“З цими розповідями я зростала. Вони огортали мене з дитинства, відколи себе пам’ятаю. Деякі з них чула безліч разів, але щоразу це було як уперше, і слухати їх не набридало. Особливо любила розповідати бабця, яка все життя дуже тужила за своїм рідним селом Костарівці, що поблизу Сянока. Вона часто згадувала дитинство, дівоцтво, якісь драматичні й цікаві історії не лише її родини, а й інших селян, їхніх стосунків та життя під час війни (у селі були німці, згодом – радянська армія, активно діяла Організація українських націоналістів). Ці спогади були яскраві, вона розповідала їх говіркою, часом — із польськими репліками і піснями тих часів, що додавало їм колориту”, – розповідає Оксана Сайко в інтервю виданню “Наше Слово“.
Оксана Сайко народилася 1 січня 1976 року у містечку Скалат, що на Тернопільщині. Раніше працювала у газеті «Літературний Львів», а у виданні «Арка» була редакторкою сторінки «Культура». Нині ж дописує у газети «Україна молода», «Літературна Україна», співпрацює з журналом для підлітків «Сто талантів», публікується на офіційному сайті Української греко-католицької церкви (рубрика «Визначні особи церкви XX століття»). Оксана Сайко – дипломантка літературного конкурсу «Гранослов-2006», переможниця конкурсу на найкращу повість від журналу «Дніпро» 2009 року (твір «Волоцюги»). У 2012 у «Видавництві Старого Лева» вийшла її книга для підлітків «Новенька та інші історії», яка потрапила до довгого списку премії «Книга року ВВС-2012». Зараз авторка підліткових оповідань працює над новими творами, які, ймовірно, стануть продовженням попередньої книги.
Оксано, ти мешкаєш у Львові, проте твоїх предків виселили в Україну з Польщі*. Чи ділилися вони з тобою розповідями про тодішнє життя? Яким воно було?
Оксана Сайко: З цими розповідями я зростала. Вони огортали мене з дитинства, відколи себе пам’ятаю. Деякі з них чула безліч разів, але щоразу це було як уперше, і слухати їх не набридало. Особливо любила розповідати бабця, яка все життя дуже тужила за своїм рідним селом Костарівці, що поблизу Сянока. Вона часто згадувала дитинство, дівоцтво, якісь драматичні й цікаві історії не лише її родини, а й інших селян, їхніх стосунків та життя під час війни (у селі були німці, згодом – радянська армія, активно діяла Організація українських націоналістів). Ці спогади були яскраві, вона розповідала їх говіркою, часом — із польськими репліками і піснями тих часів, що додавало їм колориту.
Село, за розповідями бабці й діда, було досить прогресивне і культурне. У Народному домі влаштовували концерти, ставили аматорські вистави. Бабці особливо запам’ятався спектакль за п’єсою Михайла Старицького «Циганка Аза». Також привозили кінофільми. У вихідні вечорами влаштовували забави, на яких грали музики, і молодь приходила потанцювати.
У ті часи було заведено гуртом ходити у гості. Хлопці приходили до дівчат, влаштовували посиденьки, спілкувалися, співали, частувалися, якщо пили якийсь трунок — то у малесеньких чарках. Так само, коли дівчина подобалася якомусь хлопцеві, і він мав щодо неї поважні наміри — відкрито приходив до неї додому, аби знали її батьки.
До війни у Костарівцях переважали українські родини, польських було лише шість, чимало було й змішаних шлюбів. Українці шанували польські релігійні свята й традиції, а поляки – українські. Навіть були випадки, коли поляки, прийшовши на гостину до українців на свято, з поваги до господарів розмовляли українською.
– Чи є у вас якісь сімейні реліквії з тих місць?
– Під час виселеннябільшість людей, які залишали свої домівки, вірили, що їдуть звідти ненадовго, мине час — і вони повернуться. Брали лише найнеобхідніше. Від однієї переселенки я чула, що перевозити з собою дозволили небагато — лише 25 кг на людину, хоча в моїй родині такого не розповідали. Дідів батько, що був війтом села, вирішив передовсім забрати з собою сакральні цінності. Тому громада взяла з церкви хоругви, чашу, люстру, які згодом перенесли у церкву села Качанівка на Тернопільщині, куди їх депортували. У нашій родині залишилися старі образи, куфер (дерев’яна скриня – ред.), що досі зберігаються у шпіхлері (кам’яна житниця, споруда, куди складали зерно – ред.) бабциної та дідової хати. На горищі я якось знайшла праску на вугілля. Є дерев’яна валіза, з якою вони переїжджали, світлини з Костарівців, бабусині табелі успішності зі школи, дідовий документ із тих часів, коли він навчався столярству. У мене зберігається червона квітчаста хустка, яку моя прабабця подарувала бабці, коли їй було чотирнадцять років; згодом вона віддала її мамі, а мама недавно передала мені. Є маленький молитовник, який належав бабці, коли вона вчилася у школі. Вона подарувала його моїй тітці, а та згодом передала моєму кузенові.
Бабця згадувала, як у дорозі, в потязі, одна жінка збожеволіла, й без кінця з відсутнім виглядом запитувала, де її черевики. А одна дівчинка-підліток тримала в руках вазон. Корова на станції об’їла з нього листя, й дівчина зайшлася нестримним плачем, як від найбільшої у житті втрати. Кожен відчував розгубленість, пригніченість, страх перед невідомістю. Це примусове виселення для усіх було неабияким потрясінням — люди залишали хати, землю, все нажите нелегкою працею; покидали могили своїх предків, втрачали зв’язки з родинами. Цей розрив зі своєю землею, своїм корінням, і неможливість повернення стало невимовною трагедією. Хоча тоді ще мало хто це до кінця усвідомлював.
– Минулоріч ти їздила на батьківські місця. Поділися, будь ласка, враженнями. Чому ти взагалі вирішила туди навідатися? Чи залишилося там щось українське?
– Побувати у Костарівцях я мріяла вже віддавна. Ще з дитинства наслухалася історій про це село, і мала дивовижне враження, що насправді вже там бувала, вже з самих розповідей воно було мені рідним, я часто малювала його в своїй уяві. Десь наприкінці 1980-х туди нарешті вперше змогли поїхати бабцина сестра і її чоловік, бо там залишалася родина. Мої бабця і дідо, очевидно, теж могли би навідатися на свою батьківщину, але бабця не хотіла. Казала, що «серце трісне». Для людини з такою глибочезною тугою, яку вона носила в собі усе життя, це було би нестерпно.
Для мене можливість там побувати уперше з’явилася 15 років тому, вже після смерті діда, завдяки польському приятелю мого брата, який запропонував допомогу і супровід, почувши історію про село і виселення нашої родини. На один із вихідних ми навідалися до Янека на Підкарпаття, і його автівкою вирушили на пошуки Костарівець. Опинившись у селі, почали розпитувати у місцевих старших людей, яких зустрічали, про родину Оришаків – моєї бабці, намагалися дізнатися, де була її хата, бо знали лише з її розповідей, що десь наприкінці села. Люди відповідали нам однаково: «Вивезли їх звідси давно, десь до Росії…». Дізнавшись, де саме була бабцина домівка, ми спершу розгубилися. Довкола стояли вже нові хати, і невідомо, яка з них належала колись нашій родині. Янек вирішив зайти і порозпитувати. Яким було наше здивування, коли за якусь мить він повернувся зі старшим чоловіком, який розмовляв чистою українською мовою, ще й такою особливою, як говорили мої бабця й дідо! Це здавалося неймовірним! Виявилося, що пан Юзик ходив із моєю бабцею до школи, в дитинстві вони разом пасли корів і бавилися. Він показав нам подвір’я, де колись була її хата, будинок, де мешкав зі своєю родиною дідо, церкву, яку перетворили у костел. Я впізнала її зі світлини.
Коло старої дерев’яної будівлі розрісся величний дуб. На пожовклому фото, яке я бачила, до дерева тулився молодий хлопець – мій дідо, біля тієї ж церкви. Мене огорнули неймовірні почуття: якогось і радісного піднесення, і глибокого щему. Наче побачила щось до болю рідне, знайоме, сокровенне, що пам’ятала генами; часточку чуда, очікування якого жило в мені з дитинства. Здавалося, що разом зі мною в ту мить на рідні землі повернулися усі мої предки, і ми опинилися там разом.
Відтоді я мріяла побувати в Костарівцях знову, бо часу, аби там набутися, надихатися, усе відчути й побачити, мені тоді було замало. Обставини не дозволили це втілити раніше. Така нагода випала лише торік. До Костарівець я вирушила з моїм найкращим другом, також письменником – Андрієм Бачинським, що запропонував скористатися його авто. У мене вже було фото дідової хати з номером на будинку, тож я сподівалася, що знайти все буде значно легше, аніж минулого разу. Навігатор мав нас скерувати до центру села, звідки ми збиралися розпочати свої пошуки. Але трапилася дивна, навіть містична річ. Заїхавши до села, всупереч підказкам навігатора, Андрій чомусь повернув у протилежний бік. Трохи покружлявши вузькими доглянутими вуличками, автівка раптом виїхала просто до дідової хати. Я здивовано скрикнула, Андрій різко загальмував – він мав приголомшений вигляд. Це була справжня містика! Здавалося, якісь вищі сили скерували авто у потрібному напрямку і привели до дідової хати.
Із сусіднього будинку вийшов якийсь чоловік, років за шістдесят, і поцікавився, хто ми. Я схвильовано пояснила, що тут до 1947 року жив мій дідо і родина Лучків. «Це хата, на яку завжди казали – до Гоцика», – зауважив чоловік. Я радісно підтвердила. Саме так чомусь називали дідову родину, і в нашій родині пам’ятають про це досі й часом жартують про це, хоча достеменно невідомо, звідки взялося у Лучків це прізвище чи прізвисько. Пан Мар’ян запросив нас до себе додому, пригостив кавою, порозповідав.
Після виселення українців багато хат пустувало, і то дуже довго. Мар’ян згадував, як він у дитинстві бавився, лазив по тих покинутих домівках з хлопчаками. Деякі з них і досі стоять порожні, мов привиди минулого чийогось життя. Юзик, який мешкав біля бабциної хати, вже помер, але живий ще його рідний брат Роман, якому під 90 років. Він і є тепер найстаршим жителем Костарівець і єдиним українцем. Час від часу він приходить до Мар’яна – перехилить чарку-другу і співає українські пісні. У дідовій хаті ніхто давно не живе, власники перебралися до Сянока і залишили сусідові ключ. Пан Мар’ян люб’язно запропонував мені її відчинити.
Дерев’яна хата – простора, з великими сінами, коморою і двома кімнатами. Але все одно було складно уявити, як у ній поміщалися дев’ятеро дітей і двоє дорослих. Видно було, що там дуже давно ніхто не жив — проломилася стеля у сінах, звисало густе павутиння. Панувала непорушність, застиглість часу і речей – все, як було пів століття тому, і разом з тим оселю огортав дивний затишок і якесь очікування. Старі меблі, бамбетль (дерев’яний диван ручної роботи – ред.), давня швейна машинка, образи на стінах, поличка з книгами. Стримуючи сльози, я бачила тут діда; як стіни цього дому наповнювала родинна метушня, хатня робота, дитячий галас, побутові клопоти, маленькі радощі. Привертав увагу незвичний старий великий образ у кутку, у темній рамі, де-не-де сточений шашіллю: Йосиф-тесля, Марія, що пряде і тримає на колінах розгорнуту книгу, якої торкається рука юного замисленого Христа. Помітивши моє зацікавлення, пан Мар’ян запропонував забрати образ собі: «Він, напевно, належав вашій родині, бо дуже старий, і завжди тут був».
Згодом чоловік відвів нас до пана Романа. Він виявився бадьорим і жартівливим, тішився, що має нагоду поспілкуватися українською, якою говорив без жодного акценту, м’яко і шляхетно. У чомусь він здавався мені рідним. Виявилося, що Роман добре пам’ятає родину мого діда й бабці. Він навіть квартирував у бабциного дядька, що мав свій артіль у Сяноку, та навчався у нього кравецького ремесла. Після невеличкої розмови Роман запросив мене приїхати знову, уже на довше, щоби мати більше часу для спілкування. Напевно, він розповів би ще багато цікавих історій.
Увесь час мене не покидало ностальгійне відчуття рідності – це наша рідна земля, мала Батьківщина, і водночас – наче якоїсь відірваності.
– Чи є у твоїх творах епізоди, пов’язані з минулим твоїх предків? Чи потрібні українській літературі твори на таку тематику?
– В одному з моїх творів є епізод, який колись розповіла бабця. Щоправда, він не стосувався безпосередньо її чи їхньої сім’ї — це фрагмент історії іншої людини з часів бабциної юності і Костарівців. А щодо родинних історій — зізнаюся, виникали думки дати їм друге дихання і написати якусь повість про колишнє життя моєї рідні. Можливо, колись я за це візьмуся. Але поки що це визріває. Така тема для мене – дуже відповідальна і вимагає більше знань, досліджень, фактів.
Звичайно, українській літературі потрібні твори такої тематики. Наскільки мені відомо, чомусь наразі про таке ніхто особливо не писав. Зрозуміло, чому цього не робили за радянських часів, але згодом ця тема просто «випала». Це – одна з трагічних сторінок нашого минулого, з неймовірними драматичними людськими живими історіями, гідними як літератури, так і кінематографу.
* – виселення в 1944-1951 роках, відповідно до угоди “про взаємний обмін населенням” між Польщею та Україною.
Фото з архіву Оксани Сойко