Одного прекрасного ранку бачу на зупинці в моєму прекрасному Львові гарну жінку. Знайомимось – і я вгадав: пані Юлія – не місцева, а з Київщини. Причина переїзду – війна. «До війни я проживала у м. Вишневе, Бучанський район, що під Києвом. Працювала і працюю дистанційно і нині в компанії Нова Пошта».
Отже, розмовляємо.
- Пані Юліє, як до вас прийшла війна?
– Моя покійна бабуся, яка пережила розкуркулення, голодомор та війну, часто повторювала моїм батькам: «Дітки, відпочивайте, насолоджуйтесь світом, не переводьте час на здобування матеріальних благ – бо не може так довго триматися мир, не може так довго бути все добре. Кожне покоління повинно пережити якесь горе: голод, холод, війну».
Мені, малій дитині, було дивно таке слухати. Фашисти та комуністи, які вчиняли криваві терори були знищені. Надворі 90-і роки. Україна стала незалежною, почалось будування держави.
Дідусь, своєю чергою, не любив розповідати про сумні події свого життя, про те, як він, починаючи з 1939 року як призовник, в 1941-му був перенаправлений з Далекого Сходу на Україну, отримав два поранення (в груди і спину), а перемогу зустрів в Румунії 1945-го.
– Але ж таки розповідав, якщо ви про це згадуєте.
– Так, деталі війни та пережите інколи в розмові прохоплювалось, але як щось несуттєве. Важливіше було інше. Кожного разу коли я, його улюблена Юлечка, приїжджала в гості, у вечірній час він підходив до фотокарток, що були обережно розміщені під великим склом в синій рамі на стіні, діставав свячену вербову гілочку, що завжди лежала на покуті, і починав розповідати, водячи нею по фотокартках, переказуючи через які обставини загинули наші рідні.
– І що ви тоді бачили?
– З фотокарток на мене дивились красиві, молоді, усміхнені люди. Мій рід, моє коріння…
І ось – 24.02.2022. Ранок, 5.45. Дзвінок телефону. Не встигаю дотягнутися. Дивлюся на пропущені цифри. Телефонував колега з роботи. Дивно, чому такий ранній дзвінок? Можливо, щось сталося. Повідомлення на вайбері: «Юлія, заклейте вікна скотчем, але не підходьте до них».
– Налякалися?
– Певною мірою. Перечитуючи це повідомлення декілька разів, – все ж не розуміла його суті. Дзвінок: «Привіт, почалося!». Що почалося? «Війна!» А далі – все як у тумані: – ввімкнений телевізор, інформація про напад, швидкий похід до аптеки та магазину. Це був перший день коли з вікна свого будинку я побачила винищувач.
– Телевізор не вимикали, звичайно…
– Звичайно, працював на повну; всі новини через інтернет були прочитані. Поняття сон – зникло. Будь-який звук, і ти з сім’єю уже в коридорі, одягнені. Шукаю ключі до підвалу, і швидко прямуємо туди. Упродовж перших дні була така думка, що завтра це все закінчиться, все це – не надовго. Наш двір багатоповерхового будинку почав порожніти, люди пакували свої речі, кидали квартири і їхали… Четвертого дня рішення було прийнято миттєво. Їдемо. На Західну Україну: терміново збирайтеся! Чоловік приніс до коридору валізу. І тут мене охопив розпач: я стою посеред нової квартири, яку тільки в цьому році виплатила за кредитом. В квартирі, де більше року з любов’ю робила ремонт, облаштовувала свою оселю, робила її затишною… Що я можу вмістити у валізу? Що брати з собою? Як надовго? Питання без відповідей. Найважче покидати оселю було татові. Пропрацювавши 54 роки електрозварювальником, він покинув усе, що за всі ці роки заробив: свою квартиру, гараж, машину, повний погріб картоплі, моркви, буряків, які він так старанно заготовлював ще з осені… А консервація, яку так вправно робила мама!…
– Можу собі уявити ваш стан!..
– А от проїздом через Житомирську трасу серце розірвалося ще раз, коли ми були біля села Гурівщина. Там знаходиться моя радість – дачна садиба. Невеликий дім, який тато почав будувати, коли мені виповнилось 10 років. Дім збудований його руками, силою і завзяттям, з часом «модернізований» моїми стараннями. Весна завжди асоціювалась у моїй сім’ї з прирізкою дерев, копанням городу, саджанням картоплі, овочевих культур. Це острівець, де можна було сховатися від задухи та шуму велетенського міста, годинами тинятися по лісах, дивитися на гладь озер.
20 годин в невідомості (в дорозі). Зупинялися лише декілька разів по 20 хвилин. Світанок ми зустріли у передмісті Львова…
– Перший раз у Львові?
– Ні, не перший. У 2019 році я разом з чоловіком приїхала до Львова на гостину. Це був триденний тур (весільна подорож). Всі три дні ми ходили по старому місті, вивчали архітектуру, ходили на екскурсії, смакували кавою, відвідували цікаві заклади, вивчали місцеве меню… В мої плани входило відвідати місто Лева як тільки закінчиться пандемія, щоб знову насолодитись атмосферою…
Вже 23 дні я тут. Всі ці дні сповнені тривогою, переховуванням у сховищі та нічним завиванням сирен. Вдень намагаюсь працювати. Компанія докладає максимум зусиль, щоб логістика працювала, клієнти вчасно могли отримати або відправити свої посилки та вантажі. Економіка повинна працювати. Її потрібно розвивати та рухати навіть під час війни. Бізнес повинене думати про майбутнє, дивитись вперед і працювати на перспективу…
– То правда, пані Юліє!
– Але робочий день починається задовго до 9.00, з подяки за те, що настав ранок, обов’язкового перегляду всіх новин в Інтернеті, молитви за наших воїнів, переклички у месенджерах та телефонних дзвінках з єдиним питанням – «Як ти?» І з невимовної радості, коли з усіх стороні лунає – «все добре», «на місці», «працюємо».
Раніше в колективі ми обговорювали політику, економіку, стан справ в країні, резонанси. Війна – це те, що ми не обговорюємо! Не обговорюємо, тому що всі, абсолютно всі, вірять в наших захисників і захисниць! Вірять в нашу Перемогу!
– Що відчуваєте пані Юліє, проходячи вулицями міста Львова?
– Тугу. Тугу за рідним домом, за рідним містом, за землею, де народилась. Думки (повірте) не дають насолоджуватись весняним сонцем, старим містом, львівською кавою. Якась порожнеча.
Раптом на першому поверсі у вікні бачу горщик, в якому росте розсада помідорів. Вона зовсім невелика, але така зелена, струнка. Не відриваюсь від неї. На обличчі – посмішка. Життя триває! Весна іде, городи потрібно саджати!
– А що ви плануєте здійснити після перемоги?
– Після Перемоги я хочу приїхати до хати свого дідуся (вірю в те, що після обстрілів «рашистів» вона ще залишиться), зайти в дім і побачити фотокартки в синій рамі….
– Пані Юліє! Щиро дякую вам за розмову, за ваше бачення подій, що відбуваються в Україні і довкола неї.
