Який, в біса, СРСР?! Нехай живе вільна Україна!
Неймовірно цікавий епізод стався у 1976 році на матчі футбольного півфіналу Олімпіади у Монреалі.
27 липня 1976 року в Монреалі під час матчу між СРСР і НДР 20-річний Данило Мигаль, який вибіг на поле у вишиванці та з прапором України, після чого станцював гопак і був спокійно відведений з поля поліцією. Таким чином представник діаспори підтримав співвітчизників у півфіналі літніх Олімпійських іграх. На самому стадіоні 150 українців вивісили плакат із надписом “Свобода Україні!”
Канадець українського походження Данило Мигаль не вплинув на перебіг світової історії, однак записав своє ім’я в літописі нашої держави золотими літерами завдяки відчайдушній, хоробрій і незабутній акції, ідея якої виникла спонтанно у його серці.
Мигаль пояснив, що хотів своїм вчинком драматизувати долю українського народу і також хотів підтримати українських футболістів.
“Свобода” – видання української діаспори в США.
Зазначимо, що тоді у збірній СРСР виступало одразу 9 гравців київського “Динамо”.
Пан Данило живе за тисячі кілометрів від України, буває на етнічній Батьківщині раз на кілька років, а у канадському штаті Онтаріо веде особливий спосіб життя. Його немає у соцмережах, месенджерах і він навіть не користується мобільним телефоном.
“Син Бандери визволяв мене з поліції”, – Інтерв’ю Любомира Кузьмяка із канадцем українського походження, який 42 роки тому на увесь світ продемонстрував жовто-блакитний стяг під час футбольного півфіналу Олімпіади
“Мій брат виліз на флагшток, зірвав радянський прапор і ми спалили його”
– Передусім, як ви зважилися на такий крок?
– Я повинен був це зробити. На Олімпіаду в Монреаль приїхало багато українців, значна частина яких була членами СУМ – Спілки української молоді. Я також був членом цієї організації. Крім того, це була не перша моя Олімпіада – у 1972-му я їздив у Мюнхен, де також підтримував українських спортсменів. Головною нашою ціллю було показати всьому світу, що ми, українці, маємо свій прапор і можемо мати свою державу. Ми відверто виступали проти СРСР, проводили маніфестації.
– Як саме це виглядало?
– Ще до мого виходу на поле приблизно 150-200 “сумівців” прийшли під будівлю, де було встановлено всі прапори країн-учасників Олімпіади. Мій молодший брат Андрій, якого, на жаль, вже немає з нами, виліз на флагшток, зірвав радянський прапор і ми спалили його. Таким був наш спосіб засудження репресій радянської влади проти українців. У нас з собою було також чимало патріотичної літератури: журнали, агітки, листівки…
– Ви кажете про майже дві сотні “сумівців” на Олімпіаді. Чому на такий відчайдушний вчинок зважилися саме ви?
– Я не розумів, чому українські спортсмени повинні виступати під чужим прапором. Ви, мабуть, теж добре знаєте, як багато наших земляків вигравали олімпійські медалі для Радянського Союзу. Я вважав це несправедливістю і хотів, щоб на честь перемог українців підіймався український прапор. Тим більше, що Олімпіаду висвітлюють багато ЗМІ. Мені здалося, що мій вчинок не залишиться в тіні і світ зверне увагу на те, що Україна може бути незалежною державою.
– Ваш стрікерський забіг відбувся 27-го липня 1976-го. Пригадуєте, як виглядав той день?
– Мої товариші вирішили підтримати нашу футбольну команду на матчі з НДР. У складі збірної СРСР виступало 9 гравців київського “Динамо”. Ми прийшли на трибуни, сіли поруч, кожен з літерою в руках. Таким чином, символічно склали слово “Freedom Ukraine”. Також взяли з собою величезний прапор довжиною 30 метрів. Мені здалося, що українським гравцям у складі збірної Союзу буде приємно побачити український прапор безпосередньо на полі. Я просто хотів привернути увагу і нагадати всім, що Україна є незалежною і має свою символіку.
– Побратими не знали про ваш намір?
– Я зірвався з місця, пробіг повз полісменів і зіскочив на поле. На щастя, приземлився нормально, адже висота була пристойною – 3-4 метри. Тоді рвонув до центрального кола і почав танцювати гопак. Мій вчинок був спонтанним. Мною керувало лише бажання потрапити у трансляцію, щоб український прапор побачив весь світ.
– Однак в СРСР цього так і не побачили…
– Про це я не знав. Матч не транслювали у прямому ефірі і мій вихід на поле встигли вирізати. До речі, після мого вибігання наша команда, яка програвала німцям 0:2, змогла скоротити різницю в рахунку.
*******
Мабуть, про вчинок Данила Мигаля ми могли б і не дізнатися, якби не приємний збіг обставин. Інженер львівського телебачення Ігор Лозинський, який вже не один рік знає Данила Мигаля і знав його батька, зумів надати розголосу цьому легендарному стрікерському забігу.
“Кілька років тому я випадково побачив відео, яке знайшов і продемонстрував український журналіст Микола Княжицький. Я зателефонував у Канаду своєму племіннику, який живе неподалік від Мигаля і попросив, щоб той розповів Данилу про те, що я побачив раритетне відео. Згодом розказав про це колегам на львівському телебаченні, а ще закинув відео на YouTube. Данило взагалі не знав про існування цього відео. Я б хотів організувати його зустріч із футболістами тієї команди зразка 1976-го року. Хотів би, щоб якомога більше людей дізналися про той вчинок.
А взагалі Данило – меломан, як і я. Ми часто говорили на тему музики. Якось він навіть приїхав у Торонто на концерт “Океану Ельзи”, хотів вийти на сцену з прапором, однак мені не вдалося на відстані домовитися про це з організаторами концерту. Якби була зацікавленість в українських телеканалів, то він міг би приїхати з Канади і розповісти про свій вчинок 40-річної давнини на телебаченні”, – розповідає пан Лозинський, давній товариш Данила Мигаля.
Сам Микола Княжицький достеменно не пригадує, яким чином знайшов епохальний відеозапис. “Випадково натрапив на це відео в Інтернеті. Мене воно дуже зацікавило і ми випустили його в ефір у передачі “Вечір із Миколою Княжицьким” ще на телеканалі “ТВІ”. Хотів, щоб про цей випадок дізналося якомога більше людей”.
“Син Степана Бандери, Андрій, визволяв мене з поліції”
– Ви покидали стадіон в оточенні кількох поліцейських, при цьому бережно сховавши прапор за пазуху.
– Мене доставили у відділок, де я провів кілька годин. Там мені поставили кілька запитань про мотиви мого вчинку. Згодом прийшов чоловік у цивільному одязі і сказав, що він є полісменом з RCMP, тобто The Royal Canadian Mounted Police. Виявилося, що він знав українську. Він відвів мене вбік і запитав: “Навіщо ти робиш нам неприємності? Твій вчинок нічого не змінить”.
– У підсумку ви навіть не сплатили штраф?
– Я не мав документів при собі. Полісмени зателефонували моєму батькові у Тандер-Бей, встановили мою особу. Згодом у відділок прийшов син Степана Бандери, Андрій, який і визволяв мене з поліції. Разом з ним був адвокат на ім’я Любомир. Вони поговорили з полісменами і мене відпустили.
– На Монреальській Олімпіаді працювало не так вже й багато акредитованих українських журналістів, однак Андрій Бандера був одним з них.
– Так, він був акредитованим журналістом і неодноразово намагався вийти на зв’язок з представниками радянської делегації. Знаю, що він хотів поспілкуватися з тренером Олегом Базилевичем та футболістами, однак діалогу у них не вийшло.
– Українська преса в Канаді писала про ще один схожий випадок – за 5 днів до вашого забігу 22-річний студент з Торонто Любомир Шух розмахував українським прапором на гандбольному матчі збірних СРСР і Румунії. Його затримали і навіть збиралися передати документи до суду.
– Я чув про таке, хоча не знаю, як саме виглядала його акція. Раніше навіть бачив статтю про цей вчинок Шуха.
– Де ви взяли цей прапор, з яким вибігали на поле?
– Я привіз його з дому, з Тандер-Бей. Він у мене з’явився у Мюнхені чотирма роками раніше, де я як член СУМу брав участь в організованих протестах проти СРСР. Про свій вчинок я ніколи не шкодував і завжди чув слова підтримки від рідних і близьких. Кожен може щось зробити для своєї держави. У той момент я вирішив, що маю нагоду допомогти Україні ось таким чином. Я зробив те, що я зробив.
“Вдома бережу фото – я маленький сиджу на колінах у Йосипа Сліпого”
– Ви народилися в Канаді, однак маєте виключно проукраїнські погляди. Звідки вони у вас?
– Я народився 28 грудня 1955-го року у Тандер-Беї у сім’ї лікаря Богдана Мигаля, який прийшов на світ у селі Русові, що розташоване у Снятинському районі на Івано-Франківщині. Я знаю, що його хрещеним татом був видатний український письменник Василь Стефаник, який мешкав поруч з хатою мого діда. Батько працював у Львові, був лікарем у дивізії “Галичина”, а згодом емігрував до Канади. Мій дядько, старший брат тата, Роман Мигаль був бандерівцем і сидів на лаві підсудних у Варшаві разом зі Степаном Бандерою.
*******
Роман Мигаль був членом ОУН, заступником Степана Бандери в референтурі пропаґанди ОУН (1932), командиром відділу бойової розвідки крайового ОУН (з 1933). Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Засуджений судом Польської Республіки за протипольську революційну діяльність. Звинувачений в причетності до замаху на Броніслава Перацького, польського військовика, політика, міністра внутрішніх справ Польщі у 1931–1934 рр., керівника пацифікації українців у 1934 р. На Варшавському процесі засуджений до 12-річного ув’язнення. На Львівському процесі 1936 р. засуджений до довічного ув’язнення. Після початку Другої світової війни, під час перегону в’язнів був вбитий біля містечка Мелець на Сандомирщині.
*******
– Вас із Україною відділяли тисячі кілометрів, однак ваше дитинство минуло в дусі поваги до українських традицій?
– Мене змалечку навчали любові до всього українського. Я танцював у кількох гуртках, був членом “Просвіти”, ансамблів “Веснянка” і “Гуслі”. Поїхав навчатися до Едмонтона, гастролював у Лос-Анджелесі, співав і танцював. Моя сім’я ходила до української церкви, святкувала Різдво і Великдень. Я тричі на тиждень відвідував українську школу. У вівторок, четвер і суботу мій стрийко Григорій Мигаль навчав дітей української мови, історії і географії. Моя мати Вікторія-Анна Балабух народилася вже в Канаді у сім’ї українців і тут познайомилася з батьком. Вона працювала медсестрою. Колись у нас гостював кардинал Йосип Сліпий, якого знав мій батько. Вдома бережу фотографію, де я маленький сиджу у нього на колінах. Це справжня реліквія!
– Ви були не єдиною дитиною у сім’ї Богдана і Вікторії Мигалів?
– У мене було двоє братів: Роман і Андрій, а також сестра Стефанія. Мій кузен Юрій Луговий є відомим режисером. Зокрема, його авторству належить фільм про жахіття Голодомору “Окрадена Земля” (“Stolen Land”).
– Чув, що ваша двоюрідна сестра Іванна була солісткою легендарної “Метрополітен-опера”.
– Так, це донька мого стрийка Григорія, який очолював товариство “Просвіта” і навчав нас в українській школі. Свого часу я також відвідував концерти Іванни Мигаль. Взагалі такий патріотизм і любов до України, напевно, у моїй генетиці.
– Ви танцювали і співали, займалися спортом, однак професійним спортсменом не стали. Чим заробляли на життя?
– Після закінчення коледжу працював журналістом на радіо, також у газеті в Тандер-Беї, школах, телебаченні Онтаріо. Зараз продовжую працювати у Тандер-Беї, де слідкую за льодовою ареною, де займаються хокеєм і катанням на ковзанах. Влітку трохи змінюю діяльність і працюю у “Marina Park”, водному відпочинковому комплексі на озері Верхньому (Lake Superior).
– Для свого сміливого вчинку ви обрали футбольний матч, хоча вас важко назвати фанатом саме футболу.
– У дитинстві я неодноразово грав у футбол. Крім того, я займався баскетболом, волейболом, американським футболом, гімнастикою. Чому футбол? У складі футбольної збірної СРСР виступало багато гравців київського “Динамо”, тож я вирішив здійснити свій забіг саме на футбольному матчі.
“Хочу передати прапор в музей “Карпат” чи “Динамо”
– Після здобуття Незалежності було утворено збірну України з футболу і один з перших її гравців, Дмитро Топчієв, взяв участь у турне за Океан – “синьо-жовта” команда повинна була зіграти з місцевими збірними, а також поспілкуватися з діаспорою. Він розповідав, що на той момент ці люди вже розуміли, що приїхала збірна України, команда з їхньої Батьківщини. Завдяки цьому, пізніше, футболісти теж усвідомили, що вони представляють честь своєї країни.
– На жаль, я ніколи не спілкувався з гравцями тієї збірної. Ми не мали доступу до них і хорошої нагоди для розмови не було.
“Юра, будеш капітаном збірної”. Той скривився і відмовив”. Як збірна України провела перший матч у своїй історії і чому виглядала “просто вбогою”
Найближче до футболістів я опинився лише на полі у тому знаменному півфіналі. Знаю, що недавно збірну України тренував Михайло Фоменко, один з гравців тієї олімпійської збірної. Я б хотів з ним поспілкуватися. Мій товариш Ігор Лозинський, який працював на телебаченні, намагався зв’язатися з кимось із гравців тієї збірної. Для мене то була би дуже приємна зустріч. Тоді ж після мого вчинку команду остаточно закрили від громадськості та преси і унеможливили будь-які контакти.
*******
Ці слова підтверджує футболіст олімпійської збірної Леонід Буряк, який, судячи з кадрів трансляцій, перебував найближче до Данила Мигаля безпосередньо на полі. “Я зараз вже достеменно не пригадаю деталей того епізоду з вибіганням чоловіка з прапором. Насправді таких моментів у Монреалі було багато. Нас зустрічали навіть тоді, коли ми йшли з тренування. Ми відчували підтримку щоденно, бачили людей у вишиванках з українськими прапорами. Однак радянський режим давався взнаки – за нами слідкували відповідні люди, тому багато спілкування бути не могло. Проте така увага від українців була приємною – інша держава, інший континент, зате так багато твоїх співвітчизників”, – розповідає Леонід Йосипович.
*******
– Цей прапор ви зараз продовжуєте зберігати у Тандер-Беї. Нещодавно ви приїжджали з ним в Україну. Плануєте його і надалі зберігати вдома?
– У мене існує така мрія – я б хотів приїхати до Львова, відвідати матч “Карпат” і станцювати гопак на стадіоні. Таким чином, показав би людям, що я живий, що зі мною український прапор. Взагалі мені було би приємно передати цей прапор в музей львівських “Карпат” чи київського “Динамо”. Мабуть, неправильно, що я тримаю його вдома. Коли прапор буде на видноті, то люди зможуть згадувати про той випадок, а будь-який маленький хлопчик зможе надихнутися цим і прославляти Україну. Я б хотів бути з українським народом під час Помаранчевої революції, Євромайдану. У мене є задум – хочу вирушити до наших військових на Донбас із цим прапором і розповісти про його історію. Я готовий боронити Україну так, як тільки це можливо.
– Ви слідкуєте за тим, що відбувається зараз на Батьківщині ваших предків?
– Постійно слухаю радіо, намагаюся слідкувати за новинами в Інтернеті, коли випадає нагода. Дуже шкода, що Путін зробив таке і продовжує творити жахіття. Я хочу йому сказати, щоб він йшов подалі від України. Боляче, що стільки українців вже загинуло, ще починаючи з Майдану. Навіть в Канаді ми намагаємося пам’ятати про ці жертви, а також згадуємо про загиблих під час Голодомору. Це все люди, які віддали своє життя за майбутнє України.
– Ще раніше, у 1968-му і 1978-му роках, два українці, які хотіли привернути увагу до проблем українців у СРСР, віддали своє життя за наше майбутнє. Спочатку на Хрещатику акт самоспалення здійснив Василь Макух, а через 10 років аналогічно вчинив Олекса Гірник на Чернечій Горі.
– Я ніколи не чув про це, мабуть, тому, що про ці випадки забороняли розповідати у ЗМІ і ретельно приховували. Але я б хотів більше про це дізнатися. Потрібно знати свою історію. Це люди, які заслуговують, щоб про них дізнавалися.
“Я просто робив те, що підказувало мені серце”
– У суспільстві часто можна почути думки про те, що діаспорі з-за кордону легше любити Україну. Мовляв, заокеанські українці не стикаються щоденно з проблемами, які існують у нашій державі і не відчувають на собі всієї проблематики буденного життя в Україні.
– Я розумію, що ти маєш на увазі. Це складний момент і я не можу сказати однозначно. Якби я народився і жив в Україні, то все могло бути по-іншому, але я так само щиро любив би цю країну і хотів би змінити її на краще. Так сталося, що моє життя минуло в Канаді, однак я постійно хотів дізнаватися про Україну все більше. Наприклад, тут я читав багато публікацій Валентина Мороза, дисидента, який пережив заслання, мешкав у Канаді і багато зробив для України. Тут випускали багато періодики, журналів, газет, які я вивчав і поповнював свої знання.
– Ви цікавитеся українським футболом?
– Слідкую так само, як і за суспільними новинами. Коли був у Львові, то дуже хотів відвідати матч “Карпат”. Однак із різних причин на стадіон я так і не потрапив. Як я вже казав, хотів би станцювати гопак на арені, передати людям свою енергію, розповісти про свій вчинок 40-річної давнини. Дивлюся матчі збірної України. Хоча, звичайно, не можу сказати, що повноцінно слідкую, наприклад, за чемпіонатом України. А ще у мене є мрія – хочу, щоб збірна України колись стала чемпіоном світу.
– Що вам запам’яталося з вашої останньої поїздки до Львова?
– Я чув про те, що багато молодих людей їдуть на війну. Однак я знаю, що чимало хлопців туди йшли добровільно. Я спілкувався з кількома молодими людьми, які знають англійську мову. Також я познайомився з 22-річним хлопцем на ім’я Михайло. Він подарував мені сувенір – свій шолом. Щоправда, розповідати про ситуацію на Донбасі він не особливо хотів. Казав, що йому важко згадувати про війну.
– Ви розповідали, що колись професійно займалися танцями і музикою. Яка українська музика вам до душі?
– У Львові живе мій родич Тарас, який добре знав співака Владислава Левицького, який кілька років тому загинув у ДТП. Разом із ще одним співаком Тарасом Гавриком вони у юності створили свою музичну групу “Контакт”. У Канаді я відвідував концерт “Океану Ельзи”, ще також слухаю “Mad Heads XL”.
– Знаю, що найближчим часом ви знову плануєте приїхати в Україну.
– Так, я б хотів відвідати Львів приблизно у березні чи травні. У мене є багато енергії і планів. Я не вважаю себе героєм, я просто робив те, що підказувало мені серце. Як на мене, то всі українці, які зараз воюють за свою країну – є справжніми героями.
“Коли приїхав до Львова, то почував себе, наче “олень у світлі фар”. Як перший американець в історії українського футболу грав за Карпати