Журналістка Іванна Подольська: «Хочеться, щоб ми вивчали і пізнавали, відкривали для себе справжню Білорусь»

від Стожари

У Львівській обласній організації національної спілки письменників України 11 червня відбулась презентація книжки білоруського політика, вченого, письменника і публіциста Зянона Пазьняка «Гіркий запах полиновий…».

Відбулась також і зустріч з авторкою перекладу на українську мову Іванною Подольською. І все це – в рамках V Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев», засновником і керівником проєкту якого є відомий львівський письменник, в. о. голови ЛОО НСПУ Олесь Дяк.

Ми з пані Іванною домовились, що як тільки я прочитаю роман Зянона Пазьняка в її перекладі, – зустрічаємось і розмовляємо. Перебіг цієї розмови пропоную, шановні читачі, вашій увазі.

«Білоруси – дуже шляхетний народ – бережуть свою культуру, традиції»

  • Коли Ви переклали цю книжку, що Вас більше охопило – «нечуваний підйом душі, як при польоті хмар», чи «очікування, що «щось приємне станеться», сказане Вами з іншого приводу?
  • Це було ні те, ні інше. Ця книжка стала мені спасінням від депресії карантину – це був березень минулого року.
  • Як, коли ви зацікавились романом Зянона Пазьняка «Гіркий запах полиновий…»?
  • Я уже тоді співпрацювала з Пазьняком. Мені сказали, що у нього, крім поезії, крім текстів політично-публіцистичних, фоторобіт, є ще й роман. Ми познайомились на конференції «Світу потрібна солідарність», здається, в 2016 році. Я тоді перекладала з російської, працювала в часописі «Ї». Мене спитали, чи можу перекладати з білоруської. Я почала з верлібрової поезії Пазьняка. А згодом дійшло до більших текстів.

До речі, це перше інтерв’ю, яке я даю. Бо я – журналіст за освітою.

  • Зрозумів: Вас як журналістку не допитували – отже, я перший… Добре, а який запах найприємніший для українців, для України – запах сосни чи полину, про що йдеться в романі стосовно Білорусі?
  • (Сміється). Виходячи з роману, для білорусів – полину. А в нас – не знаю. Для українця ближчим є запахи поля – маків, волошок, скошеної трави. А як за минулої традиції – це запахи поля і всього, що на полі, – сіна, скошеної трави, волошок, жита, колосся, пропареної стерні.
  • Цитую Казюка з роману. Він «прокрутившись у Росії, точно зрозумів характер нових окупантів. Це не німці, правди тут не шукай. Уб‘ють і не згадають». Про це свідчить, зокрема, й агресія російського окупанта проти України вже продовж восьми років. Чи не так?
  • Мабуть. Думаю, що так. За часи, описані в романі, окупант не змінився і характер його дій, звісно, не змінився. Те саме ментальне обличчя.
  • Лєна переконує в романі себе і колег: «Це не хмари летять. Це крила нашої надії видно… Ми стерпимо все. Ми все переживемо. Ми дочекаємося». З огляду на діяльність нинішнього Лукашенка, до чого дочекалися білоруси?
  • Вони нарешті дочекалися до того, що їхня сила почала прокидатися. У них, білоруського населення, дуже глибока національна свідомість, але це все було приспано, заборонено проявлятись. Білорусам уже не страшно називати себе білорусами – тій меншості, яка готова боротися. А манкурти-перевертні завжди будуть. У них зараз є проти кого йти, але нема того, хто поведе і покаже, куди рухатись. Але це вже великий плюс – виступи проти останнього диктатора Європи.
  • Зигмунт говорить: «Мусить бути шляхта духу, честі і обов’язку». Чи є така шляхта в Білорусі?
  • Думаю, що є. Але вона себе не показує. Живе в кожному. Але йому треба прокинутися, себе показати. Білоруси – дуже шляхетний народ – бережуть свою культуру, традиції. Але все це – у власній душі, у власній родині. В академічних середовищах. Але все це не виходить на вулиці. Бо на вулицях Білорусі нині – «серп», «молот», «Лєнін».

Але як ми бачили, скільки людей виходить під біло-червоно-білими прапорами, – шляхта духу є. Їй треба набирати сил. І потрібен провідник.

  • Що скажете про діяльність «Відродження» – художньої течії?
  • Це вже зараз політична течія. Боролася за свідомість білорусів. Збереглася діяльність «Відродження». Шукали виходу через засоби мистецтва. А зараз – це Християнсько-демократична партія Білоруського народного фронту – «Відродження». Вони – не при владі, не в опозиції. У них був шанс у 1994 році.
  • Чи багато в Білорусі таких людей, як Йосько, який, зокрема, пропонував ввести російську мову?
  • Я думаю – дуже багато. З села – в місто, аби «окультуритися», переходять на російську. Паплюжать культуру і мову. Я й сама їх доволі зустрічала. Це люди, які свого цураються, а чужого не навчаються.
  • Чи хтось відреагував на тезу, що «книжка – то брехня»?
  • Це була розмова у вищій партшколі. А таких людей не переконаєш. І в Україні є багато людей, які не читають, – їм того не треба. Їм вистачає соціально-побутового життя. Можливо, що для них не настав час книги. Переконати, що художня література має вартість, – не вдається. Але читання можна виховувати.
  • Як сприймати читачеві висловлювання Казюка: «Не говори дурниць. Білорус буде своїм допомагати? Ти що? Забудь. Гробити буде!»?
  • Він мав на увазі білоруса, який доривається до влади. А влада, як знаємо, завжди була про… так само і в нас.
  • Ще й таке читаємо в романі: «В колгоспі всі крадуть. Тільки не всіх за це садять». А в нас було те саме?
  • Думаю, що було.
  • Чи знаєте когось з українських комуністів, який «нічого не мав проти Бога і релігії, вважав, що «щось є»?
  • Я знаю українських комуністів, які твердо виступали проти Бога, а ходять до церкви. Людина, мабуть, просто підлаштовується під обставини.
  • Хто більше винен в тому, що сталося, – Гітлер чи Сталін?
  • Гітлер наробив біди – знищував тих, хто не вірив в нього. Думаю, що більше завинив Сталін, – знищував навіть тих, хто Бога просив за нього. А Гітлер йшов за свої ідеали.
  • Кого люди більше бачать в хмарах – ангелів чи птахів небесних, що летять в дальні незвідані краї?
  • Ангели – душі людей. Людей, які стали ангелами і женуть зло зі своєї землі.

«Я – ровесниця Незалежності….»

  • Як Ви сприйняли вигадку «доцента-професора», що поляки придумали білорусів, їхню мову, а «німці.. хохлов придумали»?
  • Може, побутувала думка, що поляки виокремили білорусів, а німці це вчинили, щоб забрати наше тіло від Росії. Бо ж дехто вважає, що українці і білоруси – складові московитів.
  • А що Ася конкретно має на увазі, коли каже Антосю: «гарні жінки бувають примхливими. Це їх прикрашає і багатьом навіть подобається»?
  • Це, здається, один з «бабських комплексів». Не знаю, кому би мала подобатись «примхлива жінка».
  • А твердження Асолі – «Жінка повинна себе любити, інакше перестає бути жінкою»? Можете його розшифрувати?
  • Кожна людина повинна себе любити, поважати думку іншої людини, поважати себе, думати про себе. Скажу так: коли мені потрібен спокій, – я ні з ким не спілкуюся.

Я вважаю: любити себе – це захищати себе і поважати інших.

  • Ви мисткиня чи – ні? Бо, як каже Ася Антону: «Пізнати душу жінки – це мистецтво». Хто більший митець – жінка чи чоловік – в тому пізнанні?
  • (Сміється). Думаю, що митець – кожен з нас, хто стоїть на шляху самопізнання і має бажання пізнавати іншу людину.
  • Чи остаточно закінчився в Україні процес «повзання під монголами», тобто ставлення «братів» до українців?
  • Та ні, не закінчився, поки триває війна. Комусь це дуже вигідно. Для великих шишок війна таки вигідна.
  • Равіч переконує читачів, що «весь білоруський дух загалом був досить лівим і спрямованим на селян». А український дух? Мабуть, можна говорити про паралельність нашу з білорусами – чи не так?
  • Так, паралель. Плюс український рух був ще й із селян сформований.
  • «Європа й гадки не має, що таке ця монгольська Москва», – знову висловився Равіч. А нині має? – запитаємо. Нещодавно Меркель і Макрон досить інтенсивно шукали формат діалогу з Росією. То що скажете?
  • Нині ще більше гадки не має. Зараз ще менше, ніж колись.
  • Ще одна теза Равіча: «Плювати їм було, цим кремлівцям, на комунізм. Головне – білорусів ліквідувати».

Я б уточнив: головне – Україну ліквідувати. Погоджуєтесь? Білорусь вони постійно «дипломатично» прихиляють до себе, ба більше – керують нею. А от з Україною московитам проблема – її не проти ліквідувати, бо вона головний їх ворог. Тільки Росія має бути на цій території. Авжеж!

  • Так. Вони не проти знищувати свідомість національну і в Білорусі, і в Україні. Досі якраз це відбувається. А біомаса буде їм потрібна. І це насправді страшно.
  • Який відсоток українців, цитую, «здійснюють чисту молитву до Бога»?
  • У серцях десь, частіше – аніж в церквах.
  • «Вся наша молодь, наша свідома білоруська молодь зараз читає Багдановіча, знає і цитує», – стверджує Брильовська у розмові з Антосем. А кого нині українська молодь читає, знає і цитує?
  • З класиків почалось круте переосмислення Шевченка. На нього не моляться, а уявляють, що він – тут. Нині – нове сприйняття Шевченка і його творів. Шевченко перестав бути пам’ятником. Став більш живим.

А в Білорусі – Янка Купала, Якуб Колас і Багдановіч. Янка Купала виріс в селі, перегукується його доля з долею Шевченка. У дитинстві він чув пісні, а це були Шевченкові вірші (пісні). Вже в дорослому віці він це зрозумів.

  • Чи доводилось Вам бувати в якихось країнах – колишніх складових СРСР?
  • Ні.
  • Чи вдавалось Вам чути шепіт вічності в шумі українських сосен?
  • Я не дуже люблю ліс і гори. Чую шепіт вічності – хмари, зірки. Словом, у небі – шепіт вічності. А ще той шепіт на кладовищах відчувається.
  • Чи маєте лад в душі?
  • Є моменти, коли той лад настає.
  • Який відсоток людей на різних владних рівнях мають відчуття «високої цілі і дару служіння Україні» (Євген Сверстюк)?
  • 10-15 % в Україні.
  • Як Ви вважаєте: чи хочуть люди жити краще? Якщо – так, то чому реально не прагнуть цього досягти?
  • Хочуть, але не розуміють, що треба звільнити державу.
  • Енергетика Вашої особистості сильна?
  • Думаю, що так. І – характер. Енергія і характер – різні речі. І характер, вважаю, сильний. А про енергетику можуть сказати люди, які мене оточують.
  • Чи був у Вашому житті Вчитель?
  • Поки що – ні Але є багато людей, які при спілкуванні дали уроки, з яких я зробила висновки. У кожної людини можна вчитись.
  • Чим частіше живете – розумом чи серцем?
  • Завжди (на 90 %) – розумом, логікою. Але серцем приймаю найвагоміші рішення, найважчі для життя. Раз – на кілька років. А в побуті – розум.
  • Про що мрієте?
  • Мрії часом змінюються – це апріорі. Я – ровесниця Незалежності.
  • 1991-го?
  • Так. І я би хотіла, щоб моя країна зайняла гідне місце в світі. Щоб була слава Київської Русі.

Хочу для України зробити щось у подвижницькому сенсі, щоб вона гордилася моїм іменем. Щоб моє ім’я асоціювалось з моєю країною в позитивному, інтелектуальному і подвижницькому сенсі.

  • Що я Вас не запитав, а Ви хотіли б про це відповісти?
  • В контексті Білорусі. В неї величезний потенціал людей, культур змагарської традиції (змагарство – це боротьба). Я б дуже хотіла, щоб з’явилася людина, яка нарешті дозволить Білорусі бути Білоруссю – здобути гідне місце і повагу до нашого статусу – центру Європи.

Ми абсолютно не знаємо Білорусі. Але хочеться, щоб ми вивчали і пізнавали, відкривали для себе справжню Білорусь.

  • Пані Іванно, щиро дякую за цікаву розмову.

Довідково.

Іванна Подольська, ровесниця Незалежності України, народилася 1991 року в с. Болехівці Дрогобицького району. Вчилась у середній школі в Болехівцях, у ВПУ № 19 м. Дрогобича, Інституті підприємництва і перспективних технологій НУ «Львівська політехніка» (філія в Дрогобичі; заочно; бакалавр).

Працювала в часописі «Ї», народному музеї Т. Шевченка в Палаці мистецтв (Львів), в газетах «Будекспорт», «Високий замок»; у Дрогобичі – в газетах «Каменяр» і «Вільне слово»; журналі «Слово жінки»; зараз – у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука. Випусковий редактор дитячого журналу «Вечірня казка».

Спілкувався

Богдан Залізняк,

член НСПУ і НСЖУ.

Схожі публікації

Залишити коментар

Facebook Notice for EU! You need to login to view and post FB Comments!