Роман Іванович Іваничук — український письменник, громадський діяч, один із організаторів Товариства української мови ім. Шевченка, Народного Руху України, член Спілки письменників України (з 1960), народний депутат України І-го скликання (1990–1994).
Тематичний біобліографічний список від Міської молодіжної бібліотеки Києва до 90-річчя від дня народження українського письменника Романа Івановича Іваничука підготував Роман Кудлик.
Понад півстоліття тому вступив Роман Іваничук на літературну ниву, щоб самовіддано і чесно відтоді і дотепер, як заповідав Шевченко, “перелоги орать, думать, сіять, не ждать, і посіяне жать…” І це порівняння його з орачем зовсім не випадкове, бо небагато й немало, а якраз п’ятдесят п’ять років тому опубліковане оповідання Романа Іваничука так і називалося – “Скиба землі”. І вже не перелічити, скільки не те щоб скиб, а цілих потужних пластів піднято за цей час його “роботящими руками” та “роботящим умом”.
Піднято наперекір тим окупантським буревіям і грозам, що намагалися і не змогли знищити його юні пориви та зламати його життєву долю. Піднято всупереч палаючим суховіям і пекельним морозам большевицької ідеології, яка “вижігала кальоним жєлєзом” незалежні, незгідні із її тупими догмами паростки будь-яких свіжих поглядів і думок. А особливо національно-патріотичних! “Бути українським письменником у совєтчині – подвижництво”, так закінчив Іван Кошелівець у 1964 році свою фундаментальну працю “Сучасна література в УРСР”. Може, слід було б до цих слів ще додати: “А бути безкомпромісним українським письменником це – героїзм”.
Як твердить тлумачний словник, героїзм – це “найвищий вияв самовідданості і мужності у виконанні громадського обов’язку”. Життєва позиція, творчість і діяльність Романа Іваничука – таки справжній героїзм. Як письменник, він автор майже півтори сотні окремих видань. І це вияв не тільки його дивовижної працьовитості, а передусім – невичерпності даного з ласки Божої таланту й невсипущих і постійних творчих пошуків та дерзань. У майстерних новелах, глибоких повістях, наступальній публіцистиці, а передусім – історичних романах, яких він створив шістнадцять – стільки, мабуть, не написав ще жоден письменник! Проте справа не в їх кількості, хоч це дуже важливо. Як із саркастичним болем прозірливо писав Шевченко, що німець “історію нашу нам розкаже”. Та куди страшніше, що “розказував” її не німець, а наш північний сусід, і то так настирливо, що ще жодне покоління не змогло побачити справжнього, не сфальшованого блиску її дорогоцінних клейнодів. Їх сяєво повертав у затемнені очі протягом сорока п’яти років, за словами М. Слабошпицького, “беззаперечний лідер української історичної прози – Роман Іваничук”, і чи не дорожчі, не потрібніші вони зараз нашому народові, ніж напівміфічні “скарби Полуботка”?
Новітні “яничари” і “ординці”, усілякі шовіністичні “оскоцькі” ще від першого історичного роману “Мальви” хижою зграєю нападали на твори письменника, намагаючись вибити із його рук патріотичне перо, а самого зламати морально і фізично, і доводиться тільки дивуватись, як вдалося йому героїчно вистояти під злобним виттям та укусами цієї камарильї.
Він незламно відстоював позицію справжнього українського патріота і як депутат парламенту першого демократичного скликання, стоячи пліч-о-пліч з такими героями-дисидентами, як В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, коли приймалася вікопомна Декларація про незалежність України. Він багато організаційних сил віддавав також створенню львівської “Просвіти”, почесним головою якої залишається і донині. Така ось багатолітня героїчна позиція, постійна самовідданість і мужність у виконанні громадянського обов’язку Романа Іваничука.
ОСНОВНІ ДАТИ БІОГРАФІЇ РОМАНА ІВАНИЧУКА:
27 травня 1929 – народився у селі Трач Косівського р-ну Івано-Франківської обл. (тоді – територія Польщі) у сім’ї вчителів
1948 Вчитель початкових класів с. Семаківка Коломийського р-ну
1957 Вчитель української літератури СШ м. Щирець Львівської області
1958 Вийшла друком перша збірка оповідань “Прут несе кригу”
1960 Член Спілки письменників України
1961 Редактор Львівського книжково-журнального видавництва
1962 Вчитель СШ № 34 м. Львова
1963-1990 Завідувач відділу прози, старший редактор редакції журналу “Жовтень” (тепер “Дзвін”)
1979 Присуджено премію імені Андрія Головка за кращий роман року “Манускрипт з вулиці Руської”
1985 Присуджено Державну премію Української РСР ім. Т. Г. Шевченка за романи “Вода з каменю” та “Четвертий вимір”
1986, 4 червня Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора
1990, 16 липня Як депутат Верховної Ради від Львівщини, був присутнім під час прийняття Декларації про державний суверенітет України
1993 Кембріджський міжнародний біографічний центр (Великобританія) у престижній номінації “Людина року”
1997 Лауреат премії журналу “Березіль” за книгу спогадів “На марґінесі”
1998 Нагороджений орденом “За заслуги”
1998-2010 Професор кафедри української літератури імені академіка М. Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка
1999 Лауреат Міжнародної премії ім. І. Мазепи (за книгу “Орда”). У номінації “Почесний громадянин” названо Р. Іваничука. Міський голова В. Куйбіда вручив письменникові відзнаку “Почесний громадянин міста Львова”
2000 Лауреат премії журналу “Березіль” за роман “Саксаул у пісках”
2002 Присуджено премію Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів за 2002 рік
2003 Присуджено обласну премію ім. Богдана Лепкого за книгу-дилогію “Сполохи над пустирем” (Тернопіль, 2002), обрано головою Товариства української мови ім. Т. Шевченка “Просвіта”
2007 Нагороджений орденом “За заслуги” ІІ ступеня
2009, 22 січня Присвоєно звання “Герой України” з врученням ордена Держави
Із початку 2000-х років Іваничук написав романи:
- 2006 «Вогненні стовпи»
- 2007 «Генерали імперії», «Країна Ірредента»
- 2008 «Через перевал»
- 2011 «Хресна проща»
- 2012 «Торговиця»
Роман Іванович Іваничук помер у Львові 17 вересня 2016. Був похований на Личаківському цвинтарі.
Як повідомлялося, Іван Франко перекладав українською з 48 мов, сучасники про нього говорили – «академія в одній особі».