Вперше в історії незалежної України Нобелівська лауреатка взяла участь в українському літературному фестивалі. Нобелівська лауреатка з літератури Ольга Токарчук розповіла, що успадкувала від батька романтичне ставлення до України. Про це вона сказала під час інтерв’ю на полях 28 Львівського міжнародного книжкового фестивалю BookForum.
Нобелівська лауреатка Ольга Токарчук має українське коріння. Її бабця, мати батька, родом з України, яка вийшла заміж за поляка. Вони мешкали до початку Другої світової війни біля Золочева на Львівщині. А потім втекли.
“Він (батько, – авт.) почувався поляком, але дуже тісно пов’язаним із місцем народження, як ми би сказали з “хайматом”, може, не стільки з самою Україною. Попри те, що кінець його життя в тому селі був дуже трагічний, оскільки частину його родини убили бандерівці в етнічних чистках. Вони мусили тікати, батько дивом вижив”, – розказала письменниця.
Попри це у батька Токарчук був “Кобзар”, який він читав і яким почала цікавитися у підлітковому віці майбутня нобелівська лауреатка. “Тому з одного боку “Кобзар”, трагічна доля українського народу, усе на такій високій ноті, а з іншого боку — цей спогад, про який я дізналася детально лише за кілька років до його смерті, коли батько написав мемуари, і я усвідомила, що ця дитина пережила”, – сказала вона.
Уперше в Україну Токарчук приїхала в 10-11 років. Це було село, де народився і перші роки свого життя провів її батько. “Для мене це була подорож у минуле, минуле мого батька”, – сказала письменниця. За її словами, її батько був чутливою людиною і часом впадав у сентиментальність.
“Коли він говорив про своє село, то я, дещо стурбована, завжди бачила, що він от-от заплаче, що це його страшенно зворушує. І потім, коли я була підлітком, мене це страшенно дратувало, що такий дорослий чоловік раптом так поводиться. Потім мені здавалося, що вершиною кічу було те, що він з останньої поїздки до цього села привіз собі торбинку землі, яку велів покласти з ним у могилу, і мама зрештою так і зробила”, – розказала Токарчук.
Тоді письменниця зрозуміла, що він із собою в могилу взяв матеріалізований шматочок свого дитинства.
“Якийсь ідилічний, ідеальний момент у місці, у центрі всесвіту, де всі живуть у злагоді і щасті. І всі можуть порозумітися, усе так гарно, велика вода, корови, яблука. У мене вдома весь час говорили про ті яблука, ніби наші яблука були якісь недосконалі, це там були справжні яблука. Тож мені було дуже цікаво, дитиною я була налаштована на якусь екзотику, на те, що буде інший сніданок, на речі, які відрізняли нас від сестри моєї бабусі і всієї тамтешньої родини. Тому вдома у нас батько запровадив романтичний культ українськості, – сказала письменниця. – Тож моє ставлення до України, успадковане від батька, романтичне”.
Про політичні протиріччя між Україною та Польщею в родині письменниці казали так: “У нас не говорили “я з України”, як і не говорили “я з Кресів”. Вони були “з-за Бугу”, такий дивний, бізарний спосіб ідентифікації, який оминав, переступав історичні складнощі: вони були просто з іншого берега ріки, дуже просто”.
Також у її батька та сусідів тривалий час був східний акцент, який письменниця обожнювала.
“Цей акцент на Нижню Сілезію перенісся дуже виразно. Дитиною я вчилася вимовляти це “л”, мені це подобалося, звучало елегантно. Що цікаво, у мого батька це потім зовсім зникло, він говорив цілком звичайно, а нині вже немає людей, які б у Польщі говорили з таким прегарним, чудовим м’яким акцентом”, – розказала Токарчук.