Днями народній артистці України, учасниці тріо “Золоті ключі”, дружині актора Івана Миколайчука виповнилося 80 років.
Пані Марія живе в Києві на вулиці, яка носить ім’я її чоловіка. Саме про нього завжди розпочинається її розмова.
– Уже 33 роки живу без Івана. Але він для мене живий. Був, є і буде до останнього мого подиху, – зізнається жінка. – Не люблю, коли мене називають вдовою Івана Миколайчука. Я його дружина, а він мій чоловік. Його душа завжди біля мене. Постійно це відчуваю. Коли мені погано чи потрібна допомога, він подає віщі знаки. Часто приходить до мене у снах. Я прокидаюся щасливою: “Слава Богу, прийшов”. Знаю, що після такого сну в мене буде щось добре. 15 червня Іванові теж мало би виповнитися 80 років. Він любив святкувати свій день народження. Готовий був останню сорочку віддати, щоби гідно зустріти гостей. Ми хотіли доживати старості у його рідному селі. Не судилося.
“Знала, що він мене кохає”
– Що пов’язує вас із Чорториєю, пані Маріє?
– Дуже багато світлого і доброго. Якось я ще дівчиною приїхала в село до Івана. Ми зустрілися під яблунькою на пагорбі, неподалік їхньої хати, і просиділи на лавці всю ніч. Навіть не помітили, що падав сильний дощ. Удосвіта Іван провів мене на потяг. Коли зайшов до хати, мама запитала: “З ким ти там всю ніч бубонів?” Іван відповів: “Та дівка до мене приїжджала”. “І оце ви сиділи всю ніч під дощем?” – здивувалася мама. Іван відповів: “А що, був дощ?” Його родина хотіла справити нам гучне весілля. А вийшло все тихо і скромно. Зате протягом року, коли ми приїжджали до Чорториї, накривали столи, одягали нас у весільні строї, співали весільні пісні. Нам завжди було цікаво удвох з Іваном. Ми ніколи не сумували, мали про що поговорити. Це був той випадок, коли зустрілися дві половинки та поєдналися в єдине ціле. Якось розмовляли на кухні у нашій київській квартирі до пізньої ночі. Повз будинок проходив режисер Борис Івченко. Побачив світло і вирішив зайти. Запитує: “А чого це ви не спите?” Іван каже: “Та ось сидимо з Марією, розмовляємо”. “І про що можна говорити з жінкою посеред ночі?” – запитав Борис. “А ти одружися і знатимеш”, – засміявся Іван.
– Як це бути дружиною відомого талановитого чоловіка?
– Не можу сказати, що легко. Люди впізнавали Івана на вулиці, хотіли посидіти з ним, випити чарку. Інколи це було важко витримати. Але я ніколи не почувалася чоловіковою тінню. Стояла не збоку від нього, як дехто казав, а поруч із ним. Знала, що він мене кохає і ставиться з великою повагою. Коли ми збиралися з друзями, Іван просив: “Мисю (так він називав мене лагідно), заспівай нам щось гарне”. Він дуже любив пісні “Чотири воли пасуться” і “Глибокий колодязь”. Інколи ми співали вдвох.
“Пісня мене врятувала”
– Звідки у вас такий гарний голос?
– Я співала ще малою дитиною. Дідусь ставив мене на стільчик і казав: “Заспівай мені, Марусько, трохи про ту калину”. Мої перші концерти відбувалися на березі річечки, яка протікала наприкінці нашого городу. Я записала понад 300 маловідомих буковинських народних пісень. Дуже вдячна композиторові Володі Івасюку. Свого часу він подарував мені 64 народні пісні, які ми переписали із сестрою. Всі вони увійшли до золотого фонду Українського радіо.
Джерело: molbuk.ua
Як ми повідомляли, на Закарпатті у сільському музеї під час пандемії почали навчати ткацтва й виготовляти гуні