В природі літературного процесу, як зазначають дослідники, час від часу спостерігаються певні перерви в його розвитку, інтервали. Хоча, здавалося б життя не може зупинитися, проте фаза розквіту письменницької творчості завжди чергується з періодами досить слабкими.
Стосовно нинішньої фази розвитку українського літературного процесу розмірковував Михайло Наєнко, літературознавець, доктор філологічних наук, професор, член Спілки письменників та Спілки журналістів України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка та Української міжнародної премії імені Григорія Сковороди, передає Україна молода.
Так, за його словами, етапи розвитку літературного процесу іменують, дещо метафорично, добираючи означення, в яких концентрується не лише раціональне, а й емоційне наповнення його: літературний період античної (греко-римської) пори домовились називати класичним, в українській літературі романтичну епоху дехто іменує золотою (вершинна творчість Т. Шевченка), а ранній модернізм — це срібна пора його (творчість Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського й ін.); щодо модернізму 20-х років ХХ століття, то його називають високим і співвідносять із пізніше запропонованим означенням «розстріляне відродження» (запропонували цю метафору Василь Барка і Юрій Лавріненко).
Дуже важливо розпізнати особливість літературного процесу у фазі паузи, інтервалу, тобто коли він перестає розвиватися чи й зникає зовсім.
В українській античності, Києво-Руський період, першим антрактом було майже цілковите зникнення її після відомої татаро-монгольської навали. Маючи такі здобутки попереднього періоду, як «Повість минулих літ», «Слово про закон і благодать» чи «Слово про Ігорів похід», вона потім майже два століття ледве жевріла.
За спостереженням Валерія Шевчука, в той час можна говорити лиш про одинокі літературні факти у вигляді збірників анонімних проповідей чи перекладних євангельських текстів: «Довгі віки читалися такі збірники в церкві та вдома; для домашньої лектури служив головно «Ізмарагд», переспіваний у своїх істотних думках за нашого часу Іваном Франком».
Як зазначає професор Наєнко, ще одним фактором занепаду (“антракту”) в літературному процесі бувають революційні епохи.
Романтизм рубежу ХVІІІ—ХІХ ст. як творча методологія (стиль) став найпродуктивнiшим типом художнього мислення нового часу в усіх європейських країнах. Разом iз пізнішим реалізмом він заперечив помпезність і раціональність класицизму та повернув художнє слово в бік природних, суто людських почуттів.
“Статусом еталону художності стали визнаватися твори єнських і гейдельберзьких романтиків у Німеччині (Брентано, Шлегель, Новаліс та ін.), лідерами романтичної групи «Буря і натиск» (за назвою п’єси Клінгера) стають автор «Фауста» Й.-В. Гетте і «Розбійників» Ф. Шиллер; англійська література на вершину слави винесла тоді поетів Байрона, Кітса і Шеллі”, – розгортає пан Наєнко панораму світового літературного процесу.
В українській літературі елементи романтизму стали проникати в поетичні твори Г.Сковороди та в бурлескно-травестійну поему І. Котляревського «Енеїда» (1789) і його ж сентиментальну драму «Наталка Полтавка» (1818).
Активізацією літературного поступу романтизм позначив творчість харківських (П. Гулак-Артемовський, М. Петренко й ін.) та львівських романтиків (М. Шашкевич та ін.), а київська романтика в особі автора «Кобзаря» Тараса Шевченка (1840) та його побратимів з «Кирило-Мефодіївського братства» (М. Костомаров, П. Куліш та ін.) увінчали ту активізацію найвищими літературними досягненнями.
“Щоб з’явився інтервал у тодішньому літературному розвитку, потрібен був арешт усіх «братчиків», серед яких найбільше покарання (десятилітня солдатчина) випало на долю Т. Шевченка. Інші кирило-мефодіївці (П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський та ін.) відбували менш жорсткі заслання, але в далеких від творчої цивілізації місцях, і тому відродження літературного процесу стало можливим лише після повернення всіх їх до творчої праці”, – пояснює ситуацію літературознавець.
Пожвавився цей процес зi створенням першого українського часопису «Основа» (1860—1862) та з приходом у літературу молодшого покоління письменників, які стануть фундаторами постромантичного (реалістичного) типу творчості і триматимуть на своїх плечах основний тягар літератури другої половини ХІХ століття (Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, А. Свидницький, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий та ін.).
Новіше покоління літераторів завершить реалістичну епоху в творчості й виявить тяжіння до епохи наступної — модерністської (І. Франко, О, Кобилянська, Леся Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський та ін.).
“Історія таки справді вчить тому, що нічому не вчить. Не вчить, зокрема, тому, що будь-які революції — це, насамперед, замах на духовність людства, удар по творчому його потенціалу”, – вважає доктор філологічних наук Михайло Наєнко.
Зокрема, так було і після революції 1917—1920 рр. У ХХ столітті найбільш трагічним для літератури і творчості загалом став період, що настав після жовтневого перевороту в Російській імперії (жовтень 1917). Згубний вплив його на життя і творчість відбито в «Окаянных днях» І. Буніна, «Письмах к Луначарскому» В. Короленка і «Несвоевременных мыслях» М. Горького.
“Перше 10-ліття після того перевороту для України мало почасти відродженський характер, оскільки зростало на ідеях, які стимулював не жовтневий переворот, а дух революційного визволення з російських колоніальних пут української нації. Коли ж той дух було потоплено в жовтневій крові, письменники і митці загалом ставали або жертвами репресій, або заручниками подвійних стандартів у творчості”, – аналізує літературознавець.
Після винищення найбільш талановитих митців у 20-30-х роках (так зване «розстріляне відродження») настає практично художня пауза в українському письменстві.
“Кількість творців у ній, звичайно, підтримувалась, їх (за біблійним виразом) покликано було до пера багато, але мало з них було тих вибраних, які б володіли талантом як Божим даром. Ідеологічна тенденційність у творчості вела їх до того, що вже на рубежі 40-50-х років повномасштабний літературний процес практично зникає”, – з прикрістю констатує Наєнко.
За словами літературознавця, в наступні роки з’являються лиш поодинокі явища суто творчого характеру з-під пера випадково вцілілих митців Ю. Яновського (роман «Жива вода», 1947, драма «Дочка прокурора», 1954), О. Довженка (кіноповість «Зачарована Десна», 1956), Максима Рильського (збірки поезій «Троянди і виноград», 1957, «Далекі небосхили», 1959) та згодом О. Гончара (роман «Людина і зброя», 1960).
Разом із творами письменників з української діаспори (Є. Маланюк, І. Багряний, В. Барка, У. Самчук та ін.) вони стали ґрунтом для зростання того явища, яке ввійде в історію літератури як шістдесятництво.
На своїх початках шістдесятництво несло в собі енергію суто літературної новизни, пропонувало свіже образне мислення, хоча позначене було подекуди й ідеологічною печаттю свого часу. Це виявлялося навіть у перших поетичних збірках лідерів шістдесятництва («Мандрівки серця» Л. Костенко, «Сонячник» І. Драча, «Атомні прелюди» М. Вінграновського, «Тиша і грім» В. Симоненка та ін.).
“В одному випадку ліричний герой однієї з цих збірок милується Підмосков’ям та подвигом солдата Матросова, в іншому образ Прометея постає як ленінець духом, ще в іншому — акцентується дорога, яку Ленін заповів, чи декларується надія на комуністичні партії світу, які, мовляв, освітлять усі дні і ночі людства на Землі. Спостерігалося, власне, щось подібне до того, як ренесансне мистецтво Європи ХV-XVI ст. тривалий час не могло вийти з-під впливу образів середньовічних мадонн, а в цілком ліричній поемі С. Кленовича «Роксоланія» наратор апелює до Ісуса Христа та Бога з королями як головних констант людського буття”, – зазначає Микола Наєнко.
Проте в кінцевому наслідку і ренесансне, і шістдесятницьке мистецтво утверджувалось на спротиві будь-якому ідеологічному тиску і ставило в центр художніх обсервацій головну цінність буття — людину з її людяністю. На цьому зростав у шістдесятих роках той тип художнього мислення, що приходив на зміну модернізму і набував постмодерних форм.
“Світова література збагатилася тоді магією латино-американської прози (Г. Маркес і його школа), європейським екзистенціалізмом (Ж.-П. Сартр і А. Камю), українською химерністю (О. Ільченко, В. Земляк, Р. Іваничук)”, – розповідає Наєнко про контекст тієї доби.
За його словами, в той час в суто поетичній творчості з’являлася поліфонічна символіка, в якій пізнавалися цілковите заперечення будь-яких політичних догм і шукання найновіших форм творчості (В. Стус, І. Калинець, Т. Мельничук, В. Голобородько й ін.).
Поетів такої активності (разом із літературними критиками І. Світличним, Є. Сверстюком, І. Дзюбою та ін.) радянська влада опричників кидала за ґрати або ізольовувала від літературного процесу, а дехто змушений був прийняти позицію подвійних стандартів чи й обмежитись творчістю «в шухляду» (Ліна Костенко, Валерій Шевчук).
Створився, відтак, цілковито очевидний інтервал у літературному процесі, який тривав аж до здобуття Україною незалежності, тобто — до початку 90-х років ХХ століття. В тому інтервалі з’являлися, бува, твори непересічної вартості («Маруся Чурай» Л. Костенко, «Три листки за вікном» В. Шевчука, «Твоя зоря» О. Гончара та ін.), а у в’язничних камерах — цілком нове для України ХХ ст. явище, що дістало назву «загратна поезія» (В. Стус, І. Калинець та ін.).
Деякі твори потрапляли з-за ґрат «на волю» і публікувалися у виданнях української діаспори, хоча загалом літературний процес України аж до початку 90-х років мав цілком очевидний вигляд антрактної неповноти.
“Ситуація, коли після тривалої неволі народ одержує свободу, для творчості виявляється не завжди плідною. У цьому, мабуть, особливість творців і людської психології загалом: вона не зразу перелаштовується на повноцінну реалізацію своїх художніх можливостей”, – вважає літературний аналітик.
У 90-х (незалежних) роках, на думку Наєнка, літературний процес був у чомусь подібним до процесу 20-х, але й зі своїми особливостями: “бо завжди неповторними залишаться гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви!» в 20-х чи образ Івана Драча «Ніж у сонці» в 60-х. Як, між іншим, і шістдесятницькі «сухий лист» Лобановського чи «дуга з штрафного» Серебряникова…”.
Професор зазначає, що особливість періоду незалежності в тому, що на його початку ще продовжували творчість деякі шістдесятники та трохи старші письменники: “На них, по суті, була основна надія у плані якісного літературного стрибка. Так воно почасти й було”.
Старший віком Анатолій Дімаров у 90-х роках опублікував знакову повість «Сповідь стукача», Юрій Мушкетик — історичний роман «На брата брат», Віктор Міняйло — «Вічний Іван», Павло Загребельний — «Стовпо-творіння» тощо, а «чисті» шістдесятники І. Драч, М. Вінграновський чи Ліна Костенко збагатили літературу помітними поетичними збірками.
“Нове ж покоління літераторів, на жаль, не дотягувалося до їхнього художнього рівня. За винятком хіба що трохи старшого Леоніда Горлача («Руїна», «Мазепа»), молодших Марії Матіос («Солодка Даруся»), Оксани Забужко («Музей покинутих секретів»), Ю. Андруховича («Московіада» й «Перверзія») та ін.”, – уточнює пан Наєнко.
Певний спалах творчого потенціалу спостерігся на 20-му році незалежності, коли з’явилися нові романи В. Шкляра («Чорний Ворон»), Ліни Костенко («Записки українського самашедшого») та Ю. Щербака («Час смертохристів»). Після них знову намітився певний антракт.
“Деякі наймолодші свободу творчості зрозуміли як нестрим у зловживанні так званим вільним віршем (власне, поезія без її королеви — рими — це не творчість, а словесні саморобки!), у користуванні скабрезною лексикою чи відтворенні ситуацій у надто еротичних колізіях. «…Та скільки там тих матюків», — огризнулася якось авторка «Польових досліджень…». Тим часом, нове життя вимагало і чистішої, і значно глибшої за змістом літератури”, – зауважує літературознавець.
Напрошується згадка про Максима Рильського з його афоризмом «Нове життя нового прагне слова».
Як переконаний Наєнко, в той період розвитку української літератури не допомагали, навіть, стимули у вигляді літературних премій: “найголовніша в Україні з них — Шевченківська — стала присуджуватися за випадково номіновані на неї «залепухи», як сказав би І. Франко. Ніби повторювалася ситуація часів радянського застою, коли Шевченківське лауреатство закріплювалося за позамистецькими романами на зразок «Хвиль», «Лихоборів» чи «Ульянових».
“Буквально недавно цей ряд поповнився ідеологічно підтягнутими до премії позажанровою в літературному розумінні «Брамою Європи», недолугим iз позицій художності «Бабиним яром» та іншим словесним брухтом (у П. Загребельного був роман із такою назвою), але не знайшлося чомусь місця в ряду премійованих таким справді літературним явищам, як згадувані «Чорний ворон» чи «Час смертохристів», – розмірковує професор про недавній період. На його думку, цей інтервал у літературному процесі, навіть, був створюваний штучно.
“Надію на вихід із нього можна покладати на наймолодше покоління літераторів, які відверто намагаються заглибитися у філософію душі сучасника, та на об’єктивніше у своїх рішеннях літературне преміювання”, – сповнюється сподіваннями знавець літератури.
Слабкість художньої творчості в час нинішнього інтервалу, на думку Наєнка, можна пояснити принаймні двома причинами. З одного боку — недостатністю талантів, які, виявляється, не готові розвиватися без спротиву.
“Прозаїки С. Жадан («Інтернат»), С. Андрухович («Амадока»), М. Гримич («Клавка») і ще дехто, мабуть, сягнули вже своєї інтервальної висоти і рухатися вище не зважуються. Про «чистих» поетів-професіоналів говорити не доводиться: за винятком ветеранів Ліни Костенко чи Миколи Петренка, які продовжують іти до читача з дуже якісною поезією, а молодших за них уже наздоганяють навіть студенти з підготовчих груп. І, судячи з усього, ці молодші, як митці, підуть значно далі за них”, – каже професор.
Стосовно другої причини, можна згадати відомий вираз Генрі Джеймса: “треба дуже багато історії, щоб одержати трохи літератури”.
“Українська незалежна історія має всього лиш тридцять літ. Для літератури це дуже незначний термін. Щоб освоїти його фундаментально і в перспективі, потрібні покоління таких письменників, які б виросли в його купелі, усвідомили сенс незалежного буття людини і нації як потребу й реальність. Від епосу Гомера до дебюту трагіків Есхіла й Софокла, наприклад, пролягала відстань у три століття. Від епічного фольклору Німеччини («Пісня про Нібелунгів») до професійної ренесансної класики на зразок «Корабля дурнів» С. Бранта минуло майже дві сотні літ. А своя література США (Едгар По, Марк Твен, Джек Лондон та ін.) почала формуватися через півстоліття після утвердження американської нації з її першим президентом Дж. Вашингтоном. Так само через півстоліття лиш з’являлися епопеї про Коліївщину («Гайдамаки» Т. Шевченка), про Першу світову («Війна і Мир» Л. Толстого), про ганьбу більшовицької влади («Собор» О. Гончара, «Чотири броди» М. Стельмаха тощо)”, – зазначає літературний аналітик. Так само як і політологи пояснюють природню закономірність в поступовому розвитку свідомого, дієвого громадянського суспільства — Україна потребує часу.
На його думку, щоб з’явилося щось справді могутнє, потрібне, крім усього, перетворення знакової події на міф: “Бо ж міф — центр поезії, а для його творення потрібні час і не лише епічна пам’ять, а й епічне забуття її. У нашому випадку — епічне забуття самого факту здобуття незалежності, кількох революцій після неї тощо”.
Професор вважає, що “всяке художнє явище кожної нації може бути зрозумілим лише у порівнянні з подібним в інших країнах”.
“Нам iще треба діждатись і свого Дж. Вашингтона. («А діждемось-таки колись»). І з нинішнім інтервалом у літературному процесі, можливо, буде покінчено якщо не назавжди, то на дуже довго”, – сподівається член Спілки письменників та Спілки журналістів України Наєнко.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про модернізм митців української діаспори першої половини ХХ століття.