“Голодаючі були смирні, боязкі й упокорені. Тинялися по вулицях або сиділи попід мурами й парканами, тихенько, несміливо простягали руки по милостиню і вимирали тисячами”.
Ці слова належать письменниці української діаспори Ользі Мак. У своєму творі “Каміння під косою” вона описала страшні та реалістичні картини Голодомору 1932-1933 років. Книжка є важливою для вивчення реалій тих часів, тому й видавалася в Україні кілька разів, востаннє у 2017-му. А у 2012 році вийшла англійською мовою у США.
Ольга Мак народилася 20 липня 1913 року в Кам’янці-Подільському в родині чиновника, згодом сім’я переїхала в Київ, де мешкала до 1920-го. Коли дівчинці виповнилося сім років, перебралися до невеличкого села Вільхівчик на Черкащині. Там, біля розкішних та величних пейзажів річки Рось, майбутня письменниця вперше відчула себе українкою. Водночас їхнє життя в селі не можна було назвали легким – батько та двоє сестер померли, а бідність і голод змусили дівчинку з мамою та братом повернутися до Кам’янця-Подільського.
Ольга закінчила семилітню школу. Вона була старанною та наполегливою до навчання. Тоді, щоби вступити до вишу, треба було мати документ про досвід роботи. Тому після школи їй довелося вчителювати в селі та на власні очі побачити колективізацію – справжню війну проти селянства. Спогади про ці події Ольга Мак пізніше описала у творах “Українське село під більшовиками”, “Земля плаче”, “Проциха” тощо.
Єдине, що зігрівало душу в той час, – кохання. У селі Ольга зустріла патріота та мовознавця Вадима Дорошенка, за якого згодом вийшла заміж.
Молода родина певний час жила в Харкові, і саме там довелося побачити варварства радянської влади. Пізніше Ольга Мак описала всі жахіття у творах “Столиця голодного жаху”, “У Великодню ніч” та повісті “Каміння під косою”.
Пізніше вони переїхали до Ніжина, де чоловік отримав посаду доцента в педагогічному інституті. Ольга ж у 1938 року закінчила літературно-лінгвістичний факультет Ніжинського педагогічного інституту.
У подружжя з’явилося двійко донечок: спочатку Вікторія, потім Мирослава. Жити та тішитися, на жаль, не вийшло: карні органи НКВС заарештували чоловіка, оголосивши “ворогом народу”, а вона залишилася без житла й роботи. Поневіряння того часу вона згодом змалювала в книжці “З часів єжовщини”.
Ольга наполегливо боролася за свого чоловіка, оббиваючи пороги владних кабінетів. Вадима то випускали, то знову затримували, аж поки не відправили в табори, де він помер.
Ольга з доньками тинялася рідною землею, шукаючи притулку. Під час війни дібралася аж до Австрії, де в таборі для переміщених осіб перечекала лихоліття, водночас почала активно писати та співпрацювати з видавництвами Европи та США.
У 1947 році одружилася з Миколою Герцем і перебралася з родиною до далекої Бразилії, де прожили 23 роки. На чужині Ольга Мак повністю поринула у творчість.
У 1956 році вийшло друком оповідання “Чудасій”. Незабаром його передали до комісії Нобелівської літературної премії, однак відхилили за критику російського народу щодо радянської окупації України 1920-1930 років. Тоді премію отримав Борис Пастернак.
Письменниця опанувала португальську мову, вивчила історію Бразилії, звичаї та традиції її мешканців. На цю тему створила повість “Бог вогню”. Трохи пізніше – двотомний роман “Жаїра”. Через два роки вийшов її роман “Проти переконань” у якому авторка осмислює проблеми релігійності, у 1961 році – повість “Куди йшла стежка”, присвячена темі української революції 1917 року та боротьбі за становлення державності.
У 1973 році вийшла повість “Каміння під косою”, згодом – “Руслом угору”. За оповідання “Дала дівчина хустину”, “У великодню ніч”, “Столиця голодного жаху” одержувала премії на конкурсах, які проводила Світова федерація українських жіночих організацій.
У 57-літньому віці Ольга переїхала до Канади, де на той час уже осіли її доньки. А 1993-го письменниця вперше після еміграції відвідала Україну, де не була пів століття.
Ця поїздка була зворушливою та насиченою. Вона відвідала Київ, Ніжин, Вільхівчик, Канів, Чернівці й інші міста. Зустрічалася зі школярами та студентами, письменниками й науковцями, брала участь у лекціях та науковій конференції, присвяченій річниці Голодомору 1932-1933 років. Скрізь Ольга Мак нагадувала, що треба любити Україну та не забувати її минулого, а ще – стерегтися духовного голодомору, бо “від голоду харчевого гине людина, а від голоду духовного – нація”.
Письменниця завжди наголошувала, що українська мова повинна бути гордою та не підпадати під вплив зросійщених українських правописів. Про це вона зокрема написала в матеріялі “Катедра українських студій, чи кафедра малоросіянства?”.
“Стаття гостро полемічна, не без політичних підтекстів, тож не дивно, що багатьом вона не сподобалася. В Україні 1993 року ввели новий правопис, було задекларовано, що до української мови повернуть питомо національні форми, та ж освічені люди бачили, що українській мові повернуто надто мало, а забрали багато”, – писав журналіст Володимир Бузейчук.
Творчість Ольги Мак і досі залишається маловідомою українським читачам. Хоча, наприклад, письменниця Галина Кирпа зазначає, що ми мали б розмістити її ім’я серед “достойників нашої літератури” – Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Василя Барки, Уласа Самчука та Докії Гуменної, з якими вона “пліч-о-пліч невтомно вела чесну борозну української прози”.
Ольга Мак більшу частину свого життя провела на чужині, проте ментально завжди була поруч: творила для України, не боялася правдиво й відверто подавати історичні факти, осмислювати минувшину та порушувати важливі суспільно-моральні теми.
До речі, псевдонім Мак Ольга взяла не випадково: любила ці квіти, які їй нагадували про житню Україну. Символічно, що згодом червоний мак став символом пам’яті про героїв, які загинули у двох світових війнах війнах минулого століття.
Померла Ольга Мак у Торонто 18 січня 1998 року. Її поховали на цвинтарі Святого Володимира в Онтаріо.
Творчий спадок цієї величної письменниці української діаспори ми ще маємо вивчити та осмислити. Вона не боялася правди, а це для творчості – найголовніше.