Нова програма Українського інституту книги Translate Ukraine, яка частково відшкодовуватиме витрати на видання української літератури іноземною мовою, стартувала з такими показниками: 84 заявки з 25 країн, можливість підтримати 57 книжок.
За керівництва Богдани Неборак сектором перекладної літератури УІК програму Translate Ukrainе було підготовлено й запущено. Про пророблену роботу, потребу підтримки перекладачів та україністів з нею спілкувалася Марія Чадюк, журналістка газети День.
Географія надісланих до Українського інституту книги в рамках цього проекту заявок вражає: окрім США та великої кількості європейських країн — Аргентина, Єгипет, Ліван, Монголія та ін. Можна сказати, що саме ця програма стала індикатором того, наскільки українська видавнича справа розширила свою мережу контактів.
Уперше підтримка перекладів творів української літератури іншими мовами була закладена у законі «Про державну підтримку книговидання в Україні» від 2016 р., яким регулювалася діяльність Українського інституту книги. Але розмови про її необхідність точилися з моменту здобуття незалежності. На жаль, не достатньо просто прописати нову діяльність у законі. Щоб програму реалізувати, потрібно чимало складної щоденної праці, яка стосується насамперед внесення змін у нормативні акти.
Пані Неборак прийшла в Інститут наприкінці 2018 року і стала займатися лише цією програмою.
“За ці майже два роки ми зустріли однодумців в уряді — різні урядові відомства разом спрацювали просто блискуче, і програма підтримки перекладів стартувала. Але був не один момент, коли ми відчували: цього може не трапитися”, – поділилася керівниця сектору перекладної літератури УІК.
Серед довгострокових завдань програми Translate Ukraine – розповідати про Україну в форматі повільних медіа, а книжки насправді є ними.
“Одна опублікована книга, яка вийде накладом дві-три тисячі примірників — це дві-три тисячі історій, які потраплять до рук закордонних читачів. Це буде не просто повідомлення на новинному сайті, що в Україні щось трапилося. Це будуть історії українців, дуже реальні — з їхніми перемогами і поразками, втіхами та смутками. Це олюднює країну”, – вважає очільниця проекту.
Проектом УІК охоплено багатьох авторів, є письменники, чиї книжки вже перекладені на десятки мов. Наприклад, роман А.Куркова «Пікнік на льоду» має 67 видань різними мовами по всьому світу. Роман Сергія Жадана «Ворошиловград», який був екранізований як «Дике поле», за останні роки також перекладений на понад два десятки мов.
“Також програма важлива тим, що вона творить екосистему для перекладачів, видавців і самих письменників. Опублікована за кордоном книжка — це й нагода для міжнародних фестивалів запрошувати українських письменників”, – зауважує співробітниця інституту.
Програма підтримки перекладів дуже подібна закордонним аналогам, при її формуванні орієнтувалися на найкращі світові практики. УІК буде частково відшкодовувати витрати на переклад української літератури іноземною мовою, це два типи витрат:
- придбання ліцензії, якщо твір захищений авторським правом;
- здійснення перекладу.
Така підтримка здійснюватиметься у межах максимальної суми компенсації — чотирьох тисяч євро.
“Відшкодування здійснюється уже після публікації книжки іноземним видавцем — після того, як ми бачимо, що він виконав договір, а нам надіслав звітні примірники книжки та сам звіт. Тобто конкурс ми проводимо зараз, за його результатами укладаємо угоди, а оплату здійснюємо наприкінці року, коли видавець відзвітувався”, – пояснила керівниця проекту.
Як зазначає пані Неборак, важливість цієї програми в тому, що навіть якщо у якійсь країні є перекладачі, для видавця будь-який новий автор з маловідомої країни — це бізнесовий ризик. Україна є такою країною на книжковому ринку, а тому вкрай важливою є державна підтримка.
При старті проекту співробітники сектору перекладної літератури УІК отримали 84 заявки, з них 78 — пройшли технічний відбір. Після цього ці 78 заявок були передані до Експертної ради для здійснення оцінювання.
“Для її формування ми звернулися до інституцій, яким довіряємо, які для нас є дуже цінними партнерами, аби вони номінували нам експертів. Заявки були оцінені за двома критеріями: літературна якість проєкту та компетентність виконавця. Літературна якість проєкту стосується книжки, яка вийшла в Україні, самого твору. А компетентність виконавця — іноземного видавця у тандемі з перекладачем”, – розповіла тодішня очільниця сектору перекладної літератури.
Варто зауважити, що 84 заявки — це справді дуже велика цифра. Наприклад, в перший рік існування подібної програми в Грузії в 2011 році було підтримано лише два проєкти.
“Ми ж дуже мріяли досягнути показників подібних до Польщі. Не знаю також, яким був бюджет цієї програми там на початках, але Польща в перший рік існування програми підтримала 45 проєктів. І зважте, Польща — це країна на той момент чотирьох Нобелівських лауреатів у галузі літератури. А ми можемо підтримати 57 книжок. Тож це справді успіх”, – зазначає пані Неборак.
На жаль, перекладачів з української мови небагато. Співробітники УІК отримали багато заявок із Чехії та Болгарії. Це невипадково, оскільки в цих країнах є відділи та кафедри україністики — це україноцентричні осередки, де вивчають українську мову, літературу, історію.
“Важливою є синергія: Посольство України в Чеській Республіці організовує конкурс для перекладачів з української мови. Коли ви берете участь у таких конкурсах, долучаєтеся до програми перекладів, — відчуваєте себе ніби не відірваним від тієї культури, яку вивчаєте. Це дуже важливо, і ми сподіваємося, що в майбутньому буде більше складових екосистеми, які підсилюватимуть присутність української теми та української літератури у світі в такий спосіб”, – пояснила загальну ситуацію в галузі керівниця сектору перекладної літератури.
Деякі несподівані видання, що подали заявки на участь в проекті, були пов’язані з проєктами, які УІК робив до цього.
“Наприклад, ми підготували каталоги прав із перекладеними фрагментами текстів, які презентували у Франкфурті. Хоч не завжди саме та книга, яка була в каталозі, привернула увагу іноземних видавців, але вони могли запам’ятати для себе когось з авторів, іноді просто вподобати фото чи обкладинку. І чимало письменників, які були в каталозі прав — прозовому, поетичному, — цьогоріч потрапили до списків програми перекладів. Часто це й результати попередніх домовленостей українських видавців, зокрема укладених на міжнародних ярмарках. Водночас були несподівані проєкти, де видавці самі писали, що зверталися до правовласників по ліцензії уже під час конкурсу, а опісля подавалися до нас. Це означає, що їх привабила програма”, – поділилася Неборак.
В інших країнах застосовують й інші практики, щоб спонукати і полегшити появу перекладів творів з рідної мови на іноземні. Так і в Україні наразі планується створення резиденції для перекладачів, каталогу української гуманітаристики та інше.
Передовсім це участь у міжнародних книжкових ярмарках – адже це дуже великі культурні події, на які приїздять автори, видавці та культурні інституції з усього світу. Український інститут книги представляє на таких ярмарках національні стенди, привозить туди українські книжки, організовує культурну програму, часто разом із посольствами — це багато подій, контент залежить від країни й ярмарку.
“Здається, що ми живемо у глобалізованому світі, але на ярмарках ти розумієш, наскільки важливим є персональний людський контакт, вміння розказати про літературу, можливість познайомитися. Бо коли ти приїжджаєш на ярмарок, то можеш прийти на стенд The New York Times і розказати, що ти з України, залишити свою візитівку, і це потім, можливо, виросте у співпрацю. Такої можливості ти не маєш, сидячи вдома за комп’ютером. На ярмарку ти можеш збудувати абсолютно унікальні контакти, і я бачу, як велика частина тих контактів, які ми вибудували останніми роками, спрацювали цього року з програмою перекладів”, – ділиться досвідом експертка видавничої та перекладацької справи.
Як зазначає пані Неборак, важливо працювати з академічним та перекладацьким середовищами.
“Ми плануємо займатися резиденціями для перекладачів. Це важливо, бо перекладач, який перебуває в іншій країні, відчуває себе дещо відірваним від культури, яку він досліджує. Він би дуже хотів зрозуміти її краще. А немає іншого способу, ніж приїхати і пожити в середовищі, познайомитися з авторами, яких ти перекладаєш. Тому нашим планом і мрією є організовувати резиденції. Це не дуже коштовний, але дуже змістовно наповнений спосіб привабити перекладачів і дати їм ще одну можливість зв’язку з культурою, яку вони досліджують. Від різних перекладачів ми чули, що їм дуже хочеться мати більше можливостей потрапити до України, спілкуватися з українцями, приїздити на наші фестивалі, до університетів та академій. Для них це справді важливо”, – зауважує Богдана Неборак.
Окремим питанням є переклад книжок, які є віховими для української історії, культури – адже це була б репрезентація України у світі.
“На щастя, українська література є дуже розмаїтою, тому ми можемо задіювати різні жанри. Візьмімо досвід скандинавських країн: вони роками промотували тему скандинавського нуару — це скандинавський детектив, досить страшні нішеві історії, які, втім, людям подобається читати, — як-от «Дівчина з татуюванням дракона». Так було сформовано літературний бренд кількох країн. Ми нині ще не маємо такої однозначно «своєї» теми. Тому поки досліджуємо, до чого є інтерес із боку іноземців та як це корелює з нашим баченням стратегії міжнародної промоції української літератури”, – співробітники Українського інституту книги працюють над питанням репрезентації України у світі.
Недавно український письменник та філософ Володимир Єрмоленко надав чудову пораду співробітникам проекту Translate Ukraine: зробити каталог української гуманітаристики, скажімо, від часів незалежності. Це важливо ще й тому, що потім подібні каталоги потрапляють у навчальні заклади й у перелік джерел до дисертацій, дипломних робіт іноземних студентів. Відтак збільшується цитування українських науковців. Таким чином, за словами пані Неборак, ми зростимо свою присутність в інтелектуальному дискурсі, а тому мріємо про переклади гуманітаристики.
Глибшою, фундаментальнішою, винятково важливою для України темою є праця людей, які десятиліттями займалися українською темою – амбасадорів й україністів.
“Напевно, найцікавіше починати говорити про це в контексті еміграції й того, як люди у першій половині ХХ ст. виїздили до Європи, часто до Канади й Сполучених Штатів, вивозили архіви «Розстріляного відродження», ВАПЛІТЕ, рукописи Тараса Шевченка та інші важливі артефакти, на яких стоїть українська культура”, – з захопленням розповідає Богдана Неборак.
За її словами, ці люди робили виняткову річ: їдучи до Німеччини чи США, вони потрапляли у простір культури «великої» мови й розуміли, що в них є два шляхи – “Або залишатися лише діаспорою, і тоді вони будуть просто спілкуватися одне з одним — українці з українцями. Або ж шукати вихід до глобального дискурсу, а для цього їм потрібно було потрапляти в іноземні академії та університети, захищати там дисертації і, можливо, залишатися на кафедрах”.
Можна довго перелічувати список людей, які зробили винятковий внесок у цьому контексті. Один із них — Юрій Луцький, який був професором славістики в університеті Торонто. У Колумбійському університеті в Нью-Йорку він захистив дисертацію про «Розстріляне відродження» на тему «Літературна політика у радянській Україні 1917—1934». Це була чи не перша дисертація на тему терору на території України, яка була введена в англомовний науковий дискурс, зауважує очільниця сектору перекладної літератури УІК.
З одного боку, є територія академій та україністів, з другого боку, є категорія перекладачів, промоутерів української культури поза університетами, розмірковує пані Неборак:
“Вірляна Ткач — абсолютно унікальна людина в цьому сенсі. Вона часто говорить, що для неї українська культура в репрезентації поезії Сергія Жадана стоїть поруч із колядниками з Криворівні, які співають карпатські колядки. І що це справляє подібне враження і подібно розказує про Україну. Вірляна десятиліттями перекладала українську поезію від Лесі Українки, Павла Тичини до Наталки Білоцерківець та Катерини Бабкіної.
“Це велика праця, у яку хтось щоденно інвестує свою енергію. І коли ти це бачиш у роботі іноземців, то дуже надихаєшся на роботу вдома, в Україні. Бо ти з великою вдячністю розумієш, що ці люди займалися такою індивідуальною культурною дипломатією, а зараз ми маємо можливість робити це інституційно — в Українському інституті книги, а також Українському інституті при МЗС”, – розповідає про джерела натхнення очільниця проекту Translate Ukrainе.
Можна говорити про великі осередки перекладачів у різних країнах. З польського боку — це Ольга Гнатюк, Катажина Котинська, які почали перекладати Юрія Андруховича, Сергія Жадана. Надзвичайно потужна україністика є в Болгарії. Там так само перекладали українські твори ще з радянських часів, але нині є цілі українські серії у видавництвах — української прози та поезії.
“Це люди, які дуже перейняті нами. Мені розповідали україністи з Болгарії, що для їхніх студентів мрія — поїхати на семестр до Львова. Україністи в Болгарії стежать і за політичною ситуацією в Україні, вони підтримували нас, коли йшлося про скорочення бюджетів та секвестрування. Американська асоціація українських студій виступила з окремим листом підтримки! Це безцінно. Так само є перекладачі в Німеччині, які дуже багато працюють з українською темою, і загалом серед великих мов на німецькому ринку українська література представлена найкраще та найповніше на сьогодні”, – повідала Неборак про міжнародне співробітництво у цій сфері.
За її словами, наразі дослідники з України можуть приїхати у США на стипендію Фулбрайта й попрацювати там рік чи два, викладати, але так само досліджувати архіви. Це дуже глибокий вид співпраці та можливостей комунікації.
“На жаль, є україністи, які не можуть собі цього дозволити, бо не мають подібних програм в університетах. Дуже часто україністика не є окремим напрямом вивчення і належить до славістики чи русистики. Тож іноді українські студії чи курси з української літератури навіть не є обов’язковими для загальнослов’янських студій”, – констатує співробітниця УІК, та зазначає, що, звичайно вони хотіли б змінити це, принаймні, збільшити кількість можливостей для співпраці.
Як повідомлялося, для українських видавців наразі є дві новини. По-перше: «обіцяних раніше 50 млн грн зі стабілізаційного фонду на поповнення бібліотечних фондів не буде». Натомість Кабмін затвердив для Українського інституту книги (УІК) 150 млн грн на виплату грантів інституційної підтримки видавцям.