Прочитав книжку «Детокс»1, створену за ідеєю і загальною редакцією Лариси Івшиної, головної редакторки газети «День», яку я постійно читаю від 1997 року – часу появи цієї високоукраїнської газети.
Чому побачила світ ця вагома книжка п’ятдесят трьох авторів? Бо нас, українців, потрібно було завжди збуджувати (і тепер – також). «Українцям дуже потрібна віра у свій успіх, – ділиться думками Лариса Олексіївна у вступній статті – «Слово до читачів». – Успішність та інакшість. Позитивна успішна альтернатива. Тож існує потреба – вчитися здобувати перемоги, вірити в себе й подобатися собі. Успіх українцям дасть синергія зусиль двох типів соборності: тих, хто долає постколоніальність, а також тих, хто пам’ятає нашу власну імперськість».
Отже, «Детокс» – це очищення від отрути, наполегливе формування нового погляду на себе і заклик до реалізації обов’язкової мети – створення сучасної, модерної Гетьманщини.
З деякими аспектами висловленого в чудовій книжці маєте змогу познайомитися з поданих вам , шановні читачі, конкретних матеріалів. Для того, щоб придбати книжку і брати активну участь у творенні і захищенні українського світу.
«Софія Київська – пам‘ятка світового значення. Такого ж значення, грецький Парфенон і римський Колізей. Справа ось у чому: звичайно християнські церкви присвячуються або святу (Різдво, Стрітення, Великодня …), або якомусь святому (Павлу, Миколаю, Петру …). А такої християнської святої, як Софія, до ХV століття не було. Це просто образ мудрості. Рідкісний, особливий випадок, щоб до ХV ст. християнська церква називалася ім‘ям Софії» (Сергій Кримський «Ефект високого неба». – С. 754).
«Україна-Русь підійшла до нового етапу свого соціально-політичного і культурного розвитку як одна з найбільш розвинених країн тогочасної Європи. Прийняття християнства, засвоєння культурних здобутків Візантії, що переживала тоді бурхливе піднесення, дало тогочасному українському суспільству могутній імпульс для швидкого соціально-політичного і духовного розвитку. Водночас Україна-Русь не була ізольована від Заходу. Вона зуміла сприйняти як візантійську релігійну і культурну традиції, так і західноєвропейські суспільно-політичні інститути, пристосовуючи їх до потреб власного життя». (Юрій Терещенко. Мета – самостійність. – С. 29).
«Спадщина Феофана Прокоповича, відверто кажучи, не лише майже невідома в сучасному суспільстві (а ми, можна сказати, кров’ю платимо всі ці три століття за зроблене ним) – вона навіть не проговорена, тим паче, не осмислена. Звісно, більш утішно, коли в центрі уваги перебувають яскраві сторінки національної слави! Прокопович – зовсім інший випадок. Не скажімо, що національна ганьба (занадто значний масштаб особистості), але, у всякому разі, грізного національного застереження, ще, схоже не почутого. А саме: ось яке зло здатен творити високоосвічений інтелектуал-кар’єрист, дуже й дуже «амбітний», котрий, настановами подвійної (а то й потрійної) лояльності ревно й талановито починає служити іншій державі, яку він не сприймає як чужу, і допомагає придушувати свободу свого народу, його церкву, його національну ідентичність. Це зло тим значніше, чим талановитіша людина, яка коїть його. І чим герметичніше заблоковані соціальні ліфти у феодальному (напівфеодальному) суспільстві. При цьому особливо важать якості й цілі тих, кого піднімають такі ліфти» . (Ігор Сюндюков. Мислитель-кар’єрист, гетьман і цар. – С. 170).
«Напевно, Шелеста можна назвати чи не єдиним з українців – членів Президії/Політбюро, який не просто мав власну позицію щодо необхідності дотримання прав УРСР, а наважувався цю позицію декларувати і відстоювати. Він міг брати на себе відповідальність і не боявся цього. Разом із тим, як показують його записи, незважаючи на рішучість, вимогливість і навіть часом жорсткість, Шелест губився перед проявами політичного інтриганства, перед залаштунковими політичними комбінаціями (в першу чергу з боку Володимира Щербицького, з яким вони часто сперечались на засіданнях Політбюро)». (Юрій Шаповал. Чиїми були «наші» в Кремлі? – С.464).
«У сучасній українській історичній науці існують подекуди полярні точки зору на українізацію. Про їх беззаперечні здобутки ми поговоримо нижче, а от головною небезпекою стало те, що провідні культурні діячі-українці були на виду в шовіністичного московського центру. Масові репресії 1930-х розгорнулись так швидко якраз через успішність українізації, розквіт нових літературних течій, театрів, появу якісно інших історичних розвідок. Люди, які нібито виконували волю партії, враз опинилися в сталінській пастці – партія знала усіх «ворогів» у обличчя. Та чи з’явилися б шістдесятники, якби не було спадку Розстріляного Відродження? А чи відбулася б пізніше Незалежність без Стуса, Симоненка, Горської, Костенко?» (Алла Данильчук. Союз неможливий. – С. 492).
А про те, що зробили для становлення українського світу Василь Стус, Василь Симоненко, Алла Горська і Ліна Костенко, – уже, дякувати Богу, відомо. Потрібно лишень активно залучати молодь до опанування творчого простору українських класиків. Щоб український світ був таки захищений і нині, і в майбутньому.
Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник пресцентру
наукової журналістики
Західного наукового центру
НАН України і МОН України,
член НСПУ і НСЖУ, м. Львів
1 Детокс. – День. Вид-во ТОВ «Українська пресгрупа». Київ-2021. – 784 с.