Відомий український письменник Юрій Андрухович відзначає 60 річний ювілей

від Стожари

Юрій Андрухович є відомим українським письменником, поетом, прозаїком і перекладачем. Сьогодні він відзначає свій ювілей в 60 років.

Коротка біографія

Юрій Андрухович з’явився на світ 13 березня 1960 року в місті Станіславі (нині Івано-Франківськ). Освіта вища. Навчався в 1982 році в місті Львові на редакторському відділенні Українського поліграфічного інституту. Також в Москві в 1991 році пройшов вищі літературні курси інституту ім. А.Н. Горького. Крім цього, йому довелося пройти службу в армії, працювати газетярем, а після закінчення курсів Юрію довелося навіть очолити відділ поезії івано-франківського часопису Перевал.

Початок кар’єри

Перший успіх поета відбувся в 1985 році з виходом його власної збірки “Небо і площі ” Критики досить лояльно відгукувалися про ці твори.

Також Андрухович випустив цикл оповідань під назвою “Зліва, де серце”. Примітно те, що він писав цю книгу під час своєї служби в армії і потихеньку писав її під час чергувань.

Цікаві факти і нагороди

Юрій Андрухович належить до тих небагатьох авторів, які користуються великою повагою серед критиків. Деякі західні критики навіть порівнюють його з Умберто Еко, а у нас відносять до неоцинізму. Майже ніхто не береться екранізувати Андруховича, бо це вважається досить ризикованою витівкою . Але спроби робилися. Зокрема, в скарбничці письменника є два повнометражних фільми: “Кисневий голод” і “Амур і демон”.

Крім цього, Юрій є віце-президентом Асоціації українських письменників. Його роботи перекладені багатьма мовами, і він відзначений такими нагородами як:

  • премія Гердера (2001);
  • премія фонду Антоновичів (2001);
  • премія Ханни Арендт (2014 року) .

Також його твір “Дванадцять обручів” був удостоєний премії Центральної Європи Angelus в 2006 році.

День народження Юрія Андруховича
фото:facebook.com/pg/yuri.andrukhovych

Пропонуємо вам, шановні читачі, також познайомитись з роздумами професора «Острозької академії» Петра КРАЛЮКА -“Україна і письменники. Юрію Андруховичу – 60 років“, що опубліковані на сайті радіо Свобода…

В Україні, звісно, не до Юрія Андруховича. Бо ж карантин, політичні розбірки… Зрештою, не дуже в нас шанують українських письменників. Це ж вам не якась «зірка», що світиться (чи точніше – яку світять!) на телеекранах.

В Україні, ніде правди діти, не дуже читають книжки. Це не Німеччина, де книжкові магазини є навіть у невеликих містечках. І працюють вони зранку до вечора – та ще й до того часто у вихідні. Не дивно, що Німеччина зі своєю культурою, в тому числі книжковою, є економічним лідером Європи. А Україна, де міністр економіки може просторікувати про непотрібність книжкового читання, є її економічним аутсайдером.

Тому не дивно, що Андруховича, якого знають в Європі, не дуже то знають в Україні. Принаймні він один із небагатьох наших авторів, книги якого можна знайти в книгарнях європейських країн. Його твори перекладали й видавали в Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Хорватії, Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Румунії, Сербії, Словенії, Болгарії, Македонії, США, Швеції, Іспанії, Росії, Австрії тощо. Він був відзначений нагородами й преміями – але переважно за кордоном.

Пам’ятаю: одного разу, перебуваючи в Польщі на науковій конференції, я, між іншим, згадав Андруховича. Поляки відреагували на це прізвище. Видно було, що вони про нього щось чули чи навіть читали. Хоча конференційна публіка до філологів не належала. А тепер «український приклад». Ще в «старі добрі часи», за міністра освіти Дмитра Табачника, до Острозької академії, де я працюю, завітала міністерська перевірка. Якось у розмові з інспекторами я згадав ім’я Андруховича. Реакції – нуль. Потім, коли я висловив здивування (мовляв: ви не знаєте, хто такий Андрухович?), одна інспектуюча дама чистосердечно зізналася: ну, я ж не філолог. Взагалі іноді складається враження, що український письменник пише для українських філологів – та й то, певно, не для всіх.

Пересічний українець знає хіба що кількох класиків – Шевченка, Франка, Лесю Українку. До того ж поверхово. Хоча наша «стара» й нова українська література могла би українців багато чого навчити. Але якби ми вчились так, як треба! Тоді б, напевно, і в сфері політичній би більше порядку було, і в економічній. І не тільки. А так маємо те, що маємо.

Однак повернемося до Андруховича. Розумію, що його творчість викликає дискусії. І це нормально. Але навіть його опоненти мусять визнати, що Андрухович справив великий вплив на сучасну українську літературу. Його часто трактують як одного з головних українських письменників-постмодерністів. Хоча сам Андрухович скептично ставиться до терміну «постмодернізм».

Не аналізуватиму творчий доробок ювіляра, оскільки це може зайняти багато місця. Зрештою, про нього є достатньо інформації. Відзначу лише, що і в художніх творах письменника, і в його есеїстиці є чимало речей, які варто осмислювати.

Далеко не всім подобається громадянська позиція Андруховича. Свого часу, ще задовго до подій 2014 року, багатьом не сподобалося його висловлювання про те, що Криму й Донбасу необхідно визначити ставлення до Української держави. Так, це була «незручна» заява. Але хіба письменник не звернув увагу на проблему, яку треба було розв’язувати? І яку, за великим рахунком, так і не вирішували. Поки її не використали російські очільники проти України.

Андрухович не стояв осторонь політики, але у велику політику не йшов. Не став депутатом. Хоча й міг. Певно, волів залишатися вільною людиною, не хотів зазнавати тиску політичних лідерів, які не проти були використати його ім’я. Пам’ятаю такий епізод. Напередодні підписання універсалу національної єдності, який фактично відкрив шлях до другого прем’єрства Віктора Януковича, до Андруховича зателефонували з адміністрації президента Віктора Ющенка й дуже просили приїхати на це дійство. Однак Андрухович делікатно, але твердо відмовився. Він не вважав, що має це робити. Через кілька років після цього доля звела мене з тим високопоставленим чиновником, який телефонував до Андруховича й просив його прибути на підписання універсалу. Я жартома нагадав про цей епізод чиновнику. Чиновник розвів руками й сказав: «А що ви хочете? Андрухович – творча людина».

І справді – творча. Шкода, що таких людей у нас не дуже цінують. За великим рахунком, це наше лихо. І наша вина.

Останніми роками Андрухович працював у Берлінському університеті. Тут його цінували. А у нас?

Творчу зустріч на його 60-річчя запропонували письменнику провести не в столичному Києві і не в його рідному Івано-Франківську, а в… польському Вроцлаві, де він у 2006 році отримав літературну премію Центральної Європи Angelus за роман «Дванадцять обручів».

Певно, немає пророка в своїй Вітчизні. А так хочеться, щоб він був.

Петро Кралюк, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України​

Схожі публікації

Залишити коментар