Ще з часу Революції Гідності українська тема стала основною у кремлівській пропаганді. Тоді виник жарт, що Росія – це маленька країна, зусібіч оточена Україною. Зараз російська пропаганда шукає український слід в акціях протесту в Хабаровську, але українців там історично дійсно багато. Тож зпочатком протестів в далекосхідному регіоні РФ цей жарт, схоже, почав перетворюватися на реальність.
Тему досліджував 5 канал.
Влітку 2010 року, Росія шокована сенсаційним повідомленням: на Далекому Сході країни діє партизанський загін, який убиває федеральних силовиків. Кремль кинув у регіон внутрішні війська та бойову техніку. Журналісти назвали повстанців “приморськими партизанами”. Їх було лише шестеро – юнаків віком від 18 до 22 років, які оголосили війну Кремлю. Двоє партизанів загинули в боях, інших – кинули за ґрати. У половини з них виявились українські прізвища, але тоді на це ніхто не звернув уваги.
Минуло 10 років. Улітку 2020-го Далекий Схід знову став ареною небаченого виступу проти Кремля. Цього разу – мирного. Кремлівські пропагандисти одразу заявили, що далекосхідні протести – справа рук українців. Паспортів ми не перевіряли, але українці там справді є – вже 150 років. І без них не було б ані протестів, ані самого Хабаровська.
Небачені для путінської Росії масові протести спалахнули в Хабаровську в липні 2020-го. Тоді загін московських силовиків заарештував популярного в народі місцевого губернатора Сергія Фургала й силоміць вивіз до метрополії. Слідчий комітет РФ звинуватив Фургала у вбивствах, а Путін – звільнив із посади з формулюванням “через втрату довіри”.
Однак причина була в іншому. Колись Сергій Фургал був непримітним бізнесменом і депутатом від фракції ЛДПР. Але у 2018-му він несподівано переміг на виборах губернатора Хабаровського краю, відтіснивши кандидата путінської партії “Единая Россия”. Місцеві вибори 2019 року стали іще більшою сенсацією. Це була катастрофа для гіперцентралізованого путінського режиму. Але диктатор відреагував не відразу, адже був зайнятий конституційним переворотом.
Фургала заарештували й сталася нова сенсація. Люди масово вийшли на вулиці Хабаровська та інших міст регіону, щоб захистити свого губернатора. Мітинги дуже швидко стали антипутінськими та антимосковськими. Виявилося, що Далекому Сходу, як колись приморським партизанам, не подобається путінська імперія, й вони хочуть свободи.
З Москви прибули нові сили спецпризначенців, але розганяти стотисячні мітинги не наважилися. Пропаганда ж старанно замовчувала або викривляла перебіг протестів. Потім почали шукати підступи ворогів. Знайшли американський слід – у появі на мітингах ліберальних блогерів та західних журналістів, і український – у нагадуванні про минуле регіону.
Те, що кримлівський посіпака Соловйов називає спецпропагандою, насправді є історією. Клинами традиційно називали місця компактної міграції українців у межах імперії. Так, Малиновий Клин – це Кубань, Жовтий – Поволжя, Сірий – Сибір і Казахстан, а найбільший – Зелений – це Далекий Схід Російської Федерації.
Офіційна імперська пропаганда називала засновником Хабаровська російського графа Миколу Муравйова-Амурського. Муравйов був генерал-губернатором Східного Сибіру. Саме він у середині 19-го століття змусив Китай віддати Росії усе Приамур’я та Далекий Схід. Хотіли відібрати ще й Манчжурію та назвати нову велетенську колонію Жовторосією. Із Жовторосією у графа не склалося, та йому таки спорудили помпезний монумент у центрі Хабаровська.
Однак у 2008-му містяни самі зібрали кошти на пам’ятник справжньому засновнику свого міста і ним виявився українець – пам’ятник Якову Дяченку встановили на першій вулиці міста, яку він збудував силами свого батальйону. Характерно, що вона уже майже 100 років має ім’я Тараса Шевченка.
Наприкінці 19-го століття письменник Гнат Хоткевич писав, що у світі найшвидше зростає чисельність двох народів – китайців і українців. В Україні тоді було багато звільнених із кріпацтва бідняків, тож коли імперія пообіцяла дарувати землю на Сході, туди ринули сотні тисяч наших земляків. Для них цей край став тим, чим було Запоріжжя для козаків або Дикий Захід для американців.
Звільненим кріпакам в Україні давали наділи у 8 гектарів, а на Далекому Сході – відразу 100. Тож багато українських селян, на відміну від менш ініціативних росіян, вирушило через пів світу освоювати Приамур’я та Примор’я. На межі століть українцями були 90% європейського населення Далекого Сходу.
Коли в Росії відбулася Лютнева революція, українці почали боротись якщо не за незалежність краю, то принаймні за національну автономію.
“Революційні події 1917 року відкрили широку дорогу визначення різних народів, зокрема українців, які мешкали на Далекому Сході”, – зазначив історик Андрій Руккас, один із нащадків українських колоністів.
“За материнською лінією дід був переселений, родина діда була переселенцями з Полтавщини. Інший прадід за материнською лінією був чиновником митного відомства Міністерства фінансів Російської Імперії, служив на китайському кордоні, а потім включився в процеси українізації. Він навіть був делегатом від українців Далекого Сходу. Тому ця історія навіть має дотичність до історії моєї родини”, – розповів він.
У перші революційні роки на Далекому Сході існувала демократична Сибірська Республіка. Вона не заважала боротьбі українців за автономію. Українці об’єднувалися, створювали власні органи влади й власну далекосхідну державність. Однак згодом проти Нової України почали війну імперці обох мастей – більшовики Леніна та білогвардійці Колчака. Сучасні російські пропагандисти дуже не люблять згадувати ці події, а якщо й згадують, то подають це як українську диверсію проти Росії. Саме в такому ключі показали мешканців Зеленого Клину в художньому фільмі “Адмірал”. Українці тут з’являються лише один раз, щоб підступно зрадити верховного правителя Росії Колчака й занапастити всю білу справу. У розширеній версії фільму автори ще й детально показали, як підступні українці розстрілюють беззбройних російських офіцерів.
Насправді ж усе було з точністю до навпаки. Колчак не довіряв українцям, тому до українського полку насильно мобілізував місцевих росіян, зокрема й більшовицьких підпільників. Саме вони підняли заколот і перебили українських офіцерів разом із курінним Святенком. Не вписується у схему “української зради” й доля командувача Українського далекосхідного війська. Він воював із більшовиками до кінця, навіть коли сам Колчак кинув своє військо й із коханкою та золотим запасом імперії спробував втекти.
Борис Хрещатицький – уродженець Донеччини, учасник Російсько-Японської та Першої світової, георгіївський кавалер. Створив перше українське з’єднання на Далекому Сході, але наштовхнувся на опір верховного правителя. Коли Колчак утік, Хрещатицький продовжив боротися з більшовизмом у складі козацького війська отамана Семенова. За згоди останнього почав формувати українські полки у Владивостоці. Лише після поразки всіх антибільшовицьких сил регіону він виїхав до Маньчжурії, як і багато інших діячів Зеленого Клину.
“Цілком можливо, що український проєкт на Далекому Сході мав можливість на реалізацію за певних зовнішньополітичних обставин. Очевидно, що треба було заручатися підтримкою потужних зовнішніх сил, наприклад, тієї ж Японії, й таким чином створювати самостійну чи автономну державу на Далекому Сході”, – наголосив Руккас.
Після короткої, але буремної історії Української далекосхідної республіки місцеві українці начебто зникли. Але це тільки на перший погляд і не зі своєї вини. Лідери Зеленого Клину були репресовані у грудні 1924-го, під час гучного Читинського процесу. Після цього далекосхідні українці почали приховувати своє походження. За переписом 1926 року їх кількість зменшилась на третину, бо почали записуватися вже росіянами. Більшовицьких репресій уникли українці Маньчжурії. Ця територія незабаром потрапила під владу японців. Українська діаспора знову включилася до політичної боротьби.
Активну діяльність у Харбіні розвинула й організація українських націоналістів. Не сподіваючись на допомогу з Токіо, вони почали формувати власний батальйон – “Далекосхідну Січ”. Але японці до цього поставилися вороже й вимагали від ОУН перейти в підпорядкування найпотужнішій емігрантській силі в регіоні – Російській фашистській партії. Для ОУН це було неприйнятно й військова діяльність у Харбіні була згорнута. Не загравав з японцями і генерал Хрещатицький. Він подався до Франції й вступив рядовим до Іноземного легіону. Хоробро воював проти сирійців і проти нацистів та здобув найвищу нагороду країни – орден Почесного легіону. Помер від хвороб у Тунісі у віці 58 років.
Нові прояви українського руху на Далекому Сході стали можливі лише після розвалу СРСР у 1991-му. Тут виникла низка українських культурних і просвітних організацій, почали виходити часописи рідною мовою. Українцями вважали себе більш ніж пів мільйона мешканців краю. Але з приходом Путіна все різко змінилось. Українські товариства й часописи почали закриватися через тиск влади.
У 2004-му був брутально замордований чільний культурний і релігійний діяч українців Зеленого Клину, організатор владивостоцького хору “Горлиця” Анатолій Кріль. Його вбивство не розкрите досі.
Наслідок нової путінської русифікації й терору чітко віддзеркалюється в цифрах. На Далекому Сході назватись українцями в переписі 2011 року наважилися менш ніж 50 тис. осіб замість пів мільйона в 90-х.
Арешт хабаровського губернатора Фургала все змінив. У соцмережах почали масово говорити про хабаровський протест як про прояв українського духу й впізнавати українські прізвища. В натовпі журналісти дивуються написам на футболках не російською мовою, хоча носять їх місцеві мешканці.
Чим би не закінчилися неймовірні для Росії протести в Хабаровську, вони вже увійшли в історію. Вони показали поневоленим Москвою народам, що імперії можна й треба протистояти. Мешканцям Зеленого Клину, незалежно від національності, повернули їхню історію та внутрішню свободу. Україні ж нагадали про земляків на Далекому Сході.
Раніше ми також розповідали історію Сірого клину.
Нагадаємо, влада Росії у 2020 році ухвалила рішення ліквідувати Сибірський центр української культури «Сiрий клин» в Омську.