“This award is sprinkled with blood”, – World Press Photo winner Ukrainian Kochetova
Просування сучасного українського мистецтва та фотографії на міжнародній арені допомагає зберегти та зміцнити національну ідентичність в час геноцидної війни Росії проти України. Це дає можливість світові побачити Україну не лише як жертву агресії, але й як динамічну країну з багатою культурою та талановитими митцями. Культурна дипломатія може бути потужним інструментом для протидії російській пропаганді та фейкам, які спотворюють образ України.
Культура може бути мостом, який з’єднує людей. Промоція української культури за кордоном – це не лише питання естетики. Це також питання національної безпеки, економічного розвитку та єднання з світовою спільнотою.
Українська фотожурналістка Юлія Кочетова стала однією з лауреаток регіонального етапу престижного міжнародного фотоконкурсу World Press P. Це великий успіх, адже з-поміж 61 тисячі фотографій, надісланих 3851 фотографом, регіональними переможцями стали лише 24 роботи. Регіональний етап конкурсу, започаткований у 2022 році, передбачає, що в кожному регіоні, у кожній частині світу – Азії, Африці, Європі, Північній і Центральній Америці, Південній Америці, Південно-Східній Азії та Океанії – визначають переможців у чотирьох номінаціях: Singles, Stories, Long-Term Projects, Open Format. Із 24 регіональних переможців оберуть лауреатів глобального конкурсу.
Окрім участі в конкурсі World Press Photo, Ю. Кочетова має великий послужний список. Вона фотографує для таких всесвітньовідомих видань, як The New York Times, The Guardian, The Telegraph, The National Geographic, Der Spiegel, Zeit, Bloomberg та багато інших. Кочетова фотографувала Крим під час анексії, а з 2014 року знімає війну РФ проти України. Вона отримала міжнародну премію Emmy за видатне висвітлення новин, а також стала кавалеркою ордена “За заслуги” III ступеня.
DW поспілкувалась з нею про фотографію на війні. Редакція СТОЖАРИ надає тези зазначеного спілкування з Ю. Кочетовою.
DW: – Пані Юліє, це вже не перша ваша міжнародна нагорода. Що значить для вас перемога у престижному конкурсі World Press Photo?
Юлія Кочетова: Будь-яка нагорода за війну – це великий біль і трагедія. Моє життя до війни, до 2014 року, мене абсолютно влаштовувало. Звістку про нагороду я отримала 20 лютого, якраз у десяту річницю розстрілів на Майдані. Для мене Майдан був одним із найпрекрасніших і найстрашніших досвідів за життя. Тому я відчувала себе дуже дивно. Я не можу сказати, що нагорода стала для мене радістю. Можливо, якби це була інша війна або інші обставини, я б могла святкувати. Але для мене така відзнака окроплена кров’ю, бо моя змога подаватися на конкурси, отримувати велетенську кількість любові, показувати фотографії по світу мають дуже високу ціну. Тому в мене дуже змішані почуття.
– Чому ви вирішили податися на цей конкурс?
Декілька колег писали мені і просили податися. Після дуже болючої перемоги робіт з Маріуполя Жені Малолєтки минулого року я відчувала, що на міжнародних майданчиках було дивне сприйняття українських фотографів. Коли я торік була у Франції, я питала в організаторів: “Чому немає українських проєктів про нашу війну? Чому про війну в Україні говорять всі, але крім нас?” І я відчула, що ми стали екзотикою. Декілька людей мені сказали: “Так у нас був проєкт з України – про Маріуполь”. Тоді в мене було відчуття, що нам нібито дали квоту, а далі нам будуть показувати, як виглядає війна. Відчуття, що ти втрачаєш суб’єктність, і ця історія розповідається кимось іншим, з іншими контекстами, з іншою глибиною емпатії. Тому це мене мотивувало.
– Ви перемогли в категорії “Відкритий формат”. Можете розказати про свою роботу?
Я подала мультимедійний проєкт. Там є мої фото та ілюстрації з цих фотографій. Їх зробив художник Олександр Ком’яхов, який нині захищає Україну в лавах Сил оборони. Також у проєкті підкладена музика Дар’ї Коломієць.В категорії Open Format можна подавати мультимедійні проєкти, відео, щось на межі з мистецтвом, але на базі фотографії. Якби не було цієї категорії, то я б не подавала свої фото. World Press Photo вважається фотожурналістською премією у класичному її розумінні. Те, що роблю я, не є класичною фотожурналістикою. Це мікс різних медіумів і щось міждисциплінарне. Мені видається, що війна не може бути передана виключно одним медіумом – лише візуально. Ти маєш чути, відчувати її запахи, найголовніше, ти маєш її відчувати на рівні тіла. Саме тому я працюю зі змішаними медіумами.
– Чи могли б ви детальніше розповісти про кілька фотографій, які подали на конкурс? Хто на них зображений?
Одна з важливих для мене – світлина Анастасії Музики у стабілізаційному пункті в Бахмуті, яка у складі добровольчого батальйону “Госпітальєри” змінює крапельницю і дуже-дуже уважно дивиться. Бо від чіткості її рухів залежить життя. Для мене стабпункти – це концентрована війна, адже такої тиші між моментами, коли немає поранених, я ніколи не чула. Зазвичай, у той момент усі дивляться в телефон, тому що це дуже виснажлива робота. Я не уявляю, як її робити щодня. Коли привозять поранених, усі починають працювати. В лавах Сил оборони України багато надзвичайних жінок і дівчат. Я відчуваю, що їхнє зображення недостатньо представлено в ЗМІ.
Ще один важливий для мене знімок з церемонії нагородження на День журналіста. Ця церемонія розпочиналась із нагородження тих, хто загинув під час виконання службових обов’язків, і їхні сім’ї отримувала нагороди посмертно. На фото Тетяна Мединська отримує посмертно нагороду свого чоловіка Максима, який загинув на війні у 2022 році. Я вчилася з Тетяною і Максом в Інституті журналістики, жили разом у гуртожитку.
В ту секунду я думала, що зовсім ніхто не розповідає про те, що бути президентом країни у війні – це дивитись в очі рідним тих, хто загинув. І що в тому насправді набагато більше сміливості, ніж в усьому медійному образі. Я тоді теж отримувала нагороду, і для мене було важливо, що найпершими нагороди вручали посмертно. Крім того, ця фотографія про цю конкретну сім’ю, про Максима, про його вибір і про його служіння, і про Тетяну.
– Що найбільше вас приваблює у фотографуванні? І чому чи вирішили стати воєнною фотожурналісткою?
Терпіти не можу, коли мене так називають. Звісно, журналістська робота – давати визначення, тому я розумію, чому мене називають саме так. Але я завжди говорю, що не вважаю себе воєнною фотографкою. Я людина, яка знімає війну, тому що війна в моїй країні. Це вибір, який зробила не я. Я була б щаслива жити без війни і знімати портрети, розповідати про невоєнні теми. Адже світ велетенський і прекрасний, і в ньому так багато, окрім війни. Але я змушена знімати війну. Я знімаю половину свого життя, завдячуючи татові, художній школі та розумінню, що фотографія – це можливість заморозити момент. Коли я в 17-річному віці зрозуміла, що фотоапаратом я можу зберегти конкретну секунду, то це було одкровення на рівні, що я керую світом і можу все. Нині мій фокус – теми і люди на межі смерті. І я хочу їх зберегти принаймні на своїх фотографіях.
– Що вас найбільше вразило за час війни РФ проти України?
Не хочеться міряти горе, але говорячи з особистої перспективи, то це фотографії з похорон моїх друзів. Коли фото, яке несуть перед труною, це портрет, який робила я. З цим дуже важко жити. Коли людей, яких ти любиш, забирає війна, це найболючіший досвід. Я пам’ятаю похорон Макса Левіна, який дуже багато часу провів на війні з 2014 року. Під час його поховання я пам’ятаю нескінченний звук затворів фотоапаратів. Адже дуже багато фотографів прийшло, які прощалися з ним і знімали це для ЗМІ.
– Над чим працюєте зараз?
Нині я перебуваю у Краматорську, працюю для німецької газети Die Zeit. Це буде велика аналітична стаття про те, що відбувається на передовій. Ми працюємо з різними підрозділами. Тому тут у мене класичне репортерське завдання. Але щоразу, коли я працюю над матеріалом, то завжди думаю, що хочу забрати з цих зйомок.
Фото для проєкту, який отримав відзнаку на World Press Photo, були переважно зняті саме під час таких відряджень. Я дуже багато чого встигала зняти для себе – що не було опубліковано, було занадто поетичним для медійного формату.