Українці у таборах Ді-Пі. Історія Михайла Демковича-Добрянського

від Стожари

Українські політичні та наукові еліти, які опинилися в таборах ДіПі, тікаючи від радянської окупації та репресій після Другої світової війни, зберігали національну ідентичність за океаном майже півстоліття. Без Юрія Шевельова, Омеляна Пріцака, Омеляна Антоновича, Михайла Демковича-Добрянського та інших відомих представників української еміграційної, інтелектуальної еліти Україна могла б втратити значну частку своєї ідентичності. Як відзначала письменниця Оксана Забужко «України на виїзді не буває» нагадуючи слова філософа Миколи Шлемкевича, про те, що завданням еміграції було «зберегти ковчег українського завіту».

Міграції численних груп населення, зокрема за межі країни поселення були і залишаються складовою частиною світової історії. Особливо гостро ці процеси актуалізувались у ХХ столітті в зв’язку з численними війнами та конфліктами. Українці відігравали помітну роль у цих подіях. Переміщені особи (англ. Displaced Persons, DP; укр. ДіПі) – це жертви нацистського та союзних йому режимів, які були вислані з країни свого громадянства або колишнього місця проживання за расовими, релігійними чи політичними мотивами, а також особи, вивезені з батьківщини на примусову працю до Німеччини і в окуповані нею країни. Проблема підрахунків точної кількості українців, що після 1945 року опинились у Німеччині досі не розв’язана. У таборах ДіПі українцям часто не надавали статусу національної групи, оскільки класифікацію переміщених осіб та військовополонених здійснювали на підставі їхнього громадянства, а не національності чи етнічного походження. Наприклад часто записували поляків та «польських» українців в одну категорію, а також вживали термін «колишні радянські громадяни». Дороги війни привели до Німеччини й частину представників другої хвилі еміграції з України. Дослідниця О. Подобєд вказує цифру в 2,5–3 млн. українців.

Під час епохи ДіПі (період в європейській історії другої половини 1940 – початку 1950-х років), усіма переміщеними особами опікувалися дві міжнародні організації: Адміністрація допомоги і відбудови Об’єднаних Націй (UNRRA); Міжнародна організація у справах біженців (IRO). Під їхньою опікою перебували мільйони переміщених осіб і біженців різних національностей. Серед них і вже знаний на той час львівський публіцист, один із редакторів авторитетного журналу «Дзвони» ‒ Михайло Демкович-Добрянський. Він разом із донькою та дружиною по закінченні Другої світової війни опинився в таборах ДіПі у Баварії.

Ті переміщені особи, які збиралися залишити табір та емігрувати в іншу країну, змушені були виконати певні вимоги ЮНРАА та ІРО. За вимогою ІРО особу М. Демковича-Добрянського мали підтвердити хоча б дві особи у присутності офіційного нотаріуса. Цими людьми стали о. Микола Дядьо, який упродовж 1936‒1944 років був греко-католицьким священником у с. Лагодів на Перемишлянщині та Ярослав Сахно, син о. Теодора Сахна, пароха у тому ж Лагодові впродовж 1900‒1936 років. У присутності нотаріуса табору Ландшут вони ствердили, «що п. Михайло Демкович-Добрянський теж відомий як Делеліва-Демкович-Добрянський – народився 7 листопада 1905 р у с. Лагодів…’» . Окрім того, для виїзду з табору в іншу країну для ІРО потрібно було пред’явити: медичну довідку, дозвіл на працю, фотографії та автобіографію. Подібний пакет документів мали також його дружина Агафія та донька Марта.

Значний відсоток серед українців, з одного боку, інтелігенції, а з іншого – молоді зумовив розвиток у таборах системи освіти. Прагнення зберегти у підростаючого покоління українську ідентичність спонукало батьків віддавати дітей на навчання в українські навчальні заклади. Українська загальна система освіти повоєнної Західної Німеччини складалася з мережі дитячих садків, народних (початкових) шкіл, середніх навчальних закладів. Кращими таборовими народними школами із висококваліфікованим педагогічним складом були навчальні заклади в Міттенвальді, Мюнхені й Реґенсбурзі. Його донька Марта Добрянська (1936 р. н.) упродовж 1945‒1946 років навчалася в Українській народній школі в Карлсфельді (Баварія), що засвідчує видане їй свідоцтво. Там, наприклад, читали такі предмети: поведінка, релігія, українська мова, латинська мова, англійська мова, німецька мова, історія, географія, природознавство, рисунки (науки мистецтва), фізика, хімія, математика, руханка, приватні заняття. У 1948 році вона вступила до Української народної гімназії в Аугсбурзі. Нерідко навчання у школах зупинялося через загальні труднощі, зумовлені обставинами таборового життя. В першу чергу йшлося про брак відповідних приміщень, а також нестачу навчальних програм і підручників, таких як українські читанки, підручники з математики та ін. Проте «жертвенна праця учителів, що байдужі на винагороди, спільно і дружньо працюють над молоддю, щоб її не тільки навчати, але й виховувати під оглядом релігійно-моральним і національним»

Під редагуванням М. Добрянського у Мюнхені виходив журнал «Проблеми». Видання було у першу чергу призначене для українських таборян Баварії. Кожний номер відкривався актуальними статтями у розділі «Наша Думка», («Дмитро Донцов. Його роля у формуванні модерного українства» М. Добрянського, «Об’єднання мистецтва: самосвідомість, ідеологія, політика» М. Шлемкевича, «Екзистенціалізм» О. Кульчицького тощо). Саме на сторінках «Проблем» розпочалась велика дискусія навколо питання українсько-польського порозуміння. Відзначимо, що в умовах табірної дійсності невпинно працювали такі світочі української науки та літератури як: Іван Багряний, Улас Самчук, Дмитро Дорошенко, Наталя Полонська-Василенко, Василь Барка, Юрій Шевельов, Степан Смаль-Стоцький, Оксана Лятуринська та ін. І це все за умов, що на кожне друковане видання необхідно було отримати урядовий дозвіл («Permitted by authority of Military Government»).

<strong>Українці у таборах Ді-Пі. Історія Михайла Демковича-Добрянського</strong> - фото 3
Посвідчення особи Михайла Демковича-Добрянського у таборі ДіПі.

Відзначимо, що табори ДіПі створювали у приміщеннях казарм, бараках колишніх робітничих таборів, стаєнь, гаражів. Деякі з них протрималися рік і довше, і в хроніках періодики, календарів, річних ювілейних видань встигала з’явитися інформація, яка свідчила, що час не змарновано і навіть за рік вдалося досягти певних культурних успіхів, наприклад організувати театр, виставку, надрукувати збірник про життя у вигнанні і т. д. Ще інші табори отримали кількарічний стабільний період осілості, а разом з тим ‒ змогу будувати громадське життя, прирощуючи функції управ синхронно з ускладненням запитів своїх громад

Насильна репатріація до СРСР лякала більшість українців у таборах. Рішення прийняті на Ялтинській конференції (4‒11 лютого 1945 року) мали вирішальне значення в питанні репатріації радянських громадян, включно з тими, які прибули з українських земель, що до 1939 року не були у складі СРСР. Проте текст угоди щодо військовополонених, узгоджений на Ялтинській конференції не містив положень, які б вказували на те, який рівень застосування сили допустимий для забезпечення репатріації «неохочих повертатися до своїх домівок». М. Демкович-Добрянський раніше допоміг відомому вченому Володимиру Кубійовичу уникнути репатріації до СРСР. Історика заарештувала американська поліція та допитувала його у м. Меммінген, тож варто зазначити, що за несприятливих обставин В. Кубійович міг бути виданий радянцям. Американці вимагали від українського вченого у письмовому вигляді відповісти на кілька запитань, пов’язаних із співпрацею Українського центрального комітету (української допомогової організації, що діяла в окупованій нацистами Україні) з німцями («Хто, крім Вас, ухвалював у Генеральній Губернії смертні вироки на українців?»). В. Кубійович детально описав діяльність УЦК, а його слова підтвердили поліції М. Добрянський та М. Шлемкевич. Після шести тижнів тримання під вартою В. Кубійовича таки відпустили.

З радянською репатріаційною комісією зіткнувся і особисто М. Демкович-Добрянський з родиною. Його земляк Дмитро Ковальчук став свідком візиту репатріантів до помешкання М. Демковича-Добрянського у м. Хельмсхофен, що на захід від Мюнхена. «Озброєні члені Репатріаційної Комісії силою увірвалися в кімнату. В присутності дружини п. Добрянського вони здійснили обшук помешкання та забрали усі документи, що потрапили їм на очі. Я все бачив на власні очі. Документи так і не були повернені власникам».

<strong>Українці у таборах Ді-Пі. Історія Михайла Демковича-Добрянського</strong> - фото 6
Один із таборів ДіПі в Німеччині.

Про нелегку долю українських ДіПі в умовах роботи радянської репатріаційної комісії згадував і відомий галицький політик та один з очільників УНДО – Василь Мудрий: «Важніше від всього було в житті українських скитальців Західньої Німеччини те, що вони в своїй масі не втратили рівноваги духа. Своїми методами насильства, клевети та шантажу вирізнялась репатріаційна акція совєтських репатріаційних місій. Їхні репатріаційні табори користувались правом екстериторіальності. Вони там ліквідували і розстрілювали всіх тих, які з поміж скитальців попали їм у руки. Ці совєтські місії повели завзяту очорнюючи, клеветаційну акцію передусім проти українців перед американськими, англійськими та французькими військовими чинниками. Українців представляли вони фашистами і вислужниками нацизму, словом зрадниками, яких треба примусово репатріювати. Тому нічого дивного, що американська військова поліція спершу допомагала їм ловити українців».

Українська громада у Великобританії суттєво посприяла переїзду М. Демковича-Добрянського та його сім’ї на Туманний Альбіон. Він отримав запрошення працювати у лондонській газеті «Українське Життя». Одразу відзначимо, що не всім українцям, які потрапили до Великобританії з таборів ДіПі, пощастило опинитись саме у столиці та ще й працювати за спеціальністю. Наприклад за даними британських науковців із 510 українців, що працювали на млинах у м. Бредфорд лише 111 до цього мали відношення до сільського господарства.

Після таборів ДіПі, працюючи у Великій Британії М. Демкович-Добрянський написав десятки статей на тему історії України та становища діаспори, опублікував три книги про українсько-польські та українсько-російські відносини. Упродовж 1956‒1972 років очолював Українську службу Радіо Свобода у Мюнхені тим самим поширюючи українську повістку на мільйонну аудиторію.

Ілюстрації

  1. Михайло Демкович-Добрянський (Джерело: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника)
  2. Михайло Демкович-Добрянський (Джерело: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника)
  3. Посвідчення особи Михайла Демковича-Добрянського у таборі ДіПі. (Джерело: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника)
  4. Типова кімната у таборі ДіПі (Джерело: https://uamoderna.com/md/podobed-displaced-person/
  5. Весілля у таборі ДіПі (Джерело: https://uamoderna.com/md/podobed-displaced-person/
  6. Один із таборів ДіПі в Німеччині. (Джерело: https://www.archiv.org.lv/baltic_dp_germany/index.php?lang=en&id=212)

Данило Кравець, кандидат історичних наук, науковий співробітник Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, старший викладач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка».

Схожі публікації

Залишити коментар