Прочитав книжку Надії Ковалик «Люба для любові…» – роман, який «частково відтворює картину культурного життя великого міста (цитую частину з анотації) з його театром і спілкою письменників, показує колізії акторських і письменницьких доль геть не схожих між собою, а також у цікавій формі відображає багато сторінок політичного життя країни». Так, справді, читаю і про відомий мені театр і Спілку письменників Великого Міста, про діяльність акторів і письменників, про події політичного життя України.
Цікава книжка. Про це телефонічно й кажу Надії Ковалик. Але чому в романі, питаю п. Надію, такими ображеними виглядають мужчини (тобто – чоловіки)?. Каже п. Надія, що я кажу щось не те.
Що ж, дещо дозволю собі процитувати – для переконливості (можливо) й авторки роману і, звичайно, для поцінування читачів.
«Я взагалі починаю думати, що мужчини існують лише для того, щоб знущатися з жінок, доводити їм на кожному кроці свою вищість і кращість. Воїни від природи, вони застосовують тепер свою войовничість проти жінок, ставляться до них як до суперників, яких треба перебороти і будь-якою ціною, а ще краще – знищити!» (Милана у своїх звертаннях до Тата), с. 45;
«Милані аж згіркло на душі: сподіватися чоловічого співчуття – марна справа. Затям це раз і назавжди, жінко!»; с. 46;
«Чи ти думаєш колись про те, що письменників-чоловіків обслуговують жінки, а жінок-письменниць – ніхто і ніколи! (Емілія Павлівна до Лани (Милани), с. 59;
«Усі наші мужчини – письменники повністю звільнені від побуту – їх обслуговують їхні жінки» (с. 50);
«Або всі мужчини твердолобі й негнучкі, або вона досі недооцінила їхнього егоїзму: вони не бажають робити нічого, що хоч найменшою мірою може порушити їхній комфорт», с. 102;
«Виходить, усякі найкрасивіші стосунки закінчуються там, де з‘являється найменше жіноче прохання», с. 102;
«Вкотре отримала (Лана – Б.З.) підтвердження мерзенності чоловічої натури, якій притаманно дбати тільки про себе. Жінка – лиш засіб досягнення задоволення, якого негайно треба позбутися згодом», с. 108;
«Сім’я – це обов’язки, самопожертва, наступання на горло самому собі, а більшість мужчин хочуть почуватися у сім‘ї вільними, не бажають нічим поступатися, а коли стають на порозі старості, кричать про самотину і власну непотрібність», с. 116;
«Від їхнього почуття чоловічої солідарності вона страждала з дня у день і з року в рік – у дрібних і серйозних ситуаціях. Ставлячись до Милани зневажливо і цинічно, Козар усіляко підтримував прояви такого ж ставлення у сина», с. 121;
«А може, – недобре подумалося Любі, – її ще треба вміти роздивитися! Бо мужчини, видається, самі не знають, чого хочуть», с.146;
«Просто серед мужчин не так уже багато достойних: більшість із них за природою або мисливці, або альфонси. Гірше, коли два в одному» (Милана до Люби), с. 178;
«– Щоб ти знала, дитино: мужчини – глибоко корисливі істоти. На першому місці у них комфорт і власне задоволення» (Милана до Люби), с. 182;
«– Знаєте, нині я почуваюся морально знищеною, навіть більше – знищеною як людська особистість. Видно, це характерна риса усіх мужчин – проробляти таке з жінками» (Люба до Милани), с. 184;
«– Знаєте, що я вам скажу? – змовницьки нахилилася до неї пані Юля, – чоловіки бувають двох видів – погані і дуже погані. Третього нема!», с. 228;
«Ви, мужчини, маєте здатність швидко пересититися однією жінкою або зняти з неї гандж, несумісний із вашим буттям (Люба до Олеся), с. 237;
«– Ти – невдячне створіння, яке я коло себе пригрів! – кинув люто (Олесь до Люби), с. 241;
«Та досить про негідних мужчин! Від них одні страждання, до яких треба виробити імунітет і стійкість», с. 271.
Отаке я прочитав у вашій книжці, Надіє. Думаю, читачі роману «Люба для любові…» оцінять ситуацію. І жінки, і, передусім, чоловіки. Прошу пробачення, що я цю проблему вивів, так би мовити, на люди. Але ж Люба – таки для любові! Чи не так, Надіє?. Думаю, сподіваюся, ви мені передзвоните. Після прочитання цього мого відгуку. Навіть переконаний. Як мужчина (чоловік).
Богдан Залізняк,
керівник пресцентру
наукової журналістики ЗНЦ
НАН України і МОН України,
член НСПУ і НСЖУ
м. Львів