Доволі часто виникають обставини, коли громадяни України, які проживають за кордоном можуть взяти в борг різні суми коштів у фінансових організаціях. У цьому випадку, якщо людина не є правосвідомою, то вона припускає той факт, що повернувшись назад в Україну чи переїхавши в іншу країну, може уникнути грошових зобов’язань.
Однак, дана позиція є не зовсім обґрунтованою з огляду на ту обставину, що в Україні передбачена також процедура про виконання рішення судів іноземних держав в Україні.
Для цього є відповідна нормативно-правова база. В даному зв’язку, слід зазначити про Розділ ІХ Цивільного процесуального кодексу України, у якому йдеться про визнання та виконання рішень іноземних судів, міжнародних комерційних арбітражів в Україні, надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів. Відповідно до ч.1 ст.81 Закону України “Про міжнародне приватне право”, в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Більш детально дане питання регламентується в Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України №1092/5/54 від 27 червня 2008 року.
Ця Інструкція визначає порядок опрацювання доручень про вручення документів, отримання доказів, вчинення інших процесуальних дій, а також клопотань про визнання і виконання судових рішень на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах. Також, дана Інструкція використовується у разі наявності міжнародного договору з питань надання правової допомоги в цивільних справах, чинного у відносинах між Україною та іноземною державою.
Обсяг правової допомоги, порядок зносин, вимоги щодо форми і змісту доручення, а також особливості виконання доручення визначаються положеннями міжнародного договору України, який діє у відносинах між Україною та відповідною іноземною державою.
Тому, перед тим як вчиняти відповідні дії юридичного характеру у відповідній країні, слід все ретельно прорахувати, в тому числі, наслідки неможливості виконання зобов’язань.
В даному аспекті, варто наголосити про важливість судової практики.
Так, зокрема, актуальним в даних ситуаціях є позиції Верховного Суду, які викладені у Постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 461/10613/15.
Згідно з обставинами даної справи, у жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду в інтересах ОСОБА_1 із заявою про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення Земельного суду м. Франкфурта-на-Майні (ФРН) у цивільній справі № 2-18 О 351/12 від 25 листопада 2014 року та від 24 березня 2015 року.
Заява обґрунтована тим, що 01 вересня 2007 року між кредитором ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір на отримання позики, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передав грошові кошти у розмірі 25 тис. євро, а ОСОБА_3 зобов’язувався повернути кошти у визначений договором строк. ОСОБА_1 свої зобов’язання виконав у повному обсязі, а ОСОБА_3 своїх зобов’язань за договором не виконав.
Кредитор звернувся за захистом своїх прав до Окружного суду м. Франкфурта-на-Майні, оскільки умовами договору визначено, що усі спори, які виникають з цього договору, вирішуються в адміністративному суді м. Франкфурта-на-Майні (ФРН).
Виходячи з наведеного, уточнивши свої вимоги, та з урахуванням того, що рішення Окружного суду м. Франкфурта-на-Майні підлягає визнанню на території України відповідно до частини другої статті 390 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) за принципом взаємності, ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 просила суд задовольнити заяву про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішень іноземного суду, що підлягають виконанню, визнати та надати дозвіл на примусове виконання рішення Земельного суду м. Франкфурта-на-Майні (ФРН) від 25 листопада 2014 року у цивільній справі № 2-18 О 351/12 про стягнення суми основного боргу 19 600 євро, разом з процентами у сумі 6 422 євро 26 євроцентів, а всього 26 022 євро 26 євроцентів; визнати та надати дозвіл на примусове виконання рішення Земельного суду м. Франкфурта-на-Майні (ФРН) від 24 березня 2015 року у цивільній справі № 2-18 О 351/12 про стягнення судових витрат у сумі 3 621 євро 53 євроценти, разом з процентами 92 євро 68 євроцентів, а всього 3 714 євро 21 євроцент та видати виконавчі документи.
Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 03 лютого 2016 року в задоволенні заяви відмовлено.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 розглянутий у Земельному суді м. Франкфурта-на-Майні за відсутності відповідача ОСОБА_3, який не був повідомлений про процес у цивільній справі № 2-18 О 351/12 відповідно до положень Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах 1965 року.
Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року ухвала Галицького районного суду м. Львова від 03 лютого 2016 року залишена без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні заяви з посиланням на положення Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах 1965 року, правильно виходив з факту неповідомлення відповідача про процес.
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 просить скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення заяви, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій, відмовивши у задоволенні заяви, не врахували постанову Земельного суду м. Франкфурта-на-Майні від 07 серпня 2014 року, якою було дозволено публічне оповіщення позовної заяви ОСОБА_1.
Важливим в даному аспекті є аргументація, яку висловив Верховний Суд у даному питанні. І вона полягає в наступному.
За змістом статті 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають із цивільних, трудових, сімейних та господарських відносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяння збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили.
Відповідно до частини першої статті 82 зазначеного Закону визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється в порядку, встановленому законом України.
Згідно із статтею 390 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ; іноземних чи міжнародних арбітражів) визнаються і виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
Відповідно до частини шостої статті 395 ЦПК України за наслідками розгляду поданих документів, вислухавши сторони, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову в задоволенні клопотання з цього питання.
Згідно із статтею 396 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України таких випадків не передбачено, то у задоволенні клопотання може бути відмовлено, коли сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що її не було належним чином повідомлено про розгляд справи.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Земельного суду м. Франкфурта-на-Майні від 25 листопада 2014 року у цивільній справі № 2-18 О 351/12 зобов’язано відповідача ОСОБА_3, адреса проживання: АДРЕСА_1, виплатити позивачеві ОСОБА_1 19 600 євро разом з відсотками, починаючи з 01 вересня 2009 року до 10 жовтня 2011 року, з 23 000 євро, починаючи з 10 жовтня 2011 року до 20 грудня 2011 року, з 21 000 євро, починаючи з 20 грудня 2011 року до 31 травня 2012 року, та з 19 600 євро, починаючи з 31 травня 2012 року в розмірі 5 пунктів від базової процентної ставки. Сплата коштів за судові витрати покладена на відповідача.
Рішенням Земельного суду м. Франкфурта-на-Майні від 24 березня 2015 року у цивільній справі № 2-18 О 351/12 із ОСОБА_3, адреса проживання: АДРЕСА_1, на підставі попереднього рішення Земельного суду м. Франкфурта-на-Майні, що підлягає виконанню, від 25 листопада 2014 року на користь ОСОБА_1 стягнуто суму 3 621 євро 53 євроценти разом з відсотками в розмірі 5 пунктів від базової процентної ставки з 19 лютого 2015 року. Додано 2 214 євро судових витрат.
Питання, пов’язані з врученням судових документів (виконання доручень судів щодо надання правової допомоги) між Україною і Федеративною Республікою Німеччини, регулюються положеннями Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, укладеної 15 листопада 1965 року в місті Гаазі (далі – Гаазька Конвенція).
Доручення щодо вручення документів за кордоном надсилаються безпосередньо до Центрального органу іноземної держави, визначеного запитуваною державою згідно зі статтею 2 Гаазької Конвенції.
Орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках (стаття 3 Гаазької Конвенції).
Відповідно до статті 5 Гаазької Конвенції центральний Орган запитуваної Держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом: a) у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складених в цій державі, особам, що перебувають на її території, або b) в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не є несумісним з законами запитуваної Держави. З урахуванням положень пункту (b) частини першої цієї статті документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої доставки одержувачу, який приймає його добровільно.
Згідно із статтею 6 Гаазької Конвенції центральний Орган запитуваної Держави або будь-який орган, який вона може призначити для цього, складає підтвердження відповідно до формуляра, доданого до цієї Конвенції. У підтвердженні підтверджується факт вручення документу і зазначається спосіб, місце та дату вручення, а також особа, якій документ було вручено. Якщо документ не був вручений, в підтвердженні зазначаються причини, які перешкодили врученню. Запитуючий орган може вимагати, щоб підтвердження, яке було складене не Центральним Органом або судовим органом, було скріплено підписом представника одного з цих органів. Підтвердження направляється безпосередньо запитуючому органу.
Відповідно до пункту 6.10.3. розділу VI Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України №1092/5/54 від 27 червня 2008 року, у разі, якщо адресат не проживає за адресою, указаною у дорученні, головне територіальне управління юстиції звертається до органів міграційної служби, органу внутрішніх справ або територіальних органів державної статистики з проханням надати інформацію відповідно про місце проживання фізичної особи чи місцезнаходження юридичної особи. Якщо встановити місце проживання чи місцезнаходження особи неможливо, доручення про вручення документів надсилається до Мін’юсту для повернення іноземному компетентному органу запитуючої держави.
Доручення Земельного суду м. Франкфурта-на-Майні про вручення ОСОБА_3 судових документів на підставі зазначеної вище Конвенції надходили до територіального органу юстиції у Львівській області через Міністерство юстиції України.
У підтвердженнях про вручення судових документів Головним управлінням юстиції у Львівській області вказано про заходи, що були вжиті, та причини, які завадили виконанню доручення: неможливість з’ясування органами юстиції місця знаходження особи, яка вказана у матеріалах доручення; наявність розбіжностей щодо місця реєстрації адресата, якому необхідно було вручити судові документи; відсутність в документах його повного імені, що в подальшому унеможливило здійснення вручення документів (а. с. 134, 144).
Таким чином, доручення про вручення документів повернуто компетентному органу запитуючої держави у відповідності із пунктом 6.10.3. розділу VI Інструкції у зв’язку з неможливістю встановити місце проживання особи, якій необхідно було вручити судові документи, тобто відповідач ОСОБА_3 не був повідомлений про час та місце розгляду справи в Земельному суді м. Франкфурта-на-Майні відповідно до статті 5 Гаазької Конвенції.
Разом з тим, відповідно до статті 15 Гаазької Конвенції, якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції, і якщо відповідач не з’явився, то судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що:a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території, b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією, і що, в кожному з цих випадків, вручення або безпосередня доставка були здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.
Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя незалежно від положень частини першої цієї статті може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови: a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією, b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців, c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.
Земельний суд м. Франкфурта-на-Майні доклав усіх розумних зусиль для отримання підтвердження про вручення ОСОБА_3 судових документів через компетентні органи України, проте доручення про вручення документів повернуто компетентному органу запитуючої держави у зв’язку з неможливістю встановити місце проживання особи, якій необхідно було вручити судові документи.
З урахуванням викладених обставин Земельний суд м. Франкфурта-на-Майні прийняв постанову від 07 серпня 2014 року, якою було дозволено публічне оповіщення позовної заяви ОСОБА_1 Публічне оповіщення ОСОБА_3 про позовну заяву та судове засідання вчинено відповідно до § 185 № 1 Цивільного процесуального кодексу Федеративної Республіки Німеччини, що узгоджується із змістом пункту «с» частини другої статті 15 Гаазької Конвенції та свідчить про належне повідомлення ОСОБА_3 про час та місце розгляду справи в Земельному суді м. Франкфурта-на-Майні.
Таким чином, неповідомлення ОСОБА_3 щодо процесу не може бути відмовою у визнанні рішень іноземного суду, а тому заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню відповідно до статті 412 ЦПК України.
З урахуванням вищезазначеного, якщо Ви проживаєте за кордоном і маєте намір укласти договір позики, кредиту, застави, іпотеки тощо, то Ви повинні врахувати ту обставину, що у випадку невиконання зобов’язань з Вашої сторони, рішення іноземного суду буде виконуватися в Україні. Для цього існує вищезазначене національне та міжнародне право, як і також судова практика.
З повагою,Володимир Кістяник Адвокат Кандидат юридичних наук
🌐 https://www.lawargument.com ☎️ +38-097-752-51-77 📩 [email protected]