Наступного року виповнюється 130 років української імміграції в Бразилію. В Бразилії проживає 500 000 українців (4 за величиною українська діаспора в світі).
А чи знаєте, що українці в Бразилії танцюють гопак так, як в Україні ніхто його танцювати не вміє. Сумніваєтесь? Тоді перегляньте це відео:
Українська громада у Бразилії чи не найкраще з інших зберегла українську мову, нею розмовляють і вдома, і на роботі.
У Бразилії, чи не в єдині країні світу, де є українські поселення, побутує термін “Бразилійська Україна”. І ця назва наповнена повнокровним змістом як для українців, так і для різноетнічних груп населення Бразилії. Цей термін увійшов у наукову літературу і його цілком нормально сприймають офіційні кола бразилійського уряду.
Незважаючи на обставини, бразилійські українці, переважно україномовна громада, яка не тільки зберегла свою мову, мистецтво, традиції, свою віру, національну самобутність, а й, інтегруючись економічно і культурно у бразилійське життя, примножила і збагатила українську культуру, живе інтересами України, яка для більшості з них усе ще залишається дуже далекою, “казкою своєї бабусі”.
Початки української імміграції до Бразилії, як і сама кількість українців і їх нащадків сьогодні, належать до райбільш проблематичних питань з огляду на незначну кількість документальних даних і все ще недостатню вивченість цієї проблеми.
На жаль, у довідниках і окремих працях, опублікованих в Україні, про українську спільноту в Бразилії, згадується здебільшого принагідно, без належного аналізу, інколи з некритичним повторенням скупих даних із давніх енциклопедичних видань.
Більшість авторів про імміграційний рух у Бразилії є згідні в тому, що масова імміграція починається в 1895р. з Східної Галичини, бо в тому році приїхало найбільше число українців до Парани, а з того мала частина поселилася в Санта Катарині і в Ріо Гранде до Сул.
Але архівні матеріали дають можливість ствердити, що поодинокі родини українців приїзджали і ранійше, а першим відомим українцем що ступив на бразилійську землю, був мореплавець Юрій Лисянський, котрий, як організатор і учасник першої російської морської експедиції навколо світу, протягом 6 тижнів на зламі 1803 -1804 років, перебував у Бразилії, що докладно описав у щоденнику, який видав згодом двома мовами: українською і англійською (у 1812 і 1814 роках)..
Одними з перших українських іммігрантів вважається й сім’я М. Морозовича, що виїхала з Золочівщини в 1872.
У 1876 в штат Парана переселилася група з Буковини, а в 1881 інша група українців заснувала в цьому ж штаті поселення поблизу міст Палмейрас і Понта-Гроса.
У 1886 зареєстровані окремі випадки імміграції з Галичини в район місто Уніао-да-Віторія, біля якого були засновані поселення Інасіо і Томаз-Коїл. Однак масове переселення українців починається з 1895. Після ліквідації рабства в Бразилії утворилася нестача робочої сили й уряд почав стимулювати мігрантів фінансово. Поселенцям оплачувався проїзд і виділялося від 25 до 50 гектарів землі з відстрочкою оплати на 10 років. Такі умови виглядали дуже привабливо для безземельних і малоземельних українців, і в 1895-1899 у Бразилію переселилося близько 15 000 осіб, в основному з Північно-Східної Галичини.
Однак на практиці землі, що виділяються переселенцям, перебували в непрохідних джунглях, а якщо українці наймалися до плантаторів, то були змушені оплачувати їжу та одяг по настільки високих цінах, що потрапляли в умови економічної залежності, близької до рабства. Без відповідних знарядь для праці, без даху над головою, без елементарних засобів для існування, при повній антисанитарії і відсутності медичної допомоги, в незвичних кліматичних умовах, які були причиною тропічних недуг, перші поселенці зазнали справді великих людських втрат.
У 1897-1907 значне число українців (близько 1 000 сімей) за власні кошти переселилися в район Прудентополіса, а також в південно-східних районах штату Парана і в північних районах штату Санта-Катарина, заснувавши поселення Антоніо-Олінто, Уніао-да-Віторія, Ірасема, Марешал-Маллет, Дорізона.
У 1908—1914 близько 18 500 українців прибуло до будівництва залізниць. Вони заснували українські поселення в містах Гуарані, Кампінас, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі. Крім того, у 1892-1914 в Бразилії прибуло близько 120 сімей з Наддніпрянщини, з яких 90 сімей оселилися в провінції Ріо-Гранде-до-Сул. Голод, епідемії та вороже ставлення місцевих індіанців призвело в великої смертності серед мігрантів, частина їх повернулася в Галичину, однак, за даними перепису українських священників 1913—1914, на той момент в Бразилії проживало приблизно 45 000 осіб.
Друга хвиля (1917—1939). Якщо перша хвиля мігрантів складалася майже виключно з селян, то в другій хвилі був значний прошарок інтелігенції. У цей період з Галичини, Волині, Полісся, Буковини та Закарпаття прибуло близько 9 000 осіб.
Останньою хвилею була еміграція після Другої світової війни, що складалася переважно з переміщених осіб, серед яких був досить високий відсоток інтелігенції. Прибули вони до Бразилії здебільшого з Австрії і Німеччини (1947-1951 рр.), але залишились там не всі, частина переїхала згодом до США і Канади.
По різному подається кількість українців у Бразилії в окремих джерелах, але на підставі демогррафічних досліджень парафіяльних і повітових архівів та номінаційних записів у портах прибуття, найбільш імовірною цифрою є 500 тисяч на цілу Бразилію, з якої 425 тисяч жиие в штаті Парана (значить 85%). Інші проживають у штатах Санта Катаріна, Сан Пауло і Ріо Гранде до Сул.
Найбільше бразилійських українців живе у місті Прудентополі (приблизно три чверті населення міста) і на Прудентопільщині, де з найдавніших часів вирувало українське життя.
Близько 70% українських поселенців займаються рільництвом. Культивують старо-крайові і місцеві культури – пшеницю, жито, картоплю, кукурудзу, чорну квасолю, рис, каву, м’яту, плекають садівництво, як і завели незнане тут бжільництво. У штаті Парана дали початок млинарській індустрії, як також кооперативному рухові.
Біля 30% українців включилися у бразилійську торгівлю та індустрію. Інші стали робітниками і техніками у різних видах промисловости. Сюди належать поселенці з середньою освітою, а ті з вищою або працюють професійно у власних підприємствах (лікарі, дентисти, ветеринарі, аптекарі, інженери) або стали державними урядниками (судді, учителі середних шкіл і професори і дослідники в різних університетах), влючившися у суспільне бразилійське життя на рівних правах і обов’язках.
Що ж зберігає українство так далеко від України? Що допомагає затримати свідомість етнічної приналежності і національної самобутності? Таких чинників є декілька. Одним з найважливійших є Українська Церква у Бразилії, роль якої у збереженні українства незаперечна, зокрема в перший період життя українських поселенців, коли світської інтелігенції серед них фактично не було.
 |
| Все робилося гуртом… |
І тому з перших років української імміграції у Бразилії у більших чи менших поселеннях спочатку будували каплиці або церкви, окремі з яких збереглися й досі. Такою є, наприклад, невелика дерев’яна церковця (1902 р.) у Серра до Тіґре, зведена на мальовничому пагорбі, для якої весь будівельний матеріал принесений мешканцями на плечах.
Коло церкви – кладовище, на якому поховані переважно українці, а серед них один з перших священників у Бразилії о.Никон Роздольський (1867 – 1906).
Взагалі українські кладовища, це окрема сторінка історії українських поселенців, мовчазні, але богатомовні документи їхнього заокеанського буття. На багатьох могилах відзначено тільки дату смерті, ні дати, ні місця народження немає, що підтверджує факт відсутності реєстраційних документів у час їх приїзду до Бразилії. У кращому разі, місцем народження відзначається Галичина.
Кладовища, особливо міські, старанно доглянені, засвідчують постійну увагу до місця останнього спочинку своїх предків. Є давньою традицією, що в останню дорогу українців і їх нащадків відпроваджують усією громадою, яка в такі сумні хвилини стає ще згуртованішою.
В наш час близько 80 % українських іммігрантів живуть в сільській місцевості, решта зайняті у сфері промисловості, переважно меблевої та металообробної. Штат Парана (400 тис. українців, в тому числі Прудентополіс 38 тис. (75 %), Куритиба 33 тис., Уніао-да-Віторіа 26 тис.) Українські громади є в штаті Санта-Катарина, місті Сан-Паулу й його околицях.
Українці, що проживають в Бразилії, продовжують дотримуватися української культури та віросповідання.
Розвитком української культури займаються такі організації: Українсько-Бразильська Центральна репрезентація (Українське Товариство Бразилії, Товариство Прихильників Української Культури, Товариство «Соборність», Асоціація українсько-бразильської молоді та ін.).
Настільки ж велику увагу питанням культури приділяє Українська греко-католицька та Українська автокефальна православна церкви Бразилії.
У Бразилії діють українські школи, фольклорні групи і творчі кооперативи. В якості іноземної мови українська мова викладається в початкових школах в місцях компактного проживання українців, в деяких державних середніх школах і в Лінгвістичному центрі університету Парана (Курітіба).
Знімайте відео та пишіть нам на Стожари, чим живе ваша громада. А ми розповімо про вас як серед інших громадах в різних країнах Світу, так і в Україні!