122 роки тому, 5 жовтня, народився український скульптор-емігрант Сергій Литвиненко. Він належить до геніальних українських митців, які зазнали гонінь від польської та більшовицької влади і яким довелося шукати прихистку на чужині.
Про родину ж майбутнього скульптора, про його дитинство знаємо мало.
Два українських міста сперечаються за право називатися його родовою колискою: Полтава і Пирятин. Проте достеменно відомо лише те, що появився він у тій колисці на початку жовтня 1899 року.
Отримавши середню освіту, юнак брав участь у Визвольних змаганнях 1919-1920-х років. Навчався у Спільній юнацькій школі в Кам’янці-Подільському, отримав звання хорунжого. Курсовим старшиною там був Аверкій Гончаренко, командир славних лицарів-крутянців.
Після поразки армії УНР уряд Польщі інтернував ті частини, що перебували на її території. Два роки хорунжий Сергій Литвиненко перебував у таборах. Вийшовши на волю, вступив до Краківської Академії мистецтв. Цей освітній заклад славився високим фаховим рівнем підготовки, прекрасними педагогами, серед яких були й українці: І.Рубчак, А.Юркевич, О.Трибунний та інші. Як справедливо зазначає мистецтвознавець О.Головчанська, «Краківська АМ виховала плеяду українських митців, творчість яких не тільки прославила українську культуру в країні, а й піднесла образотворчі досягнення до рівня тогочасної європейської спільноти». Окрім Сергія Литвиненка, випускниками академії були Михайло Жук, Михайло Гаврилко, Михайло Паращук. Більшість – колишні вояки армії УНР та УГА. «Спраглі до знань, голодні, в біді і нужді, вони похапливо освоювали обширні науки…» Сергій Литвиненко ще й очолював Спілку студентів-емігрантів. В архіві академії збереглося кілька мистецьких праць українців, зокрема, рисунки оголеної моделі Сергія Литвиненка.
Отримавши диплом з відзнакою, за рекомендацією викладачів Литвиненко поїхав до Парижа. Там продовжує студіювати тонкощі скульптури, захоплюється французьким модернізмом. І 1930 року виставляє свої мистецькі набутки у Салоні Тюїльрі.
А через три роки повертається до Галичини. Першим замовником скульптора Сергія Литвиненка стала Українська Католицька семінарія: митцеві запропонували виконати дві скульптурні композиції у бронзі – святого Кирила і Мефодія та Данила Галицького і Володимира Великого. Згодом на замовлення «Просвіти» Литвиненко творить скульптурні портрети молодого Тараса Шевченка, Івана Франка, митрополита Андрея Шептицького, гетьмана Івана Мазепи, та ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського.
Мало хто знає: надгробний пам’ятник Іванові Франку на Личаківському цвинтарі Львова – теж витвір Сергія Литвиненка. Каменяр став чи не найзнаменнішим твором скульптора з Полтавщини. Пам’ятник урочисто відкрили 28 травня 1933 року – у час страшного Голодомору на підсовєтській Україні.
Роман Фіголь, науковий співробітник Державного історико-культурного музею-заповідника «Личаківський цвинтар» в одному з інтерв’ю зазначив, що мистецтвознавці вважають Литвиненка скульптором «номер два» після Архипенка. Надгробок Іванові Франку став класикою, а Сергій Литвиненко постав серед найвидатніших скульпторів Західної Україні у міжвоєнний період. За короткий час митець організує майстерню, виконує монументальні пам’ятники полеглим українським героям у Раві-Руській, Яворові, Домбю, Ланцутті, пам’ятник Т.Шевченкові в Косові, погруддя С.Петлюри, композитора В.Барвінського. Одночасно очолює відділ скульптури в Українській Вищій образотворчій студії і керамічну фабрику «Око» у Львові.
І все ж таки один твір Сергія Литвиненка мистецтвознавці намагаються не згадувати. Йдеться про «монумент Радянської Конституції», який постав у центрі Львова 1939 року. Та «Конституція» у вигляді колон, опасованих червоними прапорами, мала дерев’яний каркас, покритий бетоном. В нижній частині розмістили червоноармійця, робітника, матір з дитиною, студентку та старого гуцула з хлопчиком. Бетонні фігури та написи українською, польською і єврейською мовами символізували дружбу народів.
Що спонукало Сергія Литвиненка витворити цей «взірець» сталінської монументальної пропагади, лишається загадкою. Сам скульптор не захотів повертатися туди, де животіли за цією конституцією. А його творіння ледь не у перший день німецької окупації Львова розбили на друзки. Уламки пішли в діло: засипали вирви та вибої після бомбардувань.
Влітку 1952 року у Львові комуністична влада знищила понад дві тисячі творів мистецтва, вилучених із музеїв. До категорії «націоналістичної» скульптури потрапив і Литвиненків пам’ятник Т.Шевченкові. Ще раніше, 1947 року, «ідейні» вандали знищили на подвір’ї Національного музею його ж таки пам’ятник митрополиту Андреєві Шептицькому. Сам Сергій Литвиненко на той час уже жив у США, куди перебрався з Німеччини. У Нью-Йорку організує Літературно-мистецький клуб, який незмінно очолював десять років. Саме у рік згаданого львівського мистецького погрому, Нью-Йоркський клуб став основою для Об’єднання Митців Українців в Америці (ОМУА), головою якого одноголосно обрали Сергія Литвиненка.
У США митець створює галерею живописних портретів, зокрема поета Євгена Маланюка, історика та географа Володимира Кубійовича, поетеси на художниці Емми Андієвської. Знову створює пам’ятники Іванові Франку та Іванові Мазепі, митцям-побратимам Петрові Холодному та Василеві Кричевському. У церквах св. Миколая в Чикаго та св. Володимира і Ольги у Вінніпезі вирізьбив монументальні іконостаси. Бронзове погруддя «Гетьманівна» відзначено Великою американською нагородою.
«…В ділянці камерної скульптури Литвиненко створив у США понад 30 творів у бронзі, дереві, гіпсі, теракоті, пластиліні, що позначені виразним імпресіонізмом. Найширше ж він виявляв себе в портретах – в зображенні голів українських письменників, мистців, музик, науковців та діячів культури, яких виконав понад шістдесят. Умів «схопити» в них не тільки зовнішні риси, а й внутрішньо-психологічні…», – писав І.Кейван у своїй праці «Українські мистці поза Батьківщиною» (Едмонтон-Монреаль, 1996, с.36).
Його роботи експонувалися на персональних виставках, в Парижі та Нью-Йорку. 1963 року ювілейною експозицією вшанували 40-ліття творчої діяльності Сергія Литвиненка. Доля розпорядилася так, що вона стала його останньою прижиттєвою виставкою: через рік, 20 червня 1964 року у Нью-Йорку, митця не стало.
Свій останній земний притулок Сергій Литвиненко знайшов на українському православному цвинтарі Саут-Баунд-Брук, де на могилах визначних земляків чимало надгробків його роботи. 1981 року вдова митця Надія Литвиненко створила спеціальний Фонд пам’яті свого чоловіка, покликаний допомагати українським митцям, передовсім на схилі віку.