16 жовтня виповнилось 113 років від дня народження відомого правозахисника, публіциста, члена-засновника Московської та Української гельсінської груп – як одного з найактивніших та найпослідовніших борців за громадянські та національні права та свободи в СРСР у другій половині ХХ століття генерал-майора Петра Григоренка.
Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в селі Борисівка Приморського району Запорiзької області. Виростав без матері, яка померла, коли йому було три роки. Потім було навчання в Ногайському реальному училищі. Навесні 1918 року Григоренко разом з братом Іваном намагались вступити у Бердянську до Червоної гвардії, приписавши собі віку. Проте батько дуже швидко розшукав синів. Іванові, якому було лише 15 років і який дуже хотів воювати, він сказав: «Ти ще занадто молодий і ще встигнеш навоюватись за своє життя». Ці слова можна адресувати і Петрові, який навчався згодом на інженерно- будівельному факультеті Харківського технологічного інституту.
Саме тоді трапився епізод, який підштовхнув Григоренка до поступового розуміння суті системи, яка оголошувала себе найгуманнішою та найсправедливішою. Справа в тім, що влітку 1930 року студент Григоренко був у групі уповноважених ЦК КП(б)У, які від’їздили на збирання врожаю. І ось тоді їх інструктував генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор. На все життя майбутньому правозахиснику запам’ятався той інструктаж. «Мужик, — повчав Косіор, — перейшов до нової тактики. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче, щоб загинув хліб, щоб можна було кістлявою рукою голоду задавити Радянську владу. Проте ворог прорахується. Ми його самого змусимо взнати, що таке голод. Ваше завдання — зірвати куркульську тактику саботажу збирання врожаю. Зібрати все до зернини і зібране негайно вивозити на хлібоздавання». На Григоренка ця промова лідера КП(б)У справила тоді жахливе враження. Можливо, тому він так і не став комсомольсько-партійним активістом. Натомість вирішив стати військовим. Це рішення стимулювала комісія, яка приїхала прямо до інституту і почала відбирати студентів для навчання у Військово-технічнiй академії в Ленінграді. До речі, те, що він буде військовим, свого часу Григоренку наврочила циганка. Так воно і сталося.
І ось у 1931-му Григоренко — слухач військово-інженерного факультету. Потім на базі цього факультету створили Військово-інженерну академію в Москві, яку Григоренко у 1934-му закінчив. Його залишали в академії в ад’юнктурі. Та він виявив характер і в не кого-нибудь, а в самого заступника наркома оборони Михайла Тухачевського добився призначення начальником штабу окремого саперного батальону 4-го стрілкового корпусу. Вчився — чесно відпрацюй. Тухачевському заімпонувала така рішуча позиція Григоренка. До речі, коли останній уже збирався виходи з кабінета знаменитого воєначальника, Тухачевський несподівано затримав його і промовив: «Запам’ятайте, що вдягнений на вас однострій і все, що з ним пов’язане, — це пожиттєво». Справа в тім, що випускники фортифікаційного факультету, який Григоренко закінчив, зазвичай призначались на оборонне будівництво, а Тухачевський дав незвичне для згаданого факультету призначення.
Проте на навчання Григоренко ще повернувся. З 1937-го Григоренко навчався в Академії генштабу в Москві. На початку 1938 року до нього приїхав із Запоріжжя брат Іван, який лише за день до цього був звільнений із Запорiзької слідчої в’язниці НКВД. Там він побачив неймовірну кількість «ворогів народу», побачив, як iз них вибивали зізнання, в яких жахливих умовах утримували. Самого Івана не допитували (на вимогу слідчого він лише написав автобіографію, а потім свої відгуки на підлеглих і начальників по роботі). Іван зрозумів, що його наочно вчать: ось що буде з ним, якщо він відмовиться співпрацювати з НКВД. Тоді він сів на поїзд і поїахв до брата у Москву.
Брати домовились, що будуть листуватись кожного тижня, при цьому писатимуть одне одному спеціально скороченими словами, своєрідним шифром. Іван поїхав, а Петро вирішив шукати правду — не повірите! — у генерального прокурора СРСР Андрія Вишинського. І таки потрапив на прийом до «Ягуаровича» (так у народі називали Вишинського, який по-батькові насправді був Януар’євич). Григоренко розповів про колізії, пов’язані з братом Іваном. «Нині, — згадував потім Григоренко, — я вже знаю, що це була за людина, яку страшну роль відіграла вона у сталінському терорі. Але тоді, я повинен чесно в цьому зізнатися, я поїхав від нього під враженням значущості цієї особи».
І уявіть собі: «значуща особа» допомогла. До Запоріжжя приїхала з Москви комісія, слідчих, які здійснювали тортури, звільнили, почали звільняти і тих заарештованих, з якими Іван зустрівся у в’язниці. «Я, — згадував Григоренко, — був задоволений і остаточно «переконався», що партія свавілля не дозволить…» Тоді він не здогадувався, що його клопотання збіглося з приходом до влади Лаврентія Берії, який почав «вимітати» з органів НКВД тих, хто «нечисто» працював.
До речі, тоді донести на Григоренка хотіла його власна дружина, яка побачила листування його з братом. А писали вони одне одному, як уже говорилося, спеціально скороченими словами. Жінка вирішила, що це якийсь шифр і рано вранці зібралася на Луб’янку, щоб повідомити про «шпигунство» власного чоловіка. Почувши, як вона виходить з квартири, Григоренко затримав її та ледь умовив вислухати, розповів, що насправді це не «шпигунський» шифр, а повідомлення брата про те, що він пережив. Дружина плакала, просила вибачення. «Я, — напише в мемуарах Григоренко — її не засуджував. Зрозуміло, я сам не побіг би в НКВД доносити на близьку людину, але ж партія ставила за приклад Павлика Морозова. Отже, я був неповноцінним комуністом. Дружина моя виявилась міцніша.» Згодом вони розведуться, Григоренко одружиться на Зiнаїді Єгоровій.
Григоренко був учасником боїв на річці Халхін-Ґол у 1939-му. Під час війни з Німеччиною він командував стрілецькою дивізією, був двічі поранений. На початку цієї війни він, як тоді висловлювались, допустив «неправильні» висловлювання, тобто реалістично оцінив ситуацію. Це було зафіксовано й через це всю війну він воював на генеральських посадах, але залишався підполковником. Лише на початку лютого 1945-го він отримає звання генерала. Та, не зважаючи на це, його «неправильні» висловлювання йому ще нагадають. До речі, під час війни доля звела Григоренка з Леонідом Брежнєвим. Вони не сподобались одне одному, можливо тому, що Григоренко дуже швидко зрозумів, що насправді являє собою майбутній генсек.
З 1945-го Григоренко викладав у Військовій академії імені Фрунзе. Саме тоді й трапився епізод, який перевернув усе його життя. У спогадах він напише: «Це був найжахливіший момент мого життя. Але це був і мій зоряний час». Отже, 7 вересня 1961 го,в день народження сина Андрія, Григоренко мав виступати на партійній конференції Ленінського району Москви, на яку був делегований парторганізацією академії. Обговорювався проект нової Програми партії, яка, крім іншого, передбачала побудову комунізму в СРСР за 20 років. Був би такий собі ординарний генеральський виступ — із загальним схваленням та деякими пропозиціями. Та генерал виявився нестандартний. Григоренко почав критикувати політику Микити Хрущова, попередив, що назріває новий культ особи Хрущова, що в партії процвітають кар’єризм, безпринципність та інші негативні явища, про які не заведено говорити вголос. Прямо під час конференції делегати (ясна річ, за вказівками начальства) засудили виступ Григоренка.
Але що робити після цього з дивним генералом? Вирішено для початку відправити його подалі від Москви. У першій половині січня 1962 року Григоренка переводять на Далекий Схід на посаду начальника оперативного відділу штабу армії в Уссурійськ. Григоренко не був би військовим, якби не завдав удару у відповідь: 7 листопада 1963 го створює виконавши «ідейно-теоретичну роботу» та зміцнівши «в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу, а не намагатися умилостивити його вірнопідданськими проханнями», створив «Союз боротьби за відродження ленінізму». «Союз» розповсюджує листівки. Організацію викрили. 2 лютого 1964 року Петро Григоренко був затриманий у Хабаровську та літаком доправлений до Москви. У 1964-му Григоренка позбавили звання, нагород, пенсії, заарештували. 14 серпня його етапують до Ленінградської спеціальної психіатричної лікарні. На допиті підозрюваний Григоренко сказав, що вважає листівки не антирадянськими, а антиурядовими: «Антирадянські та антиурядові поняття не ідентичні». Усе це було ще в добу Микити Хрущова. Та ось у жовтні 1964 го Хрущовазмістили з посади першого секретаря ЦК КПРС. Цю посаду зайняв Леонід Брежнєв, з яким — і про це вже згадувалось — ще під час війни доля звела Григоренка. 14 квітня 1965-го військова колегія визначила зняти з нього примусове лікування. Коли Брежнєву принесли документи про звільнення Григоренка, «дорогий Леонід Ілліч» запитав, а де власне колишній генерал. Дізнавшись, що він уже звільнений з лікарні, вимовив: «Даремно поквапились». Проте до «дурки» (або психіатричної лікарні) Григоренко ще потрапить.
Тим часом, вийшовши з лікарні, він почав працювати вантажником. Тоді ж встановив зв’язки з російськими правозахисниками, а також з українськими — Генріхом Алтуняном, Леонідом Плющем, Миколою Руденком, В’ячеславом Чорноволом, Ніною Строкатою та іншими. Важливою сторінкою його біографії стала боротьба за права кримських татар, про що татари добре пам’ятають. У 1969 році Григоренка заарештують саме за це. Він свого часу познайомився з російським письменником Олексієм Костєріним, який привернув його увагу до трагедії цього народу.
29 квітня 1969 року Юрій Андропов, тодішній шеф КДБ, надіслав спеціального листа до ЦК КПРС iз планом розгортання сітки психічних лікарень і пропозиціями про їхнє використання для захисту державного і суспільного ладу. Цікаво, що саме цього дня Григоренко передав до мережі самвидаву свого відкритого листа Андропову. В листі було докладно описано, чим насправді займається КДБ: стеження за демократично налаштованими людьми, перлюстрація кореспонденції, таємні та відкриті обшуки в тих, хто критикує дії влади, підслуховування телефонних розмов, розповсюдження наклепів на конкретних осіб через пресу і систему партійної пропаганди, влаштовування спеціальих провокацій, фабрикація справ на людей, які стоять в опозиції до влади. Усе це Григоренко проілюстрував конкретними прикладами, а на прикладі стеження за собою показав, скільки в тодішніх рублях коштує стеження.
2 травня 1969-го в Ташкенті, куди Григоренко виїхав як громадський захисник на судовий процес проти діячів кримсько- татарського руху, його заарештували. 7 травня його заарештовують вдруге. Знов допити, а експертиза в Москвi визнає його психiчно хворим. 27 лютого 1970 року Григоренка відправляють до спеціальної психіатричної лікарні.
У психлікарні час від часу з Григоренком велися бесіди для морального перековування ‒ з лікарями-карателями в білих халатах. Наприклад, така:
«‒ Навіщо Вам ці татари знадобилися? Ви що, татарин? Чи у Вас родичі серед них?
‒ А навіщо Вам чилійці? ‒ питанням на питання б’ю я. Дуже швидка відповідь, не встиг я закінчити, а вже прозвучало:
‒ Мені? Ні до чого! ‒ відповів чітко, впевнено, але відразу ж осікся та забурмотів:
‒ Ну, звичайно, уряд… Ми як патріоти маємо підтримувати уряд…
‒ А я звик сам за себе думати та вирішувати. І навіть уряду інколи підказувати…
За це в мою історію хвороби влітає запис: «Ставить себе вище за уряд».
До речі, правозахисна діяльність батька радянської водневої бомби академіка Андрія Сахарова розпочнеться саме в 1969-му і саме з захисту генерала Григоренка. А у 1971 році лікар- психіатр Семен Глузман, який працював тоді у Житомирській області, здійснив заочну експертизу в справі Григоренка, доводячи незаконність застосованих проти нього методів психіатричного лікування. Через московських дисидентів він отримав необхідні документи й написав висновок (як Семен Фішелевич зізнався мені, він тоді сам до кінця не розумів можливих наслідків цих своїх дій). А наслідки не забарилися: того самого року Глузман був заарештований і засуджений до семи років таборів і трьох років заслання.
26 червня 1974 року Григоренка звільнили. Він залишив записки про своє перебування в психіатричній лікарні впродовж шести з половиною років. Правозахисник, зокрема, писав :«Ідея психіатричних спеціальних лікарень сама по собі нічого поганого не містить, але якщо говорити про нашу специфічну реалізацію цієї ідеї, то немає нічого більш злочинного, більш антилюдяного…» Біда в тому, що вся ця справа була цілком вилучена з-під надзору громадськості, віддана в руки спеціально підібраного апарату.
Лікарі в психлікарнях призначаються за особливим підбором, за якого лікарська кваліфікація не грає головної ролі, на першому місці інші якості, головнi з яких — вміння підкорятися, не виявляти свого медичного «я».
30 січня 1976 року, за інформацією голови КДБ Андропова, з Григоренком була проведена «попереджувально-профілактична бесіда». За інформацією Андропова, «після звільнення з лікарні Григоренко відновив зв’язки із Сахаровим та іншими ревізіоністськими елементами ‒ активними учасниками антигромадської діяльності. Спільно з ними бере участь у провокаційних збіговиськах, підготовці та передачі за кордон наклепницької інформації порушення прав людини, які нібито мають місце в Радянському Союзі, зокрема й щодо так званого «кримськотатарського питання».
У 1981-му в Нью-Йорку видали спогади Григоренка під назвою «В подполье можно встретить только крыс», які в СРСР надрукували в 1990-му.
Назва спогадів симптоматична, адже такі діячі, як Григоренко, насамперед чинили опір спробам КДБ та всього радянського режиму загнати правозахисний рух у підпілля, прагнули обстоювати свої погляди відкрито, легально, ніби живуть у справді демкратичному суспільстві, «где так вольно дышит человек». Особливого значення це набуло після того, як у серпні 1975 року СРСР підписав Гельсінські угоди. Раніше СРСР утримався при голосуванні в ООН Хартії прав людини. Нині приєднання Кремля до Хартії створювало іншу політико-правову реальність, адже визнавалося значення прав людини, основних її свобод, право особи знати ці права й обов’язки та діяти відповідно до них.
Одним із результатів стало розгортання в СРСР дисидентського руху (в травні 1976 го соратник Андрія Сахарова професор Юрій Орлов створює Московську громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод, у листопаді 1976-го виникає українська громадська група, згодом — литовська, грузинська, вірменська). Григоренко стає співзасновником української групи. Учасники цих груп діють так, ніби живуть вони у вільній країні, а головним методом боротьби стає дотримання формально демократичної радянської конституції, Загальної декларації прав людини, Гельсінських угод.
У 1977-му Григоренко захворів. Йому разом iз дружиною та сином Олегом дозволили виїхати до США для лікування.
Через три місяці після від’їзду було оголошено про позбавлення його радянського громадянства. Помер він у США в лютому 1987 го,похований у Баунд Бруці в Нью-Джерсі на українському цвинтарi святого Андрiя.
У 1999 році в Сімферополі на площі Совєтській з ініціативи представницького органу кримських татар ‒ Меджлісу кримськотатарського народу та за сприяння Народного Руху України був урочисто відкритий пам’ятник генералу Григоренку…
Посмертна психіатрична експертиза, проведена в 1991 році, визнала Петра Григоренка здоровим. У 1990 році Указом Президента СРСР Михайла Горбачова йому посмертно повернули радянське громадянство; в 1993 році Указом Президента Бориса Єльцина він посмертно відновлений у званні генерал-майора.