Володимир Науменко належав до старшого, громадівського покоління діячів українського руху. Він був одним із тих інтелектуалів, які змогли реалізувати себе в несприятливих умовах російського царату й робили все можливе (в межах легального) для розвитку української науки, освіти й культури. Поважний громадсько-політичний діяч, педагог і науковець, на схилі років він був міністром Української Держави, але дуже скоро став жертвою більшовицького “червоного терору”.
Про це пише Український інтерес.
Володимир Павлович Науменко з’явився на світ 19 липня 1852 року в повітовому місті Новгород-Сіверський Чернігівської губернії (зараз – Чернігівської області України). Його родина походила з простих лубенських козаків, а батько був вихований в українофільському дусі завдяки навчанню у Харківському університеті, який у першій половині XIX століття на чолі з ректором Петром Гулаком-Артемовським перетворився на один із чільних осередків українського руху.
Освіту Володимир здобув у 2-ій київській чоловічій гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира (нині університет Тараса Шевченка) . Він був близьким до таких видатних українських діячів, як Михайло Максимович, Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, із якими був знайомий особисто та багато співпрацював. Із початку 1870-х років і до кінця життя Володимир Науменко – активний учасник українського руху. Він належав до складу Старої громади, Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (закритого Емським указом 1876 року), членом київської “Просвіти”, редактором і видавцем провідного українського часопису “Київська старовина”. 1902 року він власним коштом придбав ділянку землі в Каневі, де знаходилася могила Тараса Шевченка, для її збереження та впорядкування.
Із професійної точки зору Володимир Науменко реалізував себе насамперед, як педагог. Одразу після закінчення університету він почав викладати у своїй рідній 2-й київській гімназії, потім ще в багатьох середніх навчальних закладах – Фундуклеївській та Ольгинській жіночих гімназіях, чоловічій колегії Павла Галагана, а також у Київському Володимирському кадетському корпусі. Вершиною його педагогічної діяльності стало заснування ним на хвилі революційних змін 1905 року власної приватної гімназії. Вона розташовувалася в будинку на вулиці Ярославів Вал, 25, і мала програму, адаптовану до тогочасних державних гімназій. Заклад діяв до часів Першої світової війни, його вихованцями стали поет Максим Рильський, літературознавці Михайло Мухін, Михайло Алексеєв, театрознавець Олександр Дейч, авіаконструктор і льотчик Олександр Карпека.
Водночас Володимир Науменко завжди вирізнявся поміркованою – іноді навіть аж занадто – позицією у політичних питаннях. Коли з плином часу український рух радикалізовувався, лівішав, ставив питання автономії або незалежності України, Науменко залишався на старих “культурницьких” позиціях, обережно оминаючи всі “гострі кути” українсько-російських відносин. Із цього приводу Сергій Єфремов, лідер Української партії соціалістів-федералістів, згадував:
“У Старій громаді він був повновладним господарем, і за ним раз у раз ішли його товариші-однолітки, і ними він крутив по своїй уподобі, заводив їх на шлях хитання, компромісів того не дуже глибокого, але занадто обережливого розуміння українства та його завдань, яке посідав сам. Задля обережності він ніколи не ставив руба українського питання, задля обережності він ішов йому на компроміси”.
З іншого боку, можливо, саме ця обережна позиція дала змогу Науменку протягом майже пів століття залишатися учасником українського руху, не потрапити під репресії царського режиму та створити базу для виховання нових генерацій українців, які боролися за визволення своєї Батьківщини вже у XX столітті.
Із початком Української революції 1917-1921 років Володимир Науменко був серед засновників Української Центральної Ради та навіть керував її роботою кілька тижнів до приїзду з Москви Михайла Грушевського. Після цього він на певний час відійшов від активного політичного життя, залишаючись на автономістсько-федералістських позиціях і зосередившись на роботі в Київському навчальному окрузі. Навіть із приходом до влади Гетьмана Павла Скоропадського та встановлення консервативнішого (у порівнянні з УНР) політичного режиму він залишався осторонь політики. Тільки в листопаді, 1918 року під час чергової урядової кризи, Науменко погодився увійти до кабінету під керівництвом Сергія Гербеля. Хоча, як сам він свідчив, це призначення відбулося не зовсім за його згодою – про те, що він тепер міністр освіти, дізнався лише з газет.
Павло Скоропадський ставився до Науменка з великою повагою:
“Новий міністр освіти був особливо видатною постаттю в новому кабінеті. Людина надзвичайно культурна, відомий педагог поміркованих поглядів, який любив Україну. Мені завжди дуже подобалися його доповіді, оскільки я вбачав у ньому світлу ідейну особистість”.
Утім, довго перебувати в міністерському кріслі Володимиру Науменкові не довелося. Через місяць гетьманський режим було повалено внаслідок повстання під проводом Директорії УНР. За нової влади Науменко опинився під слідством у Лук’янівській в’язниці, проте з поваги до його віку й заслуг педагога випустили на свободу. Він залишився в Києві, який невдовзі був захоплений більшовицькими військами. 7 липня 1919 року чекісти заарештували Володимира Науменка, звинувативши в “контрреволюційній діяльності”, а вже наступного дня розстріляли. Ця розправа збурила українську громадськість. Володимир Вернадський і Агатангел Кримський протестували від імені Української Академії наук, але було запізно.
У радянські часи ім’я Володимира Науменка практично не згадувалося. Реабілітували його аж у грудні 1991 року, вже за незалежної України. 2017 року в Голосіївському районі столиці з’явилася вулиця, названа на його честь.
Як повідомлялося, нещодавно було видано найґрунтовніше дослідження про Президента Карпатської України Августина Волошина.