Війна калічить людину. Кожен, хто пройшов через м’ясокрутку збройних сутичок, хто вбивав заради ідеї, хто бачив смерть товаришів, — несе на своїй психіці невитравне тавро морального каліцтва..
Одна з найжахливіших біографій в українській літературі належить людині, скаліченій трьома війнами. Біографія Андрія Головка просякнута кров’ю — з ран письменника та його рідних людей. І найстрашніше те, що близьких було вбито його власною рукою — письменник колись застрелив своїх доньку та дружину…
Тепер його творчість вилучили зі шкільних програм. А про Головка-письменника відомо менше, ніж колись. Хоч він завжди належав до найтаємничіших постатей у літературі.
Він був відомий кожному школяреві передусім як автор оповідання «Пилипко» — отого, що починається: «У нього очі, наче волошки в житі». Хрестоматійний був і роман «Бур’ян», у якому, як стверджувалося, виведено один із найяскравіших образів комуністів — Давида Мотузки. Тільки не наголошували, що той Давид — із «неправильних» українських комуністів, яких «правильні» більшовики перестріляли в 1930-х. Ще в Головка був великий роман «Артем Гармаш», якого, здається, ніхто й не читав. Хоч саме за нього класик одержав Шевченківську премію.
Тепер уже нема в кого запитати, як було насправді з його сімейною трагедією. А Головко сам писав про це в передмові до книги прози «Можу», що вийшла в Харкові 1926 року й більше не передруковувалася. Та передмова закінчується фразою: «Душогуб я…» Він народився на Полтавщині, у селі Юрках Козельщинського району, 3 грудня 1897-го в небідній родині: батько з дідом мали 150 десятин землі й пропадали там з ранку до ночі разом зі своїми наймитами. Вразливий хлопчик ще в школі почав писати вірші… російською мовою. Потім, під враженням «Кобзаря», перейшов на українську. Був виключений з останнього курсу Кременчуцького реального училища, бо створив із хлопцями романтичну українофільську «Юнацьку спілку». У ній узяв собі ім’я Андрій Бульбенко. Можливо, саме це псевдо стало причиною родинної трагедії, чи радше індикатором зламу в душі письменника, який призвів до кривавої розв’язки через десяток років.
Незабаром розпочалася Перша світова війна. У 1915 році Андрій Головко закінчив Чугуївське військове училище прапорщиків і був відправлений на фронт. Так почалася доля нового Андрія — підкореного обов’язкові. Юнак брав участь у боях під Рава-Руською. Він повністю відчув на собі тягар відповідальності, коли при відступі військ змушений був палити села, щоб не дісталися ворогові, — можна тільки уявити, яке зусилля мусив робити над собою хлопець родом із села, коли виконував такі накази. Незабаром він отримав поранення і дозвіл оклигувати вдома. Саме тоді й познайомився з Тетяною — вчителькою із сусіднього села, своїм великим коханням.
Настав 1917 рік. Андрієві було лише дев’ятнадцять років на той момент, і знаходився він у Росії, в Тверській губернії. Там його несподівано навідала Тетяна. «Де ти, Тетянко, взялась?!» — «Ти кликав, любий!» У цьому коханні було щось неймовірне, майже містичне. Андрій і Тетяна відчували одне одного на відстані й не могли жити одне без одного.
Головко повернувся в Україну, пішов до соціал-демократів-самостійників. Вони виступали проти гетьмана й більшовиків. Головко навіть брав участь у боях із червоними під Харковом. Однак згодом приєднався до більшовиків, як зробило тоді чимало наших ідеалістів. Воював із Врангелем, Махном. Командував кінною розвідкою, служив у Харківській школі червоних старшин. У біографії письменника того періоду здається дивним ось що: він то воює, то господарює на хуторі, то знов воює. Він так любив свою Тетяну й так боявся її втратити, що за найменшої нагоди кидав війну й летів у Троянівку. А його повертали, іноді — зв’язаним, інакше не пішов би. Про це він сам пише в передмові до «Можу».
Це перетворилося на жахіття, потім переросло в душевну хворобу. Ознаки її він уперше відчув 1919 року, коли червоні відступали під натиском денікінців. Він раптом зрозумів, що йому несила покинути Тетяну. Нестерпно було пережити думку, що його вб’ють і він не побачить більше дитини й жінки. А їй здавалося, що Андрій її не любить і що на його місці міг бути інший. Саме тоді в його свідомості, травмованій роками війни, відгукнулися оті села — спалені, щоби не дісталися нікому.
Зрештою, після чергової відпустки Головко просто не повернувся з Троянівки до Харківської школи червоних старшин. Це було дезертирство. Він жив під постійним страхом, що його знайдуть, заберуть від сім’ї, розстріляють. У божевільному нападі розпачу Андрій застрелив їх обох — дружину й доньку — і намагався застрелитися сам. Доньці Галинці було п’ять літ. Це сталося 1923-го. За рік до того, у повісті «Можу», письменник описав схожу ситуацію. Якийсь Гордій повернувся з війни додому й відчув не радість, а лише смерть і втрату. З автобіографії, написаної в Полтавській психлікарні, зрозуміло, що спершу автор потрапив у тюрму. Згодом у романі «Бур’ян» він її описав. Той опис зазвичай вилучали зі шкільних текстів, бо про радянську в’язницю не годилося так писати.
Наступні роки письменник знаходився під владою страху. Злиденне існування, родина, замучена нестатками, — це було ще півбіди. Гірше те, що будь-якої миті за ним могли прийти: достатньо владі було виявити, що відомий уже на той час письменник, дописувач журналу «Червоний шлях», — і командир кінної розвідки, який дезертирував із Червоної Армії, — це одна особа.
Життя під гнітом невиконаного обов’язку перетворилося на невимовну муку. Безперервний, катуючий, виснажливий страх втратити кохану дружину і доньку. Голод, злигодні. Боязнь бути викритим. Наган, прихований із військового минулого. І тим-таки минулим скалічена психіка. Хтозна, якої болючої миті до молодого письменника прийшло страшне рішення: допишу книгу, позбавлю від мук дружину та доньку і покінчу життя самогубством. У психіатрії таке намагання позбавити дорогих людей від важкого життя називають розширеним або альтруїстичним самогубством.
Він убив дружину, а наступного дня доньку. Обом прикрив обличчя червоною хустиною. Зі свідчень Головка про вбивство доньки на допиті: «Я вибрав місце у затінку. Як і дружині, голову червоною хустиною накрив. Витягнув наган і вистрілив у голову їй. І знову в грудях наче обірвалося щось, а потім — порожнеча, порожнеча, порожнеча… Життя для мене вже не було: в голові висять кінці нервів, а з грудей куски із кров’ю вириваються…» За жахливим збігом (чи передбаченням) письменник назвав оповідання, написане 1923 року, незадовго до страхітливої події, «Червона хустина».
Зв’язок літератури і життя заслуговує на окреме дослідження психологів. Юнацьке псевдо «Андрій Бульбенко» зіграло з письменником кривавий жарт. Літературний герой Тарас Бульба убив колись молодшого сина Андрія, а тепер Андрій Бульбенко — дочку і дружину. От і запереч тепер тезу про те, що ім’я диктує людську долю.
Одразу після цієї страхітливої події справа набула розголосу в суспільстві. З’явилися замітки в пресі: «На допитах Головко спочатку відмовлявся, а тоді зізнався в обох убивствах та пояснив причини: мовляв, боявся, що помре, а сім’я лишиться без засобів до існування… До вбивства, зізнавався Головко, він готувався протягом року…»
Колишнього солдата було забрано до слідчого ізолятора. Згодом за рекомендацією психіатрів письменника направили до Полтавської психлікарні. Достеменно не відомо, скільки часу лікувався Андрій Головко, якими ліками його приводили до тями і які діагнози ставили. Історія його хвороби загинула в полум’ї наступної війни, – коли у 1943 році німці залишали Полтаву, вони підпалили лікарню та весь архів згорів. Втім, подейкували, що задовго до того справу письменника забрали з архіву уповноважені особи… Той обов’язок, який примушував Андрія воювати, тепер зобов’язав його писати. Надто швидко письменника обілили – вже в 1926 році вийшла друком перша прозова книжка, в 1927 з’явився роман «Бур’ян» — перший в український літературі твір, що мав на меті возвеличення комуніста. Літературна кар’єра Головка розвивалася карколомними темпами. Уже наприкінці двадцятих років у Літературній енциклопедії Головка називають автором найвизначнішого твору в українській літературі – роману «Бур’ян». Велика радянська енциклопедія теж співає дифірамби письменнику, називаючи його твори «одними з найбільших… найкращих… найбільш значущих в українській літературі того часу».
Життя Андрія Головка почалося з нової сторінки. Його біографію підчистили і представили до всезагального огляду. Удруге одружився, знову з учителькою; займався літературною працею. 1941 року Головко пішов служити фронтовим кореспондентом. Хтозна, чи далася взнаки звичка виконувати обов’язок, чи це була спроба очиститися пекельним вогнем…
Після війни Головко повноправно користувався званням класика, зокрема мешкав у славетному письменницькому будинку Роліт, що в Києві по вул. Б. Хмельницького, 68 (тоді Леніна), у під’їзді, де жили також Юрій Яновський, Олесь Гончар, Петро Панч. Крім прози і віршів, Андрій Головко писав п’єси: «В червоних шумах» (1924), «Райське яблуко» (1946), кіносценарії до фільмів «Митько Лелюк» (1937) і «Літа молодії» (1940). Проте по-справжньому найкращі свої твори Андрій Головко написав у двадцятих роках — те, що виходило з-під пера пізніше, було вже зовсім іншого замісу. Письменник став м’яким, як пластилін, у руках невідомого скульптора.
Андрій Головко мав чимало нагород — 1969 року отримав Шевченківську премію за перші дві частини роману «Артем Гармаш». І ці нагороди скидалися на планочки на грудях ветерана, обпаленого в боях, доведеного до безумства, внутрішньо спустошеного війною. Єдина втіха: його насправді вважають одним із зразкових прозаїків радянської епохи — недарма з 1979 року існує премія імені Головка, яку присуджують за найкращий прозовий твір року.
1897, 3 грудня — Андрій Головко народився в селі Юрки Козельщинського району на Полтавщині
1905–1908 — навчається в сільській школі
1908–1914 — навчання у Кременчуцькому реальному училищі
1915–1921 — служить у царській, згодом у Червоній арміях, учасник Першої світової та Громадянської воєн
1917 — одружується із сільською вчителькою Тетяною, через рік у них народжується донька Галинка
1923 — спроба самогубства, убивство дружини й доньки
1926 — переїжджає до Харкова, де тоді ж вийшла перша прозова книга
1927 — виходить друком роман “Бур”ян”
1928 — вдруге одружується. Дружину звали Надія Львівна. Як і Тетяна, вона була вчителькою, їхня донька згодом також учителювала в Полтаві
1941–1944 — перебуває на фронті, працює кореспондентом
1969 — отримує Шевченківську премію за перші дві частини роману “Артем Гармаш”, над яким працював із кінця 1940 років
1972, 5 грудня — помер у Києві, похований на Байковому кладовищі