Початок цього року (2024-го) видався для мене досить вагомим: за невелику кількість днів (від 21 січня до 3 березня) я протер дзеркало (Протирання дзеркала. Про час і про людей. – К: Ярославів Вал, 2017. – 684 с.), пізнав у дзеркалі тіні (Тіні в дзеркалі Про час і про людей.- К: Ярославів Вал, 2018. – 733 с..), зустрівся з пам’яттю дзеркала (З пам’яттю дзеркала. Про час і про людей. – К: Ярославів Вал, 2019. – 544 с.), і попрощався з дзеркалом у присмерку (З присмеркового дзеркала. К: Ярославів Вал, 2020. – 663 с.).
Автор цього унікального чотиритомника був прозаїк і літературознавець Михайло Слабошпицький, який вже, на жаль, кілька років тому відійшов у засвіти. Ми з Михайлом спілкувалися, контактували переважно телефоном. Я, звичайно, читав його публікації у пресі. Але якось так сталося, що повністю цей унікальний чотиритомник я прочитав аж на початку цього року.
Про що ці тексти? «Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури», – переконував читачів автор – поруч із заголовком кожного тому. До речі, Михайло Слабошпицький був виконавчим директором Ліги українських меценатів, головою Координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім П. Яцика, лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка.
Кілька цитат для ближчого ознайомлення зі змістом величезної творчої праці.
«Історія – це анекдоти. Вона розповідає про те, в чому є потреба, але й чого близько не було на світі. Легенди, апокрифи, патріотичні байки роблять народи… наполегливими і цілеспрямованими – як Китай, і наївними та довірливими, мов українці». (Протирання дзеркала. – С.26).
«Ще від університетських років почав збирати бібліотеку. Крізь мої руки пройшли тисячі книжок. Я скуповував їх повсюди, де бував. (Одного разу з Торонто привіз понад двісті кілограмів книжок). Книжки витісняють мене з квартири. Інколи, зрозпачений од звуження життєвого простору, я починаю чергову чистку бібліотеки. Все прочитане і до чого не збираюся повертатися, мандрує до бібліотек земляків». (Протирання дзеркала. – С. 35).
«У читача може скластися враження, що чи не всі старші письменники були безнадійно монструозними типами. Ні, поміж них було чимало нормальних людей. Скажімо, завжди доброзичливий Анатолій Дімаров, що незмінно за когось клопотався. Чи такий самий за вдачею Василь Швець. Або завжди гострий безкомпромісний Леонід Коваленко. Чи жива історія нашої літератури Іван Сенченко, з яким приязнився В’ячеслав Брюховецький. Чи еталонно інтелігентний Юрій Іваків, що був не тільки відомим шевченкознавцем, а й першокласним сатириком і пародистом, який бездоганно імітував стильові манери пародійованих і досягав комічного ефекту, доводячи їх до абсурду. Чи енергійний і неодмінно веселий та доброзичливий Дмитро Білоус, який завжди квапився кудись (найчастіше в школи) на виступи. Чи архіскромний і делікатний Василь Мисик. Чи перекладач і художник Юрій Лісняк, небагатослівний, часто з цілим пакетом книжок. Допитливий, здається, обізнаний з усім у літературі Євген Попович, який блискуче переклав «Буденброки» та «Гру в бісер». Допитливий і жадібний на всі новинки Микола Кравчук, що приїздив зі свого Тетієва. Ентузіастичний Антолій Дрофань, який опікувався увічненням пам’яті своїх ічнянських земляків і відродженням Качанівки. Бував у нас і Андрій Німенко – завжди врівноважений і суперделікатний.
Окрема моя розповідь про Олеся Жолдака, з яким доля подарувала мені майже тридцятилітнє приятелювання» (Тіні в дзеркалі. – С. 140).
«Спілка письменників тоді була – як мадридський королівський двір, де чи не всі і чи не проти всіх інтригували, майстерно ставили підніжку чи працювали ліктями, відштовхуючи колегу від «тіла», бо ж саме близькість до «тіла» незрідка визначала тиражі видань (а отже – й розмір гонорарів), премії, квартири, пільгові путівки в будинки творчості й закордонні поїздки. Там майже завжди все про всіх знали – хто нині в фаворі, хто на підході в фаворити, хто з ким спить і хто на кого тільки накидає оком, хто вступив у війну за «портфель», а хто вже свій «портфель» утратив, хоч іще навіть не здогадується про те…
Театр, карнавал, ярмарок марнославства, зіпсований телефон…» (З пам’яті дзеркала. – С. 346).
«Абсолютна відсутність нормальної гуманітарної політики в Україні не тільки нищить її культуру й духовність, а й ускладнює весь процес державного будівництва та несе безпосередню загрозу самій національній безпеці країни.
Лишається надія, що ми врешті-решт матимемо притомну й справді українську владу, котра, добре розуміючи, які важкі постколоніальні травми української людності, не декларуватиме національне відродження, а й справді зініціює його й підтримає всіма своїми можливостями. Отоді й активізується суспільна потреба перенести цілковито ігноровану владою і всією політичною елітою літературу в роль активної дійової особи нашого існування» (З присмеркового дзеркала. – С. 271).
Маємо, отже, в цьому сенсі працювати. То ж дуже дякую Михайлові Слабошпицькому за вагому реалізацію його таланту. Найцікавіше (ще додаю) мені було читати про видатних наших творчих діячів – зокрема, Дмитра Павличка, Юрія Щербака, Павла Мовчана, Любов Голоту, Володимира Загорія, Петра Кралюка, Івана Чендея.
Отже, перечитуймо чотиритомовик Михайла Слабошпицького. І про час, і про людей.
Богдан Залізняк,
член НСПУ,
журналіст,
м. Львів