Недавно прочитав книжку публіцистики Івана Дзюби – «Золота нитка: нариси про (не)знаних».* У статтях і есеях видатний український літературний критик, культуролог, публіцист і громадський діяч, академік НАН України розповідає про творчість доктора філософських наук, члена Української Вільної Академії Наук і НТШ, що походив з Галичини, Миколу Шлемкевича, а також про відомих і видатних українських письменників: Лесю Українку і Ольгу Кобилянську (розділ «Творчині українського модернізму»), «провісників «червоного ренесансу» Василя Чумака, Василя Блакитного та Миколу Хвильового; «неокласиків» Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару та Юрія Клена. А на закінчення – «Запрошення до робітні майстрів: Микола Бажан».
Що хотілось би сказати? Було б добре, якби хоча б студенти ВНЗ мали змогу з ними, цими матеріалами ознайомитись. Адже це – і ширше і глибше підштовхування як до пізнання минулого, так і до активної діяльності до творення нашого майбутнього.
Пам’ятаю, як в інтерв’ю 2007 року я запитав Івана Михайловича Дзюбу, з яким контактую вже понад сорок років: «Чи легко бути совістю нації ?», співрозмовник мені відповів: «Найважче бути власною совістю!»
Справді. «Я далекий від того, – читаю в есеї «Микола Хвильовий», – щоб екстраполювати на сучасність візії Хвильового 20-х років минулого століття. Але вчімося в нього жити Україною, мислити Україною, шукати шляхи України в світ». Саме цим бажанням (точніше – цими бажаннями) пройняті матеріали академіка Івана Дзюби.
У есеї «Пошук гуманітарної домінанти: Микола Шлемкевич» Іван Михайлович зазначив: «Нам ще належить сповна оцінити внесок Миколи Шлемкевича в українську інтелектуальну спадщину та політичну культуру. Водночас його праці, есеї, публіцистика допомогли б побачити інтелектуальне багатство, напрацьоване в українській еміграції. Власне, нам належить читати його твори, серед яких – «Листи до приятелів». До речі, про них згадує Іван Михайлович, оскільки «Часопис Миколи Шлемкевича «Листи до приятелів» як тип універсального видання» – це назва моєї монографії, про що теж зазначає академік у своєму есеї.
Що стосується наших класиків, то читаємо, зокрема: «Феноменальне з’явище Лесі Українки увінчало духовне життя української нації на шпилі ХІХ століття, вже розкриваючи й обрії нової доби»; «Ольга Кобилянська і була однією з тих гірських подорожніх, які потугою благородного духу й щоденної праці сходили на високості людської думки…».
За словами Оксани Пахльовської, Іван Дзюба «першим після знищення інтелектуалів 20-х років творив системне бачення європейської України… Тільки тримаючи в резервації українську культуру, могла тривати вакханалія режиму. Це був цілковитий хаос. Хаос методологічний, інтерпретативний, етичний. Дзюба взявся упорядковувати цей хаос тихо, без голосних заяв, без риторики і трибуни. Дзюба збирав каміння». (Повернення Сізіфа// День. – 2006. – 24 листоп.).
Так, Іван Дзюба все життя збирав каміння. Бажано було б, щоб якомога більше творчих (і не тільки) людей думали над тим, куди і як йдемо, куди і як іде Україна. У багатьох розмовах Іван Михайлович не втомлювався підкреслювати: ми, українці, на жаль, не завжди усвідомлюємо, наскільки маємо величезне багатство – природну і культурну різноманітність України. а в своїх виступах (і письмових, і усних) Іван Михайлович з болем відзначав, що дуже часто наші політики нездатні піднятися над своїми особистими порахунками один до одного. І тому маємо, додаю також від себе, те, що маємо.
Який вихід? Працювати. Кожен – над собою. Аби нарешті Україна таки справді рухалася на шляху до свого майбутнього, тобто щоб міцніли паростки української України. З кожним днем, з кожним роком. Попри тиск глобалізаційного обруча. Попри «обійми» «народа-богоносца».
До цього упродовж свого свідомого життя й закликає Іван Дзюба. В тому числі – й своїми есеями в книжці, про яку ведемо мову, – «Золота нитка: нариси про (не)знаних».
Замість післямови:
«Неокласики кликали нас до джерел. Сьогодні вони, їхня творчість – одне з таких чистих і цілющих джерел для нас. Нам ще йти і йти до цих джерел, ще пити й пити з них. Ще осмислювати й осмислювати, що ми мали, що втратили і що можемо мати в них – для сьогоднішньої нашої потреби і для потреби вічної нашої культури, нашого народу» (Іван Дзюба «Михайло Драй-Хмара».
Словом, до джерел.
