Павло Бубряк: це не я вибрав Чехію, а Чехія вибрала мене

від Стожари

Допомога побратимам на передовій, основна робота за кордоном, родина (дружина і двоє дочок), концертна і композиторська діяльність, керування музичною студією «Grand Orpheus» та Асоціацією української громади ЧР – все це, виявляється, можна поєднувати. Українець Павло Бубряк є прикладом людини, якій це вдається. Він уже 14 років мешкає в Чеській Республіці, де паралельно із заробітком коштів для своєї сім’ї також встигає допомагати українцям, які дійсно цього потребують, особливо зараз.

Павле Васильовичу, розкажіть, будь ласка, більше про себе. Ким ви є за фахом? Яких успіхів вам вдалося досягти в Україні перед своєю еміграцією?

Павло Бубряк: це не я вибрав Чехію, а Чехія вибрала мене

Все життя я був і залишаюсь співаючим і граючим на декількох музичних інструментах карпатським легінем. А щодо освіти, відповім так: мені 54 роки і я досі продовжую навчатись. Втім, офіційно свій останній диплом Заокської Духовної Академії за спеціальністю християнська психологія і теологія я отримав у 42 роки, тобто 12 років тому. Перед цим були факультет економіки та юридичний факультет Чернівецького державного університету ім. Юрія Федьковича, річні Вищі курси Київської Академії МВС, акторський факультет Київського театрального інституту ім. Івана Карпенка-Карого, а ще раніше – Чернівецьке культурно-освітнє училище, де я отримав спеціальність диригента-керівника оркестру народних інструментів. Звичайно, була і школа мужності – два роки військової служби у групі радянських військ у Німеччині. В моєму житті були підйоми і спади, тому довелося отримати права водія всіх категорій, в тому числі європейські професійні. І що цікаво, в житті стали у пригоді абсолютно всі знання, отримані раніше.

Що спонукало вас с поїхати саме в Чехію? Як я розумію, точно не за славою, якої вам не бракувало в Україні.

У 2007 році після успішного виступу вокально-інструментального ансамблю «Сузір’я Карпат» з моїми авторськими піснями на потужному Міжнародному фестивалі в місті Брашов у Румунії, нас запросили одночасно понад 12 країн Європи приїхати до них з концертом. Наприкінці 2008 року ми вирушили з гастролями Європейським Союзом, а розпочали виступи з Чехії, де було організовано понад тридцять концертів завдяки меценату Єгуді Гозді. Під час успішного гастрольного туру Європою, нам у Празі було надано приміщення для студії. І коли ми вже збирались повертатись додому, на одному з останніх концертів мені запропонували підписати контракт на 2,5 роки в рамках пілотного проєкту Міністерства внутрішніх справ, згідно з яким гарантувалося надання постійного місця мешкання в Чеській Республіці мені, музикантам «Сузір’я Карпат» та нашим родинам. І ми всі разом зробили цей відчайдушний крок. От і виходить, що це не я вибрав Чехію, а Чехія вибрала мене.

Якими були ваші враження від перших місяців проживання та роботи у Чехії? Що подобалося, а що ні?

Після надзвичайно чудових моментів гастрольної подорожі, прийшов час реалізації доволі жорсткого пілотного проєкту Міністерства праці та соціальних справ щодо залучення до Чехії кваліфікованих фахівців з-за кордону з отриманням постійного місця мешкання у прискорені строки. Мені цей пілотний проєкт чомусь нагадав «курс молодого бійця» в умовах капіталізму. Тобто людина мусить безперервно працювати в нових реаліях (чужа країна, інша мова та менталітет), і при цьому постійно сплачувати податки до бюджету, як з основної, так і супутньої діяльності, всі соціальні та медичні страхові платежі. Звісно, якщо ти хочеш чогось досягнути в новому суспільстві фактично з нуля. Іншими словами, йшлося про перші кроки інтеграції в чеське суспільство, які на початку завжди є досить важкими. Багато що було для мене незвичним, але при цьому мене тримала на поверхні поставлена мета: отримати сталий статус в Чехії, аби вільно концертувати по Європі, а не стояти в принизливих чергах консульств для отримання чергового перехідного статусу (мається на увазі, тимчасове місце мешкання). Остання обставина мене страшно гнітила! Оця так звана «залізна завіса» представника третіх країн фактично і підштовхнула мене і моїх колег на підписання контракту і до участі у пілотному проєкті. Як і кожній мислячій людині мені хотілося свободи, щоб нести свою творчість українцям по цілому світу.

Як вам вдалось облаштуватися в чужій країні та з якими труднощами прийшлося зіткнутися після переїзду?

Я зрозумів, що найважче в еміграції та інтеграції на чужині – це раптова втрата вже набутого соціального статусу. Там, де ти народився, ходив до школи, робив перші невдалі чи успішні кроки, ти був на виду у своїх рідних, близьких, держави тощо. З усього цього і складається твій соціальний статус. А тут раз – і все це, якщо говорити мовою математики, множиться на нуль. І ти змушений у своєму поважному віці знову все починати з нуля. Як би ти гарно не посміхався, як би ти не намагався себе презентувати – ти насамперед чужинець! Навіть чеське слово «іноземець» співзвучне українському «чужинець», тобто чужоземець з невідомим минулим, tabula rasa – чиста дошка. Якщо хтось гадає, що гроші роблять все, мовляв, і статус можна купити, це неправда! Соціальний статус непідкупний. Особливо важко його здобути людині, яка вже досягла певного рівня у себе на Батьківщині. Щоб виконати умови чеського контракту, дружина і діти також повинні були переїхати до мене. Тому я купив трикімнатну квартиру в місті Мост на півночі Чехії. Мені завжди в Україні щастило бути фінансово успішним, позаяк я багато їздив з концертами, крім того добре також продавалися мої СD альбоми і DVD диски з авторськими піснями, яких у мене 9, не беручи до уваги роялті від музичних фільмів і кліпів.

Як часто вам доводилося міняти роботу? Що більше впливало на вибір тієї чи іншої вакансії: матеріальна складова чи задоволення від праці?

В силу того, що за дітей і дружину треба було платити медичне страхування і решту платежів, практично все це навантаження впало на одні плечі. Музика, мої українські пісні на чужині вже були не в змозі покрити всі видатки, таким чином мені прийшлося, звісно, не без допомоги мого товариша Тараса Якубовського, зайнятись підприємницькою діяльністю. За що я йому щиро вдячний! Він купив вантажний автомобіль, а я закупив 7 контейнерів для довозу будівельних матеріалів і вивозу битої цегли та інших будівельних відходів. Завдяки цьому вдалося витримати важкі часи і отримати довгоочікуваний статус постійного місця мешкання.

Чим ви займаєтеся зараз, якщо це, звісно, не секрет? І чи є у вас відчуття, що ви нарешті знайшли справу свого життя?

Коли ми отримали стабільний статус, спочатку пропонували своїм дочкам повернутися в Україну, але нас зупинила їхня освіта. Ми передумали, бо не мали права знову відривати їх від чеської школи, до якої вони вже встигли звикнути. Ми розуміли, що цей процес буде для них дуже важким і болісним, оскільки йдеться про різні мови навчання, різні навчальні програми й вимоги тощо. А позаяк навчання дітей – це процес довготривалий, я прийняв рішення побувати будинок у Празі і відкрити власну музичну студію. Новий статус дав мені змогу більше концертувати, а ще я зареєструвався практично у всіх празьких кінокастингах. Відтак почалася моя активна творча діяльність вже за кордоном, так би мовити, за новими правилами і вимогами. Справа мого життя – це музика, концерти, кіно, фестивалі. Але в житті прийшлося докладати чимало зусиль, щоб отримати можливість займатись улюбленою справою.

Крім своєї основної роботи, ви активно гастролюєте як співак і композитор не тільки в Україні, але також в Європі. Як вам вдається поєднувати концертну діяльність з доволі напруженим графіком автобусних маршрутів Європою як водієві європейського автобусного перевізника FlixBus?

2010 року на з’їзді українців у Празі мене обрали головою Асоціації української громади в ЧР, а 2013-го – я заснував музичну студію і концертне агентство «Grand Orpheus». Сьогодні мені Бог дає сили поєднувати діяльність і керівника студії, і голови Асоціації, і записувати свої нові пісні, і їздити з концертами по світу, і час від часу зніматись в рекламних роликах, а зрідка і в кіно. Чому зрідка? Насамперед через попередні два роки пандемії, а з лютого 2022-го – через гарячу фазу війни Росії проти України. Крім того, я маю ще одну офіційну роботу в німецькій транспортній компанії FlixBus , що спеціалізується на організації пасажирських автобусних перевезень. Тож час від часу я сідаю за кермо двоповерхового автобуса Neoplan чи Setra i їду до Парижа, Копенгагена чи Цюріха. Відкрию секрет: коли я був дитиною, то завжди уявляв себе водієм автобуса далеких рейсів. Як бачите, навіть моя дитяча мрія і та збулася!

Павло Бубряк: це не я вибрав Чехію, а Чехія вибрала мене - фото 2

Як голові Асоціації української громади ЧР, з якими гострими проблемами вам приходилося найчастіше зустрічатися? Що вам вдалося вирішити, а що виявилося не під силу і чому?

В мене, як у голови Асоціації української громади, є мрія – заснувати в Празі Український Народний дім. Причому ця мрія народилася у мене від самого початку, як тільки я приїхав до Чехії і познайомився з українською діаспорою. Разом з побратимами Володимиром Губчуком, Михайлом Топоровим та іншими однодумцями нам вдалося реалізувати цю мрію, але наразі лиш частково. Зараз поясню, чому частково. В 2015 році ми відкрили Український Народний дім у Празі, його і до сьогодні очолює Володимир Губчук. Для цього знайшли і орендували відповідне до задуму двоповерхове приміщення для українських організацій із залом та офісами. Проводили там зустрічі із творчими колективами і діячами. Задум і плани були просто грандіозні, але… Між нами був ще один організатор, якого я не назвав і не називатиму. Він виявився зрадником. Оскільки ми йому довіряли, тому й оренду дому записали на нього, вклавши колосальні кошти зі своїх кишень на ремонт. Однак він щез із організації, а разом з ним ми втратили і приміщення. Наразі маємо чинну організацію Український Народний дім, але приміщення ще не маємо… А коли розпочалася гаряча фаза російської агресії проти України, на допомогу Україні піднялася українська діаспора Чехії і всього світу. Причому наш народ здатний на самоорганізацію, тому в перші ж дні війни вже кожна друга фірма, де є власником українець, перетворилася на волонтерський центр. І всі вони працюють дотепер і працюватимуть далі до повної перемоги. Хто скільки зробив? Тільки Бог знає і бачить. Тому про це навіть не варто говорити. Правда, засмучує те, що коли ти після роботи приходиш втомлений додому і, не поївши, летиш зустрічати біженців, аби їх розселити і водночас домовитись про організацію подальшої допомоги, деякі невдячні співвітчизники крутять носом і висловлюють своє незадоволення запропонованими умовами. І ти стоїш перед господарем чехом, який погодився прийняти українців безплатно на 3-4 місяці, і тобі хочеться від сорому провалитися крізь землю. Приходилось пояснювати, що люди вам допомагають, як можуть, але вони вам нічого не винні. До слова, більшість претензій звучали чомусь російською мовою. І це ще більше засмучувало, бо розумієш, що ці люди тікають від ракет «русского мира», але разом з тим тягнуть сюди з собою той самий «русский мир». На щастя незадоволених меншість, тож є шанс комусь допомогти змінити світогляд. А це ой як не просто…

Як ви особисто відреагували на війну в Україні? Чи було це для вас несподіванкою? Ваші близькі, друзі чи знайомі наразі у безпеці?

Як я відреагував на війну? Для мене це не було несподіванкою. По-перше тому, що я не їв локшину, яку розвішує на вуха довірливих громадян речник Офісу президента. А по-друге, я маю свідків, які чули, що я казав у 90-х роках минулого століття: «З Росією буде війна! Вона не може просто так відпустити Україну, бо без української історії великої Росії як такої не існує». Ці слова червоною ниткою проходять через більшість моїх віршів і пісень, які написані впродовж 30 останніх років. Скажу дивну річ. Коли почалася масштабна агресія цих нелюдів, я сказав буквально таке: “Ну нарешті гнійник прорвало! Буде багато крові і гною (зради), але ми маємо вистояти і перемогти!” Ці слова ви можете відстежити в моїй стрічці в соцмережах. Як я бачу, за останніх 300 років Україна вперше офіційно має право себе боронити як вільна і незалежна держава. Тому ми маємо вистояти в цій боротьбі і перемогти. На жаль, з-поміж моїх близьких друзів і знайомих вже десятки загинули. В тому числі і ті, для кого ми організовували і передавали допомогу від самого початку бойових дій. Тому ми повинні сьогодні кричати на повне горло про те, щоб вище командування не минало своєю увагою командирів середньої ланки, які посилають цілі роти і взводи без відповідної зброї на російські гради і танки. Якось одного дня Сергій, командир роти, зателефонував і сказав: “Друзі, моліться за нас, бо завтра нас посилають в пекло”. Це були його останні слова… Їм пообіцяли артпідтримку. Жодного пострілу вони так і не дочекалися. Цілу роту розшматували ворожі гради і танки. Це було на Донбасі, місяць тому. Війна – страшна річ, але продажні щури – це ще страшніше!

Як ви оцінюєте зусилля Чехії і чеських громадян у сприянні допомогти українським біженцям? Чи відчуваєте ви з їхнього боку якусь втому або зневагу, мовляв, у нас і так своїх проблем повно?

Чехи молодці! Вони відгукнулися, причому настільки активно і щиро, що я й не сподівався. Звичайно, я чув незадоволення тим, що українці їздять в міському транспорті безкоштовно, у той час як, мовляв, чехам проїзд обходиться недешево. А також інші «чому їм задарма, а нам за гроші». Але це все поодинокі випадки, не масові. У розмові з чехами я кажу їм відверто, що вони повинні ще активніше підтримувати Україну та українців, позаяк наші військові ціною своїх життів боронять не тільки Україну, а й всю Європу та країни колишнього соцтабору.

У чому полягає ваша волонтерська діяльність? Ви займаєтесь нею особисто чи від імені громадської організації закордонних українців як її співзасновник?

Я не маю статусу волонтера, тому що добре розумію значення цього слова. Асоціація співпрацює з усіма, хто до нас звертається, і надаємо лиш таку допомогу, на яку реально спроможні. Ми двічі з дружиною пакували валізи, щоб на час війни повернутися в Україну: я планував приєднатися до територіальної оборони, а дружина націлилась на госпіталь. Нас відрадили від такого кроку побратими з передової. А знаєте як? Вони сказали: нам потрібні такі люди, як ви, в тилу, щоб організовувати для нас безперебійну підтримку, бо тут вас є ким замінити, а там, де ви зараз, замінити вас складніше. Я наразі реально багато працюю, щоб було чим допомагати. Так, наприклад, нам з друзями вдалося закупити і передати на фронт чотири автомобілі (джипи пікапи), два автобуси (фольксваген Т5 транспортер), десятки чеських розвідувальних апаратів тощо. Волонтер – це той, хто збирає гроші і закуповує все необхідне. Я ж вкладаю власні кошти, які заробив, і разом з однодумцями ми на зібрану суму закуповуємо чи то медикаменти, чи харчові продукти, і цілеспрямовано відправляємо гуманітарний вантаж в конкретний госпіталь або у визначений взвод реальному командирові. Ми з дружиною з сімейного бюджету вже пожертвували за пів року війни понад 30 тисяч євро. Розумію, що цього мало. Але таких, як ми, однодумців лише в колі мого спілкування сотні. І кожний з них допомагає, чим може. Свою роботу в більшості координуємо зі справжнім волонтером Володимиром Вурстою, якого добре знають на передовій, або з Сергієм Марченком, вірним патріотом своєї землі, а також моїм другом Романом Митрюком та багатьма іншими достойними українцями. Співпрацюємо і з козацькими організаціями, які сьогодні склали кістяк територіальної оборони України, з кількома благодійними фондами Миколаївщини, Житомирщини та Києва.

Чи є у вас якісь плани на майбутнє? Якщо так, то чи повязані вони з Чехією чи Україною?

Так, звісно, в мене є заповітна мрія, щоб якомога швидше Бог допоміг отримати перемогу над московською ордою. Адже імперська українофобія нашого північного сусіда і давнього ворога бере свій початок ще з 18 століття, від часів Петра І. А отже безперервна руйнація всього українського з їхнього боку триває вже понад 300 років! Пора нарешті покласти край сумним сторінкам української історії, які, за словами Володимира Винниченка, не можна читати без брому, тобто без заспокійливих ліків. А вже після перемоги допомагати відбудовувати Україну та продовжувати пропагувати українську культуру, зокрема, пісенною творчістю. Є також мрія, аби Бог дав мудрості українському народу обирати до влади достойних українців, тих, які по-справжньому люблять Україну, а не себе в Україні. Щоб ми перестали нарешті цитувати Михайла Грушевського, який цілком справедливо колись підмітив: «Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна». Позаяк нескінченні корупційні схеми сучасних українських владних структур також беруть свій початок з ненависного московського кремля. Щоб кожен українець, де б він не був і який би пост не обіймав, носив у серці заповіт Івана Франка: «Нам пора для України жить».

Що ви можете порадити українцям, які через війну не за власним бажанням опинилися в чужій країні? На що слід звернути особливу увагу?

Що я можу порадити біженцям, які вимушено виїхали з рідної землі? Бути готовими до того, що досить невеликий відсоток емігрантів досягає успіху на чужині. Тому якщо самореалізуватися, то краще там, де ти народився, бо там кожна травинка, кожний кущик допомагає. Оскільки немає кращої землі для українця, як Україна! Я так думаю, так відчуваю і так мрію мало не щодня. Ще 1995 року великий воїн, перший президент Чеченської Республіки Ічкерія Джохар Дудаєв сказав: «Українці завжди повертаються. Українці повернуться і повернуть своє». А тим, які втекли від ракет і все ще несуть у собі і з собою «русский мир», бажаю остаточно вилікуватися. А якщо ні, то спакувати валізи і йти світ за очі на всі чотири сторони, щоб не мучитись в Україні і не мучити Україну.

Яке запитання ви могли б задати сам собі і як би ви на нього відповіли?

Я тривалий час питав себе і питаю в Неба: «Чому я, чия душа залишилась в Україні, в моїх улюблених Карпатах, скитаюсь по світу і живу на чужині?» Відповідь мені шепоче вітер, а часом і тиша: «Така твоя доля і така твоя місія, Павле».

Павло Бубряк: це не я вибрав Чехію, а Чехія вибрала мене - фото 3

Спілкувався Анатолій КРАТ,

Прага.

Схожі публікації

Залишити коментар