Черкащанки Олена Почтарьова та Олена Афанасенко займаються відтворюванням автентичних українських вінків, які носили наречені 100 років тому. Майстрині подорожують селами у пошуках інформації про творчість майстрів минулого, які створювали головні убори, бутоньєрки для молодих та для хлопців, яких проводжали в армію, уквітчували ікони.
Про це пише Шотам.
Вінки часто створювали з паперових квітів, вовняних кульок, пір’я, навіть яскравих обгорток від цукерок – усього того, що було під рукою. А ще кожен регіон мав різні техніки виготовлення вінків.
В ході роботи над книгою, яка була б присвячена традиційним українським прикрасам, пані Почтарьова та Афанасенко звернули увагу, що традиційних елементів одягу дійшло до наших днів досить багато, а от вінків майже не збереглося. І тоді вони подумали – “а чому б самим не навчитись створювати традиційні вінки?”. Майстринь, які б могли передати свій досвід, майже не залишилось, тому вони їздили на різні майстер-класи, дивились відеоуроки, читали дослідження етнографів.
“Здебільшого тут були поширені воскові вінки, які зроблені з парафіну (так називали білий віск). З паперу робили квіточки і листочки, які замочували у віск і тоді вони ставали більш скляними. Для виготовлення вінків використовували будь-що, що потрапляло під руку — і дроти, і золоті нитки, і шовкові стрічки, і скляні намистинки. Ми шукаємо такі самі автентичні елементи в антикварів чи дідусів, які продають якісь свої речі. У результаті виходять неймовірної краси головні убори, зовсім не схожі на китайські штучні вінки, які продаються на кожному базарі”, – розповідають дослідниці.
Майстрині зупинились на вінках саме середньої Наддніпрянщини, їхньої рідної Черкащини, бо охопити все дуже складно, спершу хочеться дослідити історію рідного краю. Прикраси могли відрізнятись навіть від села до села і один і той самий елемент міг виглядати зовсім по-іншому. Так, вони роблять вінки, які притаманні і для інших регіонів, але значно менше.
Кожний вінок цих майстринь є ексклюзивним і єдиним у своєму роді -“Наші вінки — це репліки прикрас, які носили дівчата Наддніпрянщини 100 років тому. Чому ми робимо репліки, а не авторські роботи? Бо хочеться зберегти ту спадщину, яка вмирає”.
Майстрині проводять майстер-класи. Коли почався карантин, вони записали відео, де показали як робити автентичні вінки, повністю описали всі процеси і елементи.
Деякі вінки унікальні, яких немає більше ніде в Україні. Наприклад, за словами дослідниць традицій, вінок з Яснозір’я називався вінчальною горою. Його основою слугувала дівоча коса, у яку вплітали барвінок, паперові та воскові квіти, стрічки, квіти з дерев’яної стружки. А от у сусідньому селі вінок збирався як шапка, яка складалась з 5 кілець, до яких прикріплювались зібрані в гульку коси. Отже кожен район, село і область має різні головні убори.
Для Полтавщини були характерні вінки з балабонами, а для Переяславщини — з золотими нитками і пір’ями. І останні стали такою візитівкою регіону. А вінницькі воскові вінки були внесені до нематеріальної культурної спадщини. Це невеличкі вінки з восковицями, для яких не використовувались яскраві кольори. Але все одно виглядає гарно та вишукано. Також у цей вінок додавали тендітні квіти і тоненькі закручені спіральки з паперу.
На заглавному фото наречена з Полтавщини у гарусовому вінку, звитому з круглих кульок-помпонів, який вважається візитівкою весільного народного строю молодої з Полтавщини. Своїм розкішним виглядом і оздобленням вінки з вовняних кульок вирізняються від інших. У автентичного вінка є своя історія. Знайдений він у мешканки села Жовнино і датується кінцем ХІХ століття. Вінок з вовняних кульок, прикріплених до основи у три ряди, доповнюють квіти з паперу та ниток, фольги, скляні намистини, пучки восковиць, пружинки з обмотаного папером дроту, а також пучечки з сухозлотиці. Аби образ нареченої відповідав тому, яким він був сто років тому, народний стрій доповнили комплексом прикрас з цього ж регіону.
Дуже багато вінків не досліджено, дуже багато майстрів не досліджено. І від цього дуже сумно, адже це унікальна галузь народного мистецтва. Пані Почтарьова та Афанасенко хочуть заповнити ці пробіли і зібрати історії майстринь. Тому їздять по селах, шукають їх, спілкуються і пишуть про них історії, щоб вони не загубилися у плині часу. Деякі з майстринь, хоч їм уже 80 років, досі пам’ятають як робити вінки.
“Ми спілкуємось з музейним працівниками і просимо надіслати хоча б фото вінка з певного села. А також шукаємо сільського голову чи вчителя історії — будь-кого, хто б зміг нам розповісти про майстринь села. А також на Фейсбук зараз є групи майже кожного містечка. То ми пишемо до них і просимо надіслати старі фото своїх бабусь. І так потроху збираємо інформацію. Якось нам пощастило і ми знайшли близьку подругу майстрині, яка колись робила вінки. Вона нам дуже багато розповіла про процес виробництва, способи квітчання та історії з життя.
Наші вінки ми презентуємо на виставках, а іноді робимо на замовлення. Люди не часто купують, бо ручна робота не дешева. Сам матеріал не дуже дорогий, але якщо брати час, який пішов на його виконання, то можна сказати, що він неоціненний. Коштує вінок від 2000 грн”, – розповідають майстрині.
Також їхній виріб якось представляли на міжнародному конкурсі “Mrs Globe”. Під час творчого конкурсу, в якому учасниці мають представити свої країни, українка Сніжана Шептицька була одягнена у полтавський народний стрій. Вінок для неї був виготовлений за мотивами автентичного вінка з Переяслава, з великих помпонів на два ряди, прикрашений автентичними скляними намистинами та павичевим пір’ям.
“Дуже гарний вийшов вінок, який у нас досі є і ми не готові з ним розлучатись. Наш проєкт не є комерційним і ми не ставимо за мету заробити кошти. Головне — зберегти традиції та передати їх наступним поколінням”, – зазначають черкащанки.
Як повідомлялося, майстрині з Чернівців створюють дивовижні гердани з бісеру.