Прочитав другу книжку спогадів із відомого чотиритомника Михайла Слабошпицького – «Тіні в дзеркалі». Першу – «Протирання дзеркала» – освоїв ще минулого року, взявши у пана Михайла інтерв‘ю, що було опубліковано в «Літературній Україні» 19 червня 2021 року. На жаль, мені не вдалося почути про опубліковане від пана Михайла, бо вічність взяла вже його у той час у свої прийми.
Отже, 734 сторінки вдалося освоїти за 19 днів цьогорічної відпустки. Мав рацію автор, відважившись на такий загальний заголовок у кожній з книжок чотиритомника: «Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури». То ж у «Тінях у дзеркалі» читаємо:
«Ми надто довго безбожно схематизували історію, вибудовуючи її спекулятивні формули, підганяли в ній усі факти так, щоб вони в дуже вигідному світлі показували наше сучасне. Усе минуле мало для нас одверто утилітарне значення – воно повинно було показувати, що весь розвиток людства йшов до того, щоб з’явилося саме таке – і тільки таке! – майбутнє; іншого – не дано, ніяких варіантів бути просто не могло. І ніхто не мав права сказати: історія набагато складніша й суперечливіша, аніж усі наші доктрини, усі прокреслені нами її «кардіограми» і графіки поминання локомотивами історії всяких – невигідних для нас – проміжних станцій. Є свій важливий резон у словах ще недавно такого крамольного для нашого читача філософа Артура Шопенгавера: «Історія показує нам людство, як природа нам показує місцевість із високої гори: ми водночас бачимо багато, далекі простори, грандіозні маси; але ніщо не зрозуміло, ніщо в усій дійсній сутності не зрозуміло. Навпаки цьому, зображене життя окремої особи показує нам людину так, ніби ми пізнаємо природу, коли гуляємо серед її дерев, рослин, скель і вод». А Томас Карлейль, полемізуючи з надмірною об’єктивізацією законів історії, вважав, що її творять не безликі маси, а виняткові люди, «справжні вожді людства», яких він узагальнено називає героями, включаючи до їх реєстру пророків, вождів, воєначальників, письменників». (Спогад «Минуле дивиться на нас» – с. 392).
За своє життя, в тому числі – і творче, я знав (чи – знаю) багатьох письменників, зокрема і декого з тих, про кого (досить прозоро) розповідає автор у своїх спогадах. То ж чи не найбільше привертає мою увагу розділ «Поети», в якому йдеться про Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Василя Слапчука, Бориса Гуменюка, Івана Малковича, подаючи його промову після отримання Шевченківської премії – 10 березня 2017 року. Пам’ятаю, що десь років десять тому Ігор Калинець сказав, що вже перестає писати вірші. Я запитав поета: «Чому?» – «Та я вже все сказав». Тоді я цього не розумів. Тепер – розумію.
З одного боку, мабуть, справді, людина, так би мовити, виписалась. А, з іншого – біда в нашій країні з читанням, із зацікавленням літературою. І письменникам, як і не тільки їм, – боляче. В тому числі – і за розвиток України, її духовності.
Тому нам усім потрібно працювати.
«Коли було створено Лігу українських меценатів, де мене на Яцикову пропозицію призначили виконавчим директором, – читаємо в спогаді “Ближнє коло”, – Яцик одразу ж виділив на осібне до них ставлення двох людей, – генеральних директорів фармацевтичної фірми «Дарниця» Володимира Загорія та фірми «Магістральні нафтопроводи “Дружба” Любомира Буняка, підкреслюючи: не політики – златоусти чи популісти, а саме ці люди справді будують незалежну Українську державу. Вони забезпечують тисячі робочих місць, тримають підприємства на рівні економічної успішності і завдяки цьому виплачують державі рідкісно високі податки. Яцик був послідовником В’ячеслава Липинського, який у своїх «Листах до братів-хліборобів» наголошував, що не так інтелігенція, як передовсім продуценти, можуть вирішити успіх української справи, бо за ними й справа, яку вони відстоюють, і фінансово-економічний потенціал, без якого будь-який рух просто неможливий. І революції, і будівництво держави – справи надзвичайно затратні. І тут треба покладатися головно на національного інвестора». (Спогад “Ближнє коло” – с. 707).
Про це й книжка Михайла Слабошпицького «Тіні в дзеркалі» – різні спогади, зокрема: «Наші в Канаді», «Наші в Америці», «Подружжя, що нагадувало вогонь і лід» чи «Автопортрет художника в зрілості» – книжка про художника Рафаеля Багаутдінова, який «був на боці тих, хто вимагав змін».
Зміни відбулися – незалежна Україна працює. І виходять книжки спогадів Михайла Слабошпицького. Як буде далі? Все у волі Божій. Переконані ми усі.
Богдан Залізняк,
керівник центру наукової журналістики ЗНЦ НАН України і МОН України,
член НСЖУ і НСПУ,
м. Львів.