Взаємини між Україною та Францією мають глибокі історичні корені, що сягають часів Київської Русі. Цей факт свідчить про тривалу взаємодію між нашими народами, яка формувалася протягом століть і залишила помітний слід в історії обох країн. Культурний обмін та династичні шлюби, такі як шлюб французького короля Генріха I з Анною Київською, сприяли зміцненню зв’язків між нашими народами. Ці зв’язки вплинули на розвиток культури, мистецтва та політики як в Україні, так і у Франції.
Історичні зв’язки між Україною та Францією залишили помітний слід у сучасних відносинах між нашими країнами. Чисельна українська діаспора, спільна культурна спадщина, взаємна повага та розуміння сприяють розвитку співпраці у різних сферах, від політики до економіки та культури.
Українки в маленькому містечку на північному сході Франції створили розмовний клуб для біженців. Збираються щотижня, навчаються говорити рідною мовою і не боятися помилок. Поки хтось скаржиться на нестачу часу або грошей на опанування мови, вони доводять, що головне — бажання. І прагнуть будь-що демонструвати свою ідентичність за кордоном. Щосуботи об 11-й у приміщенні, де зазвичай збираються віряни католицької церкви в Нансі, людно.
Українські біженці, які, утікаючи від війни, опинилися в цьому невеликому місті північного сходу Франції, регулярно зустрічаються під час розмовних клубів. «Я медик за фахом, але я люблю театр, я люблю музику, я люблю подорожувати. Інші члени клубу читають вірші, співають багато. Теми обговорюємо цікаві: з української історії, з української культури, зараз Олімпіада», — ділиться своїм досвідом участі в українському розмовному клубі пенсіонерка Лариса Любаренко. Каже, буває і так, що урізноманітнюють свої зустрічі проведенням творчих майстер-класів, чаюванням, відвідуванням патріотичних заходів, повідомляє RFI.
Історія мовного переходу. Пані Лариса — киянка. До Нансі приїхала, шукаючи прихистку, ще торік у листопаді. У столиці вона жила на 20-му поверсі, тож через відсутність електроенергії їй було важко. «Мені набридло просити сина: то принеси води, то принеси їжі, то як мені зварити щось… Щоб не бути тягарем, я виїхала у Францію. І такі були наміри, що я перезимую, а вже навесні повернуся до Києва. Але не так сталося, як бажалося», — розказує вона. Одна в чужій країні пані Лариса стала шукати спілкування. Випадково натрапила на допис в соцмережах про створення в їхньому містечку розмовного українського клубу — і стала однією з перших його відвідувачок.
Спочатку активно практикувалася на заняттях, потім домовилися з одноклубниками говорити українською між собою й поступово почати спілкуватися з іншими людьми. Особливо важливим вважають робити це у французькому суспільстві, бо хочуть, щоб їх асоціювали за кордоном саме з Україною, а не країною-окупантом.
Майже за пів року занять Лариса Любаренко змогла повністю перейти на українську. Але зізнається, що це непросто. «На це треба час. Люди переходять, поступово переходять. Але звичка є звичка. Людям російською легше висловити свою думку, не треба думати, підбирати слова. Але поступово я бачу, що переходять. Ми ж тут робимо акції протесту, мітинги, то я бачу, що більшість [українських біженців] переходить», — зауважує пані Лариса. Таким різким змінам рідні жінки спочатку дивувалися, але їх підтримали. Тепер вони вже не вагаються, яку мову обрати, телефонуючи мамі, і в усьому її підтримують.
Не повчати, а допомагати. Розмовний клуб для українців у Нансі був створений в рамах всеукраїнського волонтерського руху «Єдині». Одна з засновниць цього осередку — Галина Щерба, філологиня за освітою. До Франції евакуювалася з Миколаєва з дитиною на початку повномасштабного вторгнення, коли місто щоденно обстрілювали росіяни. Щоб проводити для біженців заняття, вона мала їздити до Нансі з іншого містечка і витрачати лише на дорогу до чотирьох годин.
«До нас приходили люди [біженці] навіть із сіл навколишніх, як і я, із великими логістичними проблемами, пів дня добиралися. Бо це для них має якусь цінність. По-перше, говорити своєю мовою або почути, навіть якщо люди не говорять. Багато людей, наприклад, із Чернігівщини, у них своя говірка, з Херсона, з Дніпра. Є люди з Маріуполя, з Донецької області», — розказує Галина. Втім, і для неї самої ці зустрічі стали можливістю в чужій країні проводити час із однодумцями.
Для проведення занять розмовних клубів є спеціальні методичні рекомендації та набори вправ. «Я роблю презентації, і ми обговорюємо діячів української культури, літератури. Або беремо тему, наприклад, про народні ремесла і обговорюємо, що як називається українською мовою, вивчаємо лексику. І щоразу заняття не буває типовим, тому що приходять інші люди і в них інші потреби», — каже волонтерка. Разом із відвідувачами клубу в Нансі вони навіть створили свої традиції: щоразу пригощати одне одного українськими стравами своїх регіонів і не розходитися без народних пісень.
Тепер після спеціального навчання Галина проводить розмовні клуби онлайн. «Правила розмовного клубу — це, по-перше, говорити українською мовою. Уникати тем, які роз’єднують, тем для суперечок. Я не можу перебивати людей, і також не можна, щоб люди виправляли один одного, щоб ніхто не почувався некомфортно. Але в модератора є функція підказувати, давати правильні відповіді», — наголошує Галина. Бо більшість з тих, хто намагається відмовитися від російської, соромиться своєї неідеальної української. Інша проблема — відсутність відповідного кола спілкування. Але саме її й вирішують такі розмовні клуби. Цікаво, що до занять приєднуються також і іноземці: «Це іноземці, які працюють з українцями і хочуть говорити нашою мовою. Саме для того, щоб допомагати українцям. Ось така благородна мета».
Рух до своєї ідентичності. Всеукраїнський рух «Єдині» надає освітню і психологічну підтримку тим, хто переходить на українську мову та прагне удосконалювати її. Для цього проводять безплатні граматичні курси онлайн та розмовні клуби, наживо та в інтернеті. До проєкту залучено майже пів тисячі волонтерів та понад сто тисяч слухачів. А розпочалося все два роки тому з ініціативи двох мовних активісток, які мріяли, щоб їхні діти росли в українському мовному середовищі.
«Українська мова — це інструмент безпеки українців. Конкретно наша країна і наше геополітичне положення вимагає культурної сепарації від росіян, від їхніх наративів, від їхніх цінностей, від їхніх каналів комунікації. Тому що окупація завжди починається з культури, це таке культурне поневолення. Потім уже відбувається фізичне поневолення, і це завжди було їхньою стратегією», — переконана співзасновниця проєкту Наталка Федечко.
Розмовні клуби є в 30 містах України та за кордоном. Але особливе їх значення, кажуть організатори, у тих регіонах, які пережили російську окупацію. «На деокупованих територіях люди, які ходять на курси, шукають своїх. І мова для них це є маркер того, що ти зі своїми. І це більше клуби ще й емоційної підтримки. Вони приходять, тому що вони знають, що там свої, що там люди патріотичні», — пояснює жінка. А ще вона переконана, що проблема українців не в тому, що вони не знають своєї мови. Як показує досвід їхніх занять, більшість із учасників не мають сміливості почати розмовляти нею.
І для таких земляків пані Лариса дає поради з власного досвіду: «Треба дивитися українські фільми або фільми, які перекладені українською мовою, читати українську літературу. Це важко. Мені допоміг Семен Скляренко [автор історичних романів]. Це про Київську Русь. Дуже цікаво написано й українською мовою, і поступово якось так переходиш. А потім починаєш вже й думати українською. Дивитися треба українське телебачення і, звичайно, спілкуватися».