25 березня 1949 року влада СРСР почала секретну операцію з депортації в Сибір жителів Латвії, Литви та Естонії.
Під час так званої операції “Прибій” було вислано десятки тисяч жителів країн Балтії, тисячі з них загинули.
Уранці 25 березня 1949 року радянська влада почала таємну депортацію десятків тисяч жителів країн Балтії. Метою масової висилки було отримання остаточного контролю над територіями, окупованими в 1940-му році незабаром після підписання договору про ненапад між Німеччиною і СРСР (пакт Молотова-Ріббентропа).
У підготовці та реалізації “Прибою”, за відомостями істориків, брали участь понад 76 тисяч співробітників МДБ СРСР і партійних органів. Упродовж останнього тижня березня 1949 року було депортовано близько 95 тисяч людей: з Латвії понад 42 тисячі жителів, понад 30 тисяч – з Литви і понад 20 тисяч – з Естонії.
У вагонах для перевезення худоби депортованих здебільшого вивезли до Сибіру без права на повернення. Згідно з оцінками дослідників, дорогою і в самому засланні померли тисячі людей – загалом до 15 відсотків депортованих. Усі депортовані отримали клеймо “ворог народу”.
Насильницька депортація дала радянській владі очікувані результати. До кінця 1949-го в Латвії та Естонії колективізували 93% та 80% господарств. Найбільший опір продовжувала чинити Литва. Тому наприкінці 1951 року в країні провели чергову велику депортацію, відому як операція “Осень”.
23 лютого 1944-го в СРСР розпочалася насильницька депортація чеченців та інгушів з їхньої батьківщини. Операція НКВД отримала назву “Чечевиця”.
Приводом до її проведення стала нібито співпраця народів з нацистською Німеччиною та виступ зі зброєю проти Червоної армії. Адже ще взимку 1940 року в Чечні підняли велике повстання через масові радянські репресії. Повстання очолив випускник Комуністичного університету працівників Сходу Хасан Їсраїлов. Його підтримало декілька тисяч людей.
Повстання придушували радянські війська та бомбардувальники, що скидали бомби, зокрема, й на цивільне населення. Дивлячись на це, чеченські та інгуські солдати дезертирували з Червоної армії та приєднувалися до повстанців. Вони сподівалися на допомогу німців, та сильної підтримки не отримали, утім, протримались більш як 4 роки.
Після смерті Йосипа Сталіна радянська влада поступово стала дозволяти висланим жителям Балтії повертатися на батьківщину. Тільки через 40 років, у листопаді 1989 року, Радянський Союз визнав практику депортацій незаконною.
На пам’ятних церемоніях у Таллінні та Ризі глави держав заявили, що ця трагедія не має бути забута.
“Ми не забудемо цю несправедливість і будемо пам’ятати про ці жертви“, – зазначив президент Естонії Алар Каріс на церемонії в Таллінні.
Президент Латвії Едгарс Рінкевичс, виступаючи на пам’ятному заході в Ризі, заявив про “комуністичний геноцид латиського народу”. Як і Каріс, він наголосив, що з історичних подій необхідно зробити висновки для сьогодення: “Ми продовжуватимемо підтримувати український народ у його боротьбі проти агресивної Росії“, – додав він.