Іду Львовом. Наздоганяю жінку в чудовому одязі. Оксана Гальченко, виявляється, з Маріуполя. Знайомимося. З думкою про те, що якось зустрінемось. Врещті, через кілька днів так сталося – зустрілися.
До лютого 2022 року пані Оксана – заступник директора Комунального закладу «Міський палац культури «Чайка», м. Маріуполь. Перед тим – балетмейстер, хореограф у туристичній сфері (за кордоном), керівник танцювального колективу, балетмейстер ансамблю танцю вказаного Комунального закладу.
П’ять років працювала за кордоном – за фахом: захоплення бальним танцем з дитинства. Працювала в Єгипті у шоу балеті (туристична сфера, хореограф). Потім – один рік на американському круїзному лайнері. У 2012 році – лауреат Міського конкурсу – «Маріупольчанка року» за розвиток культури та вклад у духовне виховання городян. У 2013 році – дворазова чемпіонка світу зі східних танців у відкритому міжнародному чемпіонаті, що проходив у Італії.
Розмовляємо. Думаю, вам, шановні читачі, буде цікавим наше спілкування.
«Кожен з нас – зі свого дитинства»
- Де Ви працюєте?
- Працювала у Комунальному закладі «Міського палацу культури «Чайка» у Маріуполі від 2004 до 2022-го.
- Який заклад закінчили?
- У 2002 році Маріупольський державний університет. Спеціальність: зовнішньоекономічна діяльність.
- З якою метою, на Вашу думку, Путін почав війну з Україною?
- Щоб знищити українську націю як таку. І забрати територію України. Тобто – відновити імперію.
- Як Ви «прийшли до себе» – тобто до людини, якою нині стали?
- Через випробування.
- Ви перший раз у Львові?
- Ні. Перший раз приїхала сюди в 2015 році.
- Кому з українських політиків вірите? Хто Вам найбільше подобається?
- Ігор Смешко. І ще мені приємний Євген Марчук. Мене, знаєте, цікавить політична ситуація загалом – у державі. Що коїться у державі? Які є політичні лідери? Цікавить мене це. Ще мене до цього долучила випадкова зустріч з Портниковим у Львові.
- Що таке людське життя – у Вашому баченні?
- Це велика вистава, яку ніколи не переграєш.
- Чи часто Ваша душа болить від того, що бачить довкола?
- Кожного дня – тепер.
- Як ставитесь до журналістів – до ЗМІ?
- Я шкодую, що сама не стала журналісткою. Я дуже поважаю їх працю.
- А чому Ви не стали журналісткою?
- Бо цю якість почала відчувати якомога яскравіше, коли вже працювала у сфері – тобто з людьми.
- Як Ви думаєте, який відсоток українців читають художню літературу?
- Десь – п’ятдесят. Мені взагалі здається, що наша нація дуже освічена.
- Чи добре, що наша українська нація – досить консервативна?
- Це захист свого простору і себе.
- Кому важче в житті – жінці чи чоловікові?
- Чоловікові.
- Чому?
- Бо жінка може скористати зі своєї зовнішності, зі своїх чар. А справжньому чоловікові важко, бо він тільки спирається на свій розум, на свої навики. Жінка ж спирається на свої відчуття, а чоловік – на свої дії.
- Що для Вас важливіше – віра чи розум?
- Віра.
- Як часто дивитесь у небо? І що думаєте тоді?
- Дуже часто. І кажу «дякую!»
- Які проблеми виникали у Вашому житті?
- (Зітхає, бо згадує). Проблема була: змінити себе якось зсередини. Відбувалась трансформація: себе з самої.
- Чи Україна потрібна світові?
- Мені здається, що Україна зараз задає тон. І багато друзів з-за кордону дивляться на нас. Ніхто не очікував духовних, моральних цінностей, волі та внутрішньої сили..
- Як часто вам доводиться йти на компроміс?
- Я – дипломатична у стосунках, але завжди намагаюся привернути людину на свій бік. Я впевнена, що будь-яку думку можна донести до людини і вона завжди тебе підтримає, стане на твій бік. Але це тільки з досвідченими людьми.
- Чи маєте щирих друзів?
- Так.
- Багато?
- Так. Я не погоджуюсь з тим, що багато справжніх друзів не буває. Бо все в житті залежить від того, хто з тобою поруч. Кожен має своє. Але наша мета це сприйняти.
А взагалі, кожен з нас – зі свого дитинства. І не можна ображатися на людину, а потрібно її не засуджувати. Кожен має право на своє розуміння.
- Чи були десь за кордоном?
- Була – в багатьох країнах. Зокрема, у Франції, Німеччині, Англії, Греції, США…
- Коли йдете дорогою, вона викликає у Вас якісь думки?
- Так. Мені здається, що нема й хвилини, щоб людина не думала про щось. Часом навіть хочеться відключитися. Але такого не буває.
«Наші міста – стали сучасними…»
- Як вважаєте: українське село виживе?
- Так. Бо маємо багату, плодючу землю. І є люди, які це розуміють. І вони її захистять. Але ми не повинні би землю продавати. Наші люди не дадуть йому (Президенту) це зробити.
- Кому більше потрібен інтелект – чоловікові чи жінці?
- Та обидвом.
- Що можете сказати про стан творення української культури?
- Люди зі сфери культури багато докладають зусиль, щоб Україну презентувати світові. А також вони створюють свої культурні «продукти», які залишатимуть наступним поколінням. Але при цьому – не забуваючи своєї історії.
- Ви – системна людина?
- Ні, я спонтанна людина. Я по життю дуже гнучка і дуже легка на підйом. Дуже легко можу змінювати плани, але – не спрямування.
- Як часто дивитесь телевізор?
- Він у мене – як фон. Я не концентруюсь на ньому. Хіба як щось часом дуже цікаве. Я поверхово дивлюся – хочеться головного.
- Якось Іван Драч сказав мені: «Треба дивитись в дзеркало, коли хочеш побачити свого найбільшого ворога». У Вас така думка виникала? І який той ворог?
- Так, виникає. Ти можеш тільки на себе ображатися. Ні, я не ворог, коли дивлюсь в дзеркало. Я не погоджуюсь з Драчем.
- Яким є Ваш світ – кольоровим чи – «не зовсім»?
- Кольоровим, райдужним.
- Чи потребуєте самотності?
- Вона в мене є. Я не люблю бути на самоті. Вдома я сама – бо самотність у мене є.
- Генріх Гейне казав, що «жінки творять історію, проте історія пам’ятає лише імена чоловіків». Ви згодні?
- Ви зараз же пишете інтерв’ю зі мною. Значить, чоловіки мають мене запитувати.
- На чому тримається Ваш світ: на книжці, на політиці чи на стосунках з людьми?
- На стосунках з людьми – стопроцентно.
- Ви наполегливі у своїх діях?
- Так.
- Втоми від життя у Вас не виникає?
- Ні. Кожна складність життєва – це як маяк до дії.
- Як впливає на Вас оточення?
- Воно на мене не впливає. Але поруч – завжди ті люди, в яких я можу хоч чогось навчитися у житті.
- Істинну українську Україну коли збудуємо?
- Ми вже її будуємо. І вона вже – українська та вистраждана.
- Чи відчуваєте себе людиною війни?
- Так. Бо півтора місяці була в Маріуполі під час активних бойових дій – в кільці.
- Людська голова – це Всесвіт чи звужений світ?
- Це – соти, які не зовсім заповнені тим, чим треба.
- Чи Україна вже опанувала місто?
- Я впевнена, що так. Бо наші міста стали сучасними, навіть – надто. І ми можемо ними гордитися.
- Що таке для Вас Слово?
- Це жива зброя.
- Про що мрієте?
- Про створення своєї власної сім’ї.
- Пані Оксано! Наше розмова переконливо свідчить, що сім’я у Вас буде. Щиро дякую Вам за спілкування. Все буде добре.
Замість післямови
Один день березня 2022 року в Обласній лікарні інтенсивного лікування № 2 м. Маріуполя.
«9 березня. Ти живеш вже 15 днів у іншій реальності. Ранок починається з градів та молитвою, щоб не було «приземлення» – або хто – поруч, або всіх нас. Нас – багато! І ти тепер – як одне ціле з усіма, хто поруч. Кожен наступний день стає буденністю, до якої ти не в силах звикнути. Рахуєш кожен день і віриш, що це повинно зупинитися, бо інакше – ніяк. Повинно таки зупинитися! Звуки прильотів та відльотів авіації та скинутих бомб. Всі ці звуки ти вже розрізняєш!. Але цей день – особливий, котрий не можна забути, – 9 березня!. У коридорі лікарні раптом медперсонал оголошує: розбомбили 3-й пологовий будинок. Ці слова стали ножем по-живому. А подумки – «Як могли?! Як?! Це ж – немовлята, матері – святе місце в цьому світі. Святе таїнство, яке нахабно порушене «русскими».
Поранених мам, мам при надії, немовлят без мам привезли до Обласної лікарні інтенсивного лікування. Чую, як терміново кличуть нашу медсестру до операційної, бо більше нема кого – для того, щоб це робити. У жінки – розірваний живіт, а в ньому – маленьке дитя. Всі – в очікуванні. А час – іде, хвилина за хвилиною. Можливо, це й триває годину. Чутно лише, як кров в тобі пульсує. Страшне очікування! І раптом – дикий крик. Очевидно, щось піщло не так. Але, можливо, хтось таки живий з двох? Ні!!!
Медсестра волала, схопивши голову руками: «Ми не змогли їх врятувати! Їх немає! Суки, будьте ви прокляті! Навіщо ви прийшли?! Мати, яка майже 9 місяців любила своє дитя у собі! І ці «русские твари» не дали цьому відбутися! Вона волала! Жахливе усвідомлення своєї величезної трагедії!
Через декілька годин вона знову повинна бути в операційній. Три мами – на підході. Ранні пологи. Ціла ніч очікування у боротьбі за життя. В умовах – «на межі», під звуки вибухів. І ось над ранок – три янгельські пакунки як послання – дві дівчинки і хлопчик. Це – знак, кажуть у коридорі лікарні, що війна скоро закінчиться.
Так, за одну добу березня – з 9-го на 10-те, – вічність, де балансували життя і смерть, чорне і біле, світло і темрява».
Справді, має рацію пані Оксана: те, що з українськими дітьми і матерями чинить московська сволота, – це жах. І Україна повинна їм дати гідну відповідь – тій московській експансії.
Обов’язково!
Спілкувався Богдан Залізняк,
член НСПУ і НСЖУ
м. Львів