Голова української організації з Нижньокамська Євген Савенко ділиться своїми роздумами про українського актора, кіномитця Івана Миколайчука, якого називає обличчям українського кіно радянського періоду.
До 80-річчя від дня народження
15 червня 2021 р. видатному кінемитцю виповнилося б 80 років. Про нього можна прочитати у Вікіпедії: «Миколайчук – актор, сценарист, режисер, натхненник нової хвилі українського кінематографа 60-70 рр. Він знімався в таких відомих картинах як «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Сон», «Вавилон ХХ» і в багатьох інших. Для багатьох українське радянське кіно небезпідставно асоціюється з цим артистом ».
Читайте також: Світло «Тіней забутих предків»: 55 річниця першого публічного протесту проти політрепресій в СРСР
З Богданом Ступкою ровесники і в молодому віці починали зніматися в кіно. Богдана Сильвестровича ми бачили старим, а Іван Васильович для нас назавжди залишиться молодим.
Народився Іван Міколайчкук на Буковині 15 червня 1941 року о багатодітній сільській родині. З дитинства багато працював, кіно вперше побачив в 14 років. У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище. У 1961 р. завершив навчання в театрі-студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. У 1965 р. закінчив Київський Державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого. Заслужений артист Української РСР (1968 р.).
Читайте також: У Чернівецькій області відзначили 80 років від Дня народження великого актора й режисера, відомого буковинця Івана Миколайчука. Святкування відбувалися не тільки в самих Чернівцях, а й в області.
Ще у студентські роки знявся у фільмі «Сон» в ролі Тараса Шевченка і в фільмі «Тіні забутих предків». На роль Івана Палійчука в цьому фільмі вже був затверджений Геннадій Юхтін. Миколайчук на проби прийшов пізно, але виявився надзвичайно переконливим, і роль дісталася йому.
Талант режисера Сергія Параджанова і органічний образ Івана Миколайчука забезпечили цьому фільму світове визнання. Фільм завоював величезну кількість нагород не тільки в СРСР, а й за кордоном. Серед інших призів фільм «Тіні забутих предків» завоював нагороду за кращу постановку, спеціальну премію Асоціації аргентинських кінокритиків за кольорову фотографію і кіно-ефекти на міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Плата, кубок на фестивалі в Римі, «Золоту медаль» на міжнародному кінофестивалі в Салоніках. Миколайчук став найпопулярнішим та найбільш упізнаваним артистом і не тільки в Радянському Союзі.
«Коли Іван Миколайчук знімався в Болгарії у режисера Г.Стоянова, туди прибула французька кіногрупа з Жан-Полем Бельмондо. Вони зіткнулися в гримерці, Бельмондо пізнав Івана: він бачив в Парижі «Тіні забутих предків» Параджанова і був вражений і фільмом, і роботою ще юного Івана Миколайчука. У той день, закінчивши справи, Бельмондо з’явився на знімальному майданчику, де працював Іван, і запросив його в бар, бо відлітав вечірнім літаком. Їм запропонували перекладача, але Бельмондо відмовився: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось ще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі …» Вони провели вечір удвох, так і не промовивши жодного слова. Потім вже сам Іван розповів мені про цю фантастичну бесіду. І переказ тривав кілька годин… Вони розуміли один одного – той, з «Тіней забутих предків», і інший, з фільму «На останньому подиху».
Наступним доленосним фільмом для Миколайчука став «Білий птах з чорною ознакою», знятий в 1971 р.. Фільм знімався за сценарієм самого Миколайчука, і він мріяв грати роль Ореста, який не знайшов себе в новому житті і опинився в рядах УПА. Але перед цим Миколайчук знявся в ролі Тараса Шевченка, і кінокерівництво не дозволило йому після ролі Шевченка грати роль «бандерівця». Цей фільм я бачив ще підлітком. Тоді він мене вразив. Зовсім як литовський фільм «Ніхто не хотів помирати». Зараз я розумію, що в громадянському протистоянні у кожного своя правда. Переможців в цьому протистоянні немає, і тільки через десятиліття історія покаже, чим виявиться перемога в тому протистоянні. Втім це моє особисте сприйняття.
Ще один знаковий фільм «Пропавша грамота» (роль козака Василя). За повістю Миколи Гоголя був знятий фільм-притча, з сильним і глибоким українським звучанням. У цьому фільмі ми вперше почули запорізький марш Адамцевича. Цей фільм не сколихнув любителів кіно. Я пам’ятаю, як глядачі з цього фільму виходили. Радянський Союз був великим, і населення його було різним. Жителям Середньої Азії українські романтичні балади були глибоко байдужі, а пристрасті в індійському кіно вони сприймали як щось своє і зрозуміле.
Ці фільми були зняті в епоху «українського поетичного кіно». Але після «Пропавшої грамоти» ставлення керівництва радянської кінематографії до українського кіно різко змінилося: «Досить нам Карпат, вистачить нам козаків». Романтичне українське кіно закінчилося. Тупуватий хохол, який із задоволенням п’є горілку, був ближче і зрозуміліше. Почалася хвиля гонінь української інтелігенції, арештів. Самого ж актора після звинувачення в націоналізмі перестали запрошувати на серйозні ролі.
Миколайчук продовжував зніматися, але це було вже інше, «прісне» кіно. У Радянському Союзі жартували: «Є хороше кіно, є погане кіно, а є фільми Київської кіностудії». Малося на увазі, що фільми в Києві знімали дуже низької якості. Так сталося не тому, що не було кому знімати, і не було кому зніматися. Такою була політична директива.
Першим фільмом, режисером якого виступив Іван Васильович, був «Вавилон ХХ». Він працював над сценарієм і виконував одну з ролей – сільського філософа Фабіана, підбирав народні пісні та мелодії, що увійшли в картину. Великі ролі в цьому фільмі грали молода Любов Поліщук і Лесь Сердюк. Важка доля була у цього фільму. Лише заступництво партійного діяча Володимира Івашка з Харківського обкому дозволило Івану випустити на екрани фільм «Вавилон XX», що принесло Миколайчуку головний приз за режисерський дебют в 1979 році.
Цей фільм я подивився зовсім недавно. Я не є кінознавець і не кінокритик, про його достоїнства і недоліки сказати не можу. Мені дуже сподобалося, що в цьому фільмі є мораль і вона озвучена вустами Фабіана: «Після кожного для людей повинно залишитися щось хороше. А що залишиться після тебе? ». Це вічна тема, хоча звучить дуже не сучасно. Звичайно, тема будівництва нового життя притягнута, але як я розумію, в іншій «обгортці» робота Миколайчука не могла б з’явитися взагалі. Деякі кадри здаються безглуздими. Але вони тільки канва, що відтіняє головну тему. Безумовно, робота цікава навіть зараз.
Звичайно, фільми Миколайчука не для всіх, як не кожному зрозумілі і приємні фільми сучасників і соратників Миколайчука – Параджанова, Балояна. Це не «Діамантова рука» і не «Вулиці розбитих ліхтарів». Ризикну припустити, що ці фільми в першу чергу, для українців – не для жителів України, а для людей, які є частиною цієї культури і приймають її всім серцем. Щоб ці фільми зрозуміти, прийняти, полюбити, треба мати романтичний склад душі, розуміти, що залишилося за кадром.
Першою роллю, в якій Миколайчук запам’ятався мені, була роль Вальки Брикіна, білогвардійця і негідника, з фільму «Гадюка» (за оповіданням А. Толстого). Потім залишився в пам’яті (божевільні очі!) наречений з фільму «Анничка». Потім були «Білий птах», «Захар Беркут», «Пропавша грамота». Чомусь запам’ятався душевно хворий, який стріляв з кулемета, з фільму «Тривожний місяць вересень».
Під час підготовки цієї статті, мені довелося прочитати про артиста найрізноманітніші враження. Є статті, в яких він виставлений націоналістом і ворогом Радянської влади. Він був українцем, гаряче й безмежно любив землю своїх предків і розвивав національну культуру. Будь його воля, він міг би зняти найяскравіші фільми про Україну. Але Радянська ідеологія пройшла по його творчості важким катком. Ось як про той період надруковано в одній зі статей: «Можна довго говорити про недоліки радянського кіновиробництва, тиск цензури, прорахунки в національній політиці керівництва республіки, про ті ж заборони Миколайчуку знімати деякі фільми». Зараз можна говорити, але тоді зняти і знятися не давали.
Хоча слід сказати, знімався Миколайчук постійно. Він актор, і ролі його були різноплановими, він грав і комуністів, і радянських офіцерів і білогвардійців. Але ніяких антирадянських висловлювань він собі не дозволяв. Неодноразово виїжджав за кордон і не залишився там.
Були в його житті і неоднозначні вчинки. Ось що я прочитав про Миколайчука: «Іван не сприймав фальші й лукавства. Якось до Миколайчуків прийшов відомий московський кіносценарист і телеведучий Віктор Мережко, який ріс на Черкащині, навчався в українській школі, вищу освіту здобув у Львові. І коли Марічка (дружина І.М.) звернулася до нього українською, гість попросив господарів говорити «нормальною мовою». І додав: «Я поважаю українську пісню, але це ваше наре-е-е-чіе» … Іван зреагував блискавично: відкрив вхідні двері і попросив московського гостя негайно вийти».
Миколайчук був одружений один раз. Хоча в родині не було дітей, стосунки між подружжям були добрими. Дружина Марічка (Марія Євгенівна) була йому другом і соратником.
Читайте також: «Ніколи не почувалася чоловіковою тінню»: Марії Миколайчук виповнилося 80 років
Багато років Миколайчука мучили болі в шлунку. Під час зйомок «Вавилона ХХ» самопочуття його помітно погіршилося. Був діагностований рак шлунка. Останній рік життя Миколайчук хворів майже постійно. Свої останні дні життя актор просив дружину не відходити від нього ні на крок. Він говорив їй, що згоден бути голодним, тільки б Марічка не віддалялася від нього навіть в магазин.
Ніна Матвієнко розповідала, як вона з колегою по тріо «Золоті ключі» за кілька днів до смерті Івана прийшла до Миколайчуків додому. Марічка кудись вийшла у справах, і їм довелося довго дзвонити, поки Іван піднявся з ліжка. Кажуть: «Ми прийшли тебе провідати», а Іван відповідає: «Нема на що дивитися», і двері не відчинив. Тоді дівчата почали співати. Вони ревіли під дверима, а за дверима плакав Миколайчук. Хвороба поступово висмоктувала всі його життєві сили, красень-чоловік дуже схуд, змарнів…».
В кінці липня 1987 року Івана Васильович і Марія Євгенівна Миколайчуки відзначили своє срібне весілля. Вночі після того дня, самопочуття його різко погіршилося. Перед цим він сів на ліжку і раптом чітко вимовив: «Я тепер точно знаю, як знімати кіно». Вранці його відвезли в лікарню. Без свідомості прожив ще три дні. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало. Поховали його в Києві на Байковому кладовищі.
P.S. У деяких статтях прочитав такі рядки: «У роки Радянських утисків з’явилися «великі» режисери та «великі» фільми. А в роки незалежності українська культура нічим подібним не збагатилася». Однозначної відповіді немає і бути не може. Нація шукає себе. Ще будуть і великі справи і великі режисери і великі фільми.
Голова «Національно-культурної автономії
«Українське товариство «Вербиченька»-«Вербочка»
міста Нижньокамська Євген Савенко