Про час і про людей

від Стожари

Початок цього року (2024-го) видався для мене досить вагомим: за невелику кількість днів (від 21 січня до 3 березня) я протер дзеркало (Протирання дзеркала. Про час і про людей. – К: Ярославів Вал, 2017. – 684 с.), пізнав у дзеркалі тіні (Тіні в дзеркалі Про час і про людей.- К: Ярославів Вал, 2018. – 733 с..), зустрівся з пам’яттю дзеркала (З пам’яттю дзеркала. Про час і про людей. – К: Ярославів Вал, 2019. – 544 с.), і попрощався з дзеркалом у присмерку (З присмеркового дзеркала. К: Ярославів Вал, 2020. – 663 с.).

Про час і про людей

Автор цього унікального чотиритомника був прозаїк і літературознавець Михайло Слабошпицький, який вже, на жаль, кілька років тому відійшов у засвіти. Ми з Михайлом спілкувалися, контактували переважно телефоном. Я, звичайно, читав його публікації у пресі. Але якось так сталося, що повністю цей унікальний чотиритомник я прочитав аж на початку цього року.

Про що ці тексти? «Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури», – переконував читачів автор – поруч із заголовком кожного тому. До речі, Михайло Слабошпицький був виконавчим директором Ліги українських меценатів, головою Координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім П. Яцика, лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка.

Про час і про людей - фото 2

Кілька цитат для ближчого ознайомлення зі змістом величезної творчої праці.

«Історія – це анекдоти. Вона розповідає про те, в чому є потреба, але й чого близько не було на світі. Легенди, апокрифи, патріотичні байки роблять народи… наполегливими і цілеспрямованими – як Китай, і наївними та довірливими, мов українці». (Протирання дзеркала. – С.26).

«Ще від університетських років почав збирати бібліотеку. Крізь мої руки пройшли тисячі книжок. Я скуповував їх повсюди, де бував. (Одного разу з Торонто привіз понад двісті кілограмів книжок). Книжки витісняють мене з квартири. Інколи, зрозпачений од звуження життєвого простору, я починаю чергову чистку бібліотеки. Все прочитане і до чого не збираюся повертатися, мандрує до бібліотек земляків». (Протирання дзеркала. – С. 35).

«У читача може скластися враження, що чи не всі старші письменники були безнадійно монструозними типами. Ні, поміж них було чимало нор­маль­них людей. Скажімо, завжди доброзичливий Анатолій Дімаров, що незмін­но за когось клопотався. Чи такий самий за вдачею Василь Швець. Або завжди гострий безкомпромісний Леонід Коваленко. Чи жива історія нашої літератури Іван Сенченко, з яким приязнився В’ячеслав Брюховецький. Чи еталонно інтелігентний Юрій Іваків, що був не тільки відомим шевченко­знавцем, а й першокласним сатириком і пародистом, який бездоганно імітував стильові манери пародійованих і досягав комічного ефекту, доводячи їх до абсурду. Чи енергійний і неодмінно веселий та доброзичливий Дмитро Білоус, який завжди квапився кудись (найчастіше в школи) на виступи. Чи архіскромний і делікатний Василь Мисик. Чи перекладач і художник Юрій Лісняк, небагатослівний, часто з цілим пакетом книжок. Допитливий, здається, обізнаний з усім у літературі Євген Попович, який блискуче переклав «Буденброки» та «Гру в бісер». Допитливий і жадібний на всі новинки Микола Кравчук, що приїздив зі свого Тетієва. Ентузіастичний Антолій Дрофань, який опікувався увічненням пам’яті своїх ічнянських земляків і відродженням Качанівки. Бував у нас і Андрій Німенко – завжди врівноважений і суперделікатний.

Окрема моя розповідь про Олеся Жолдака, з яким доля подарувала мені майже тридцятилітнє приятелювання» (Тіні в дзеркалі. – С. 140).

«Спілка письменників тоді була – як мадридський королівський двір, де чи не всі і чи не проти всіх інтригували, майстерно ставили підніжку чи працювали ліктями, відштовхуючи колегу від «тіла», бо ж саме близькість до «тіла» незрідка визначала тиражі видань (а отже – й розмір гонорарів), премії, квартири, пільгові путівки в будинки творчості й закордонні поїздки. Там майже завжди все про всіх знали – хто нині в фаворі, хто на підході в фаворити, хто з ким спить і хто на кого тільки накидає оком, хто вступив у війну за «портфель», а хто вже свій «портфель» утратив, хоч іще навіть не здогадується про те…

Театр, карнавал, ярмарок марнославства, зіпсований телефон…» (З пам’яті дзеркала. – С. 346).

«Абсолютна відсутність нормальної гуманітарної політики в Україні не тільки нищить її культуру й духовність, а й ускладнює весь процес державного будівництва та несе безпосередню загрозу самій національній безпеці країни.

Лишається надія, що ми врешті-решт матимемо притомну й справді українську владу, котра, добре розуміючи, які важкі постколоніальні травми української людності, не декларуватиме національне відродження, а й справді зініціює його й підтримає всіма своїми можливостями. Отоді й активізується суспільна потреба перенести цілковито ігноровану владою і всією політичною елітою літературу в роль активної дійової особи нашого існування» (З присмеркового дзеркала. – С. 271).

Маємо, отже, в цьому сенсі працювати. То ж дуже дякую Михайлові Слабошпицькому за вагому реалізацію його таланту. Найцікавіше (ще додаю) мені було читати про видатних наших творчих діячів – зокрема, Дмитра Павличка, Юрія Щербака, Павла Мовчана, Любов Голоту, Володимира Загорія, Петра Кралюка, Івана Чендея.

Отже, перечитуймо чотиритомовик Михайла Слабошпицького. І про час, і про людей.

Про час і про людей - фото 6

Богдан Залізняк,

член НСПУ,

журналіст,

м. Львів

Схожі публікації

Залишити коментар