“Полишивши родинні гнізда, вони розправили крила й злетіли в обійми світу. Вони, окрилені талантом, зробили все, щоби культурне, наукове, політичне повітря сповнилося новаторським, революційним, оригінальним, непересічним ароматом. Ці люди, вийшли з буковинських осель, аби завоювати славу по всьому світі…”
Дол Даубер Скрипаль, композитор, диригент…
Пройшов шлях від класичної музики до революційного джазу. Його джаз-оркестр дістав світової слави, гастролюючи лише в трьох країнах Європи. А один з найвидатніших композиторів Пуччіні присвятив йому частину своєї опери…
Адольф Даубер народився 27 липня 1894 року у Вижниці. Був одним з шести дітей в сім’ї музикантів. Коли Адольфу було 4 роки, він захоплено спостерігав за грою старшої сестри Клари на скрипці. Вона пізніше стала учасницею дамського салонного оркестру в Чернівцях і на репетиції брала з собою меншого брата. Світ музики все більше й більше захоплював хлопчика. Невдовзі у сім’ї збагнули, що музикою Клара буде займатися й надалі. Й віддали її на навчання до знаного скрипаля-віртуоза Карла Флеша, який викладав тоді у Бухарестській консерваторії.
За сестрою на музичні уроки подався й маленький Дольфі. Флеш був уражений грою хлопчика. І одразу записав його до свого класу, тоді Адольф Даубер став наймолодшим учнем скрипаля. Пізніше за рекомендацією свого вчителя 17-річний Адольф продовжив вивчати музичне мистецтво у неперевершеного чеського майстра Отакара Шевчика.
Поміж шліфуванням класичних гам юний Адольф не цурався й світського життя. У Чернівцях він був учасником різних ансамблів, грав у рестораціях та на весіллях. Гру хлопця оцінили й у Львові, куди його запросили грати при кав’ярні «Метрополь». Життя лабуха дозволило заробити достатньо грошей для навчання.
Та в 1914 році розмірене життя й навчання довелося припинити. Світ накрила війна. Адольфа Даубера мобілізували, як і багатьох юнаків. Службу проходив на півночі Італії. Талант солдата дозволив уникнути фронтових шанців, він став концертмейстром і солістом ІІІ Військового оркестру піхотного полку Австро-Угорської армії.
Саме в Італії гру молодого вояки почув видатний композитор Джакомо Пуччіні. І був вражений настільки, що підписав Дауберу декілька сторінок зі своєї опери «Манон Леско».
Хлопчина невдовзі отримав шану й славу серед війська. За сприянням ще одного геніального композитора Франца Легара Адольфа Даубера перевели до найпрестижнішого тоді армійського оркестру «Deutschmaster».
Війна закінчилась, життя продовжилось. І набуло для Даубера нових викликів, звершень, перемог і вершин слави. Він подався у музичні мандри Європою. Грав у струнних квартетах по різних ресторанах, салонах.
Тоді ж до європейського простору увірвалася американська музика свободи й імпровізації – джаз. Дол прийняв нову музику й занурився у афроамериканські ритми. Його вчитель Отакар Шевчик, до слова, був дуже засмучений музичним вибором екс-учня.
Музикант сформував новий вигляд оркестру, додав до його складу саксофон і банджо. Модерні мелодії припали європейцям до смаку. Даубер створив джазові обробки для багатьох класичних композицій, старі мелодії зазвучали на новий лад. Так, джазово зазвучали оперети, вальси, оперні партії тощо.
Життя Долі Даубера поповнилося не лише музичним різноманіттям, але й новими знайомствами. Він виходив на пік слави. До нього з приязню заговорили ті, кого він ще недавно й сам вважав «недосяжними зірками». Почали поступати нові запрошення, перспективні пропозиції. Зокрема, оркестр Даубера отримав честь зіграти віденську прем’єру «Блакитної рапсодії» Ґершвіна.
У 1923 році музикант отримав довгостроковий й прибутковий контракт із британською «The Gramophone Company Ltd». Тут Дольфі зі своїм джаз-оркестром записав впродовж наступних 15 років сотні пісень.
Початок 30-их років ХХ століття став чи не найуспішнішими для колишнього буковинця. Гастролі, записи в студіях, музика для фільмів, світські вечори… Слава Даубера тільки збільшувалася.
Та все ж корективи в життя джазмена внесла політика. Вільне повітря європейських країн почало отруюватися нацистськими й фашистськими ідеологіями…
З 1936 року Дол Даубер з сім’єю полишив Відень й переїхав до Праги.
У 1939 році його запросили до Англії, щоб записати платівку з танцювальним оркестром. Там же з’явилася пропозиція переїхати в США. Даубер розумів, що еміграція може врятувати його від смертельної загрози, яка нависла збоку гітлерівської Німеччини. Але відмовився. Він повернувся до дружини й сина, які залишились у Празі.
З того часу музична кар’єра Дола зупинилася. Адольф Даубер мав єврейське походження – це стало вироком для його професійної діяльності. Нацисти все ж його не ув’язнили, вирішили не займати впливового та всесвітньовідомого музиканта. Однак зробили все, щоб його ім’я більше ніде не згадувалося. Ні концертів, ні виступів по радіо, ні нових записів. Фільми, де звучала музика Даубера, виходили без його прізвища в титрах.
Сім’я Даубера залишалася жити у своєму просторому помешканні в центрі Праги до 1943 року. Потім їх змусили виїхати геть, і вони перебралися до маленької квартирки в іншому районі чеської столиці.
1944 рік став трагічною сторінкою в житті музиканта. Його єдиного сина, Роберта, нацисти ув’язнили. Спершу відправили до концтабору Терезіен, звідти депортували до Освенцима, потім в Дахау. 22-літній хлопець не дочекався півтора місяця до звільнення концентраційного табору. Помер Роберт Даубер в березні 1945 року.
Війна змінила музиканта, змінила і його музику. Він продовжив грати, продовжив записувати пісні. Однак звучання було вже іншим, не тим, яке гучно гриміло з грамофонів й радіоприймачів якихось п’ять років тому. Першим повоєнним записом Даубера стала в 1945 році добірка народних пісень, серед яких звучали й українські мелодії.
Останнім же записом була збірка єврейських пісень, яку Даубер випустив у 1948 році.
Втрата сина, лихоліття війни, важкі душевні переживання виснажили музиканта. 15 вересня 1950 року Дол Даубер помер у Празі. Йому було 56 років.
Всю його творчу спадщину передали до Австрійської національної бібліотеки у Відні.
Джерело: видання acc.cv.ua
Ілюстрації – grammophon-platten.de; wikipedia.org; discogs.com; csfd.cz; radioservis-as.cz; gr-czernowitz.livejournal.com; ibew.org.uk