Прочитав «Гармонію крізь тугу дисонансів…» з великою гармонією радості. Адже має абсолютну рацію Ліна Костенко, якій присвячена ця книжка і в якій сама також взяла безпосередню участь:
«Не допускай такої мислі,
Що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку».
Книжка складається з п‘ятьох розділів. Перший з них – це дослідження творчого багатства Ліни Костенко Іваном Дзюбою – «Є поети для епох», яке виходило окремим виданням ще в 2011 році.
«Саме в біографії слова – найсокровенніший життєпис Поета, – прагне зацікавити читача Іван Дзюба. І розповідає про те, як творилася книга. – Не без труда я схилив Ліну Василівну до розмови про те, які емоційні або інтелектуальні першоімпульси стояли за тими чи тими найхарактернішими образами і мотивами її поезії, як те «слово, приголомшене прогресом, / непритомне слово оживе»…. Розмова поступово виходила за мої «прагматичні» наміри. У ній брала участь Оксана Пахльовська, і я побачив: у неї це виходить краще, ніж у мене, вона любіша співрозмовниця мамі, – що й зрозуміло. Тож далі це вже бесіда Оксани Пахльовської з Ліною Костенко. Так створилася найцікавіша (читач у цьому переконається!) частина цієї книжки».
Другий, власне, розділ – розмова Оксани Пахльовської з Ліною Костенко – називається «У майбутнього слух абсолютний». «Це є , власне, спроба заглибитися в психологію творчості, зрозуміти, як постає твір, як вібрують в ньому струми реальності, як діалогують історія і психологія, як слово відбиває почуття, – розповідає у вступній сторінці дочка Ліни Костенко – Оксана Пахльовська. – Тому розмова вийшла спонтанна – плин життя, подій, несподівані здогади, вихоплені моменти, подорож у глибини пам‘яті, реакція на поточні події, інтерпретація подій історичних, репортаж творчих етапів – і станів людських, погляд у майбутнє. То ж якою наша література йде в майбутнє? Адже майбутнє фальші не терпить. «У майбутнього слух абсолютний».
У розділі « За вашу і нашу свободу!» – інтерв’ю і виступи Ліни Костенко. Це – «Про високовольтну лінію шістдесятників, їхніх попередників і ймовірних спадкоємців», «На сьогодні у нас деформоване громадянське суспільство», «Олена Теліга «Вітер зігрівається біля її вуст», «Як виглядає свобода», «Зігрійте нас словом (подаю тільки деякі назви діалогів).
Четвертий розділ – «Наша драма опору» – це голоси друзів і колег Ліни Костенко – Євгена Маланюка, Івана Світличного, Михайла Брайчевського, Василя Симоненка, Романа Корогодського, Лариси Івшиної (всіх не перелічити), а також різні матеріали, які публікувала свого часу газета «День» (головний редактор – Лариса Івшина).
Завершує книжку розділ «Мама Ліна і ми» – тут, крім Оксани Пахльовської, розповідає про своє бачення життєвих і творчих імпульсів Ліни Костенко її онучка – Ярослава Франческа Барб’єрі.
Я читав книжку упродовж місяця. Бо, по-перше, «заважала» робота, а по-друге, в книжці розповіді про письменника в Часі – і про Час у житті й творчості письменника, – справедливо констатується в анотації. А Час вимагає часу.
Оскільки починав матеріал з поезії Ліни Костенко, – подаю ще кілька з найкращих її поетичних висловлювань:
«Митцю не треба нагород.
Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
тоді вона уже людина».
Так, у Ліни Костенко є народ, який любить її творчість. То ж бажаю, щоб ця книжка про її життєвий і творчий шлях потрапляла до молоді – як до школярів старших класів, так і до студентів – і не тільки гуманітаріїв. Пригадую, як студенти-філологи свого часу сприймали постать Ліни Костенко, її поезію – як втілення людської гідності, якість мислення поетеси. До речі, вона не раз говорила про свою любов до Львова. Адже Ліна Василівна – блискучий знавець і своєї, і світової культури. Адже вона – представник високовольтної лінії духу шістдесятників, автор «гуманітарної аури нації».
Тому вважаю за потрібне ще раз нагадати: творчість Ліни Костенко, яка висловлює і в своїй творчості, і в своїй діяльності глибокий дух українства, повинна бути знана і в подальшому – в народі, зокрема, в молодому поколінні.
Бо ж як писала Ліна Костенко:
«Найвище уміння – почати спочатку
Життя, розуміння, дорогу, себе».
Аби Україна відчувала себе вагомим суб‘єктом у європейському світі. Вірю, що ми йдемо цією дорогою, працюємо над собою. І розуміємо слова Ліни Костенко:
«І щось в мені таке болить,
що це і є , напевно, Україна».
Так, Ліно Василівно! Україна нині багатьох болить!
Богдан Залізняк,
керівник пресцентру
наукової журналістики ЗНЦ
НАН України і МОН України,
член НСПУ і НСЖУ
м. Львів