Із огляду на те, що Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом українського народу та даний злочин був вчинений вищими посадовими особами Радянського Союзу. А Союз Радянських Соціалістичних Республік перестав існувати як держава, то мова про відповідальність повинна йти від Російської Федерації як офіційного правонаступника СРСР.
Таку думку в інтерв’ю Інституту демократизації та розвитку висловив адвокат Володимир Кістяник.
Голодомор є офіційно і юридично визнаний актом геноциду українського народу. Дана подія є великою трагедією, яка має вплив як на сьогодення так і стосується історичної еволюції різних поколінь. Мета сучасного розвитку суспільства є продемонструвати невідворотність покарання за даний злочин, який має високий ступінь суспільної небезпеки.
Слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України передбачається такий злочин як «геноцид», який визначається як діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу.
Актуальним в цьому плані є і положення міжнародного права. Зокрема, відповідно до ст. 1 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 1948 року зазначається, що договірні Сторони підтверджують, що геноцид незалежно від того, чи відбувається він у мирний або у воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов’язуються вживати заходів попередження і карати за його вчинення. Також, відповідно до ст. 2 цієї Конвенції, у цій Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку: а) вбивство членів такої групи; b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумових розладів членам такий групи; c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її фізичне знищення; d) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи; е) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.
Також, вагомою є та обставина, що 31.10.2008 року для України набрала чинність Європейська конвенція про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів.
Таким чином, питання юридичної відповідальності за злочин Голодомору має бути неодмінною складовою державної політики.
В українському судочинстві вже розглядалася справа, яка стосується злочину Голодомору.
Так, зокрема за фактом вчинення Геноциду було закрито справу № 1-33/2010, що передбачено Постановою Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 року, де зазначається: «Закрити кримінальну справу, порушену за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках відносно ОСОБА_3, ОСОБА_155, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_10 і ОСОБА_11 , в зв’язку з їх смертю , які за висновком органу досудового слідства — Головного слідчого управління Служби безпеки України — з метою придушення національно-визвольного руху в Україні та недопущення побудови і утвердження незалежної української держави, шляхом створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення частини українців спланованим ними Голодомором 1932-1933 років, умисно організували геноцид частини української національної групи, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб, тобто безпосередньо вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. (Детальніше рішення можна переглянути за наступним посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/9470003 .
Однак, невідворотність покарання передбачає також і можливість відшкодування шкоди, внаслідок вчинення злочину. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 02.07.2004 року, у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені частинами 3 і 4 ст. 49 КПК ( 1001-05 ), мають його близькі родичі. Оскільки п. 11 ст. 32 КПК містить вичерпний перелік таких родичів (ними є батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки), суди не вправі визнавати потерпілими у цих справах інших осіб. Якщо надання зазначених прав вимагають декілька осіб із числа близьких родичів особи, якій було заподіяно смерть, усі вони можуть бути визнані потерпілими. Таким чином, важливим в даному плані є активні дії осіб, щоб відшкодування шкоди стало можливим.
Варто зазначити, що даний злочин був вчинений вищими посадовими особами Радянського Союзу. Оскільки Союз Радянських Соціалістичних Республік перестав існувати як держава, то мова про відповідальність повинна йти від Російської Федерації як офіційного правонаступника СРСР. Одним із документів, який визнає правонаступництво СРСР за РФ є лист Міністерства закордонних справ Російської Федерації від 13 січня 1992 року «Про здійснення прав і виконання зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів, укладених СРСР».
На сьогодні спостерігається тенденція до розвитку мережі нащадків Голодомору. Таким чином, важливим є посилення комунікаційної співпраці в даному напрямку, оскільки у такий спосіб можна виробити конкретні кроки до реалізації питання відшкодування шкоди за злочин Голодомору.
Однак, в такому разі потрібна високий рівень співпраці на міждержавному рівні, адже відшкодування шкоди можливе, шляхом реалізації міжнародних дипломатичних зусиль у відповідному міжнародному суді.
Прикладами щодо відшкодувань за злочини проти людства можна назвати наступні. Німеччина досі виплачує компенсації жертвам Голокосту, що було започатковано ще починаючи з 1953 року.
Для започаткування такого процесу зі сторони українців, які постраждали внаслідок геноциду, в національному та міжнародному законодавстві є створена відповідна нормативна база. Зокрема такими законодавчими актами в Україні є є наступні:
- Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні»
- Закон України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»;
- Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» та ін.
Важливим фактором, який би мав сприяти відшкодуванню шкоди жертвам та нащадкам Голодомору мав би стати діалог між державами, який наприклад відбувся між Німеччиною та Ізраїлем в контексті Голокосту, зокрема Угода про репарації між Ізраїлем та Федеративною Республікою Німеччина від 10 вересня 1952 року.
Однак, очевидним видається той факт, що такого договірного процесу між Україною та Російською Федерацією не буде.
В такому разі, необхідним є подача міждержавних позовів, які б сприяли відшкодуванню даних збитків.
Людське горе, спричинене Голодомором неможливо виміряти жодними матеріальними сумами. Однак, дії щодо відшкодування в цьому напрямку будуть упереджувати наступні владні інституції від вчинення схожих кроків. Більше того, укріплення національної ідентичності України можливе, в тому числі, шляхом визнання даних злочинів на міжнародному рівні.