Левко Лук’яненко народився в символічний для України день – 24 серпня 1928 року. 63 роки потому Україна стане незалежною державою. Зважаючи на освіченість, ерудованість та енергійність, йому пророкували «гарне майбутнє по партійній лінії», але він обрав інший шлях – боротьби за Україну.
Той, хто каже, що незалежність впала нам з неба, не знає, що ми діставали по 10 років тюрми і заслання— Левко Лук’яненко
Сьогодні, 24 серпня Левку Григоровичу Лук’яненку виповнилося б 94 роки. Він боровся за незалежність, і за це його засудили до розстрілу. Життя Левка Лук’яненка могло завершитися в 1961 році – коли був засуджений до смертного вироку. 72 дні провів в очікуванні страти. 25 років у таборах. У вільній Україні, за яку боровся Лук’яненко, він став політиком і навіть балотувався в президенти. А суддя, який засудив дисидента, отримав від Януковича звання “заслуженого юриста України”.
Народився майбутній дисидент на Чернігівщині. Пережив німецьку окупацію й у 1944 році, після визволення села, був мобілізований до лав війська. Його мобілізували, бо він не міг довести, що ще неповнолітній. Лук’яненко воював з 15 років. З України Левка Лук’яненка перекинули в Австрію, де він прослужив до 1949 року. Звідти – у Грузію і Закавказзя.
Коли Лук’яненко приїздив додому, то бачив, що сім’я живе в злиднях. Тоді й вирішив для себе, що треба боротися за краще життя українського народу за незалежність.
Солдатський однострій зняв аж у 1953-му. Тоді ж і став членом КПРС, вступивши на юридичний факультет Московського університету. Опанувавши спеціальність «Правознавство», працював у Радехівському райкомі партії, що на Львівщині. Практикував як адвокат.
Щоб вибороти незалежність, Лук’яненко з однодумцями вирішили створити Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Та через зраду, його затримало КГБ. У постанові затримання йдеться про те, що на території Львівщини існує антисовєтська націоналістична організація УРСС, яка ставить своїм завданням від’єднання України від Союзу та створення “Самостійної України”.
Джерелом ідеї створення антирадянської організації в протоколах допитів Лук’яненко вказує стару брошуру, яку нібито знайшов на горищі свого будинку, а також рукопис націоналістичного спрямування. Лук’яненко переконував слідство, що рукопис хтось невідомий нібито надіслав йому на поштову адресу.
Вдома в Лук’яненка не знайшли нічого. Але в будинку брата в закоркованій пляшці та в банці було виявлено рукописи тексту програми, багато листів та записок підозрюваного. Дисидент визнав, що це все його записи.
Лук’яненко як адвокат під час допитів дає свідчення так, щоб не видавати друзів:
– “Не можу згадати“,
– “Проглянувши записну книжку, я так і не зміг згадати прізвище…“,
– “…был ли еще кто завербован в УРСС, я точно не знаю“.
Він називає лише ті прізвища, чию участь у справі вже не було жодного сенсу заперечувати.
…Ті знання, що їх я отримав в університеті, є ніби компасом, що вказує мені напрямок руху, маю на увазі шлях, який я обрав для боротьби за відокремлення України від Союзу РСР і створення самостійної України, яким я пішов остаточно на початку 1959 року— Левко Лук’яненко.
У своїх свідченнях під час судового засідання він пояснює створення УРСС своїм прагненням “усунути недоліки на селі та розширити демократію” і визнає, що обрав для цієї мети не той шлях.
Прокурор Львівської області Іван Нетіменко у своєму виступі сказав: «Лук’яненко невипадково став на шлях зради Батьківщини. Ця людина вже не зможе виправитися. Тому засудити його до найвищої міри покарання – розстрілу».
Багато років потому Левко Григорович згадував цю мить так:
«Коли я почув свій вирок – смертна кара – то мене ніби чимось тупим і дуже тяжким вдарило по голові. Мені здалося, що під тягарем цих слів я навіть пригнувся… Ні, це не страх був, а якесь інше почуття… Страшенний жаль, що я майже нічого і не встиг зробити…»
Перебуваючи у камері смертників, він розумів, що будь-яка хвилина може стати останньою в його житті: «Коли я чув, як за дверима патрони перекидають з ящика в ящик, а звук цей дуже специфічний – я служив 8,5 років і добре його знав – подумав: «Ага, якщо ви зараз бавитеся перекиданням набоїв, то по мене не прийдете. Значить, ще якийсь час житиму».
Радянський суд громадяни СРСР називали найсправедливішим, найгуманнішим судом у світі. За іронією, Кримінальний кодекс містив понад 15 статей, які передбачали смертну кару. Для порівняння: законодавство західних країн містило в рази менший перелік. Лук’яненко, не надто вірячи в диво, подав касаційну скаргу на рішення суду. Він написав, що вважає вирок правильним по суті, однак міру покарання – занадто суворою і просив залишити йому життя. При цьому він добре розумів: повинно статися якесь диво, щоб до прохання прислухалися. І воно сталося: за кілька місяців служителі Феміди замінили смертну кару на 15 років ув’язнення…
Левко Лук’яненко не довго насолоджувався свободою: рік потому його знову арештували, оскільки замість того, щоб «розкаятись і стати на шлях виправлення», він опинився серед фундаторів Української Гельсінської Групи. Ось які думки огортали Лук’яненка, коли він перебував у слідчому ізоляторі:
«Я добре знав, який строк чекає на мене і якими будуть умови ув’язнення. Оголосив голодування… Покази давати відмовився. Від радянського громадянства відмовився. Тоді я вперше прийняв душею думку про смерть, як не найгірший поворот долі. За десять років (від 50-ти до 60-річного віку) зумів би написати щось путяще, а так… 10 років суцільної інтелектуальної деградації… Єдина думка, що втримала на світі, що я сам господар свого життя і завжди, незалежно ні від якої влади, можу припинити його, якщо воно стане не вартим продовження. Того поспішати не варто».
Десять років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму і п’ять років заслання – таким був вирок для нього.
Під час ув’язнення дисидент знайомиться з тими, хто так само боровся з системою.
– Думаю, що я останній серед живих співкамерників Лук’яненка, – згадує Василь Овсієнко – багатолітній в’язень радянських таборів, член УГГ, правозахисник. – Пригадую епізод. Цензорка принесла листа. Левко сів за стіл і довго його читав. Зблід. Ходив по камері, узяв папірця і пише мені записку: «Помер Олекса Тихий». Це було 2 червня 1985 року. Він порвав папірця і викинув його. Потім узяв ложку і почав вистукувати азбукою Морзе до сусідньої камери… Це він Стусові слав повідомлення. Олексу від нас забрали десь 7 березня. Ми не знали, де він. Стус зрозумів, простукав три удари в стіну — виклик на розмову. І у кватирку каже: «Я так зрозумів, що Олекса помер?». Наглядачі підслухали, вирахували, що Лук’яненко щось передавав і дали Лук’яненку карцер.
Зі слідчого ізолятора – в парламент…
У 1988-му Левко Григорович вийшов на волю: у розпалі була так звана перебудова, ініційована тодішнім Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим. І на волі достроково опинилися десятки вчорашніх «антирадянщиків», «націоналістів».
Змінивши тюремну «робу» на пристойний костюм, Левко Григорович відразу пірнув у вир політичного життя, що почалося в Україні. 30 березня 1990 року його обрали народним депутатом Української РСР. Буквально за місяць створив і очолив Українську республіканську партію. У жовтні 1991 року Лук’яненка реабілітували на підставі закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” від 17 квітня 1991 року. Брав участь і у президентських виборах 1991 року: за нього віддали свої голоси 1,4 мільйона українців. У наступні роки його неодноразово обирали до українського парламенту.
Левко Лук’яненко всеж здобув омріяну незалежність для України. Її проголосили 24 серпня — у день народження Левка Лук’яненка.
7 липня 2018 року, в Києві пішов з життя Герой України, колишній народний депутат, дисидент та політв’язень 89-річний Левко Лук’яненко.
Про смерть Лук’яненка у лікарні після тяжкої хвороби повідомила його дружина.
Пішов з життя Левко Григорович, залишивши 13 томів своїх спогадів під назвою «Шлях до відродження», за які отримав Шевченківську премію.
