Відома запорізька волонтерка Галина Гончаренко невтомна і заповзята у виконанні свідомо обраної місії – служіння нашим захисникам, які для нас «тримають небо» на Донбасі, захищаючи, між іншим, увесь східний кордон Європи.
Матеріал Zp-pravda було підготовлено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.
“Важливою є не тільки допомога, яку волонтерка надає бійцям на фронті. Сама її діяльність є наочним прикладом для всіх нас — прикладом того, як попри всі складнощі поточного моменту знайти СВОЄ місце (на знімку в центрі) у лавах захисників кращого майбутнього для свого народу. Тож, зберігаючи наш бойовий порядок, тримаймо рівняння на пані Галину!”, – зазначається в публікації.
«Солдатський привал» — хостел для бійців АТО, розташований за адресою проспект Соборний, 6к, Запоріжжя, відкритий 6 листопада 2015 року. Заклад повністю виправдовує назву, адже створений для відпочинку учасників ООС і ветеранів АТО, мобілізованих осіб, призовників, які транзитом проїжджають через Запоріжжя, військовослужбовців і співробітників правоохоронних органів, які перебувають у відрядженні в Запоріжжі, а також родичів учасників АТО, які лікуються в місцевому військовому госпіталі і цивільних клініках. У центрі цілодобово чергують волонтери-адміністратори і працює військовий психолог. Відмінність волонтерського центру від інших полягає в тому, що кімнати відпочинку розташовуються не у вокзалі, а в окремій будівлі поряд. «Солдатський привал» розрахований на двадцять місць, тут є душові кабіни, пральня, є доступ до Інтернету, а також смачна домашня їжа, яка збирає всіх за одним столом.
— Пані Галино, проект «Солдатський привал» для вас підприємство, робота, хобі, дім чи родина?
— Це не підприємство. І не місце роботи… Це мій внесок у нашу спільну справу. Це моє розуміння того, що потрібно і можливо робити, коли йде війна. До речі, не лише моє. Під нашими прапорами зібралися люди, які так само думають і роблять що їм до снаги і навіть більше. Вони не можуть взяти до рук зброю і піти воювати. Але вони прагнуть нашої перемоги і докладають для цього всіх зусиль. За освітою я педіатр. Тепер за фахом не працюю, бо мусила цілком зануритися у волонтерську роботу. Втім, професійні знання і навички стають у пригоді і тут, у «привалі», і там — на фронті. Як бачите, цей проект потребує повної віддачі.
— Які результати його діяльності на сьогодні?
— Підсумки з висновками? Цікаво, що коли ми його тільки замислювали, гадалося: обмежимося самим пунктом підтримки для бійців на їхньому шляху з фронту додому й у зворотному напрямку. Принаймні на той момент такі пункти вже відкрили на залізничних вокзалах у всіх прифронтових регіонах. Ми щодня приймаємо у хостелі військовослужбовців… і навіть тепер, коли карантин, у таких наших послугах є потреба. У нас побували тисячі українських воїнів. Інформацію про наш «привал» вони передають один одному. І про нас уже знають повсюди на фронті. Знають, що цілодобово знайдуть тут не тільки прихисток, а й теплий прийом. Але за роки свого існування наш «привал» розрісся — став масштабнішим, ширшим, вагомішим. Нині це справжній епіцентр волонтерської допомоги «Запоріжжя — фронту». Така собі волонтерська тусовка, яка об’єднала не лише суто запорізьких друзів, а й волонтерів з усієї України. Коли, скажімо, «західняки» везуть свою допомогу на схід, вони завжди можуть у нас зупинитися, перепочити, підремонтуватися, якщо потрібно. Ми їх довантажимо тим, що самі зібрали для бійців. Буває, що з різних куточків України до нас стікаються потічки допомоги. І вже ми самі відвозимо все це на передову. Окремо варто сказати і про нашу міжнародну співпрацю.
Маємо своїх «резидентів» в Ізраїлі, Німеччині, Швейцарії, Італії, Іспанії, Франції, США, Канаді і навіть в Австралії. То була ціла історія. Австралійський режисер українського походження Стефан Бургін зняв документальний фільм «Матері війни» (одна з новел стрічки присвячена саме пані Галині, яка втратила на цій війні свого сина Михайла. — ред.). Його показали в діаспорі. І дві пані з Австралії — Люба і Стефа — прилетіли до нас у Запоріжжя і цілий місяць працювали у «привалі» волонтерами. Для них це було вкрай важливо — вони прагнули зробити свій внесок у нашу справу. З того часу підтримуємо зв’язок. Допомогу надають і наші діаспори у світі, і просто різні люди через особисті контакти.
— Коли з’явилася ідея створення «привалу», часи були нелегкі…
— На диво, якихось відчутних проблем тоді, наскільки я пам’ятаю, не виникло. Наш проект став прикладом об’єднання і єдності громади і місцевої влади. Пропозиція створити «привал» пролунала на засіданні волонтерської громадської ради при облдержадміністрації. На той час її очолював Григорій Самардак. Питання з виділенням приміщення вирішили на найвищому рівні — в ОДА домовилися з Укрзалізницею, нам віддали територію лінійного відділення міліції, яке на той момент уже розформували. Волонтери виконали проект реконструкції під хостел. Зробили водовідведення і водопостачання. Оперативно провели ремонтні роботи. Колектив сформувався сам по собі — підтяглися небайдужі люди. Всі працювали не за зарплату. Серед нас різні люди — і пенсіонери, і ті, хто має постійне місце роботи, а до нас приходить у свій вільний час. Ми різні за віком, за фахом, за соціальним статусом. Але всі ці довгі роки війни ми разом. Нас єднає жага Перемоги.
— «Солдатський привал» народився на тлі вашої особистої трагедії — ваш син Михайло загинув на війні…
— Мій синочок Мишко з дитинства не боявся постояти за себе. Я його навчала: якщо потрібно, бийся. У нього було завищене почуття справедливості. І він кидався на захист того, хто цього потребував, навіть якщо бачив, що сили нерівні. Просто інакше він не міг. А коли розпочалася війна, не зміг відсидітися вдома. У нього була потреба захищати, допомагати. У душі він був лицарем і воїном. Він таким виріс. Я не сиділа над ним і не надиктовувала йому програму життя. У березні, коли кинули клич, піднімали добровольців на захист України, я пішла до військкомату і записалася у Нацгвардію. Я ж медик, і мої професійні знання стали у пригоді. Він про це дізнався і собі пішов до військкомату. Мене просто поставив перед фактом. І це було нормально. Але тоді ми ще не уявляли, що це — ВІЙНА. Потім мене питали, чому, мовляв, я не відкупила дитину… Що тут відповісти? Не могла я все життя прожити одним чином, а потім зробити по-іншому. Він потрапив до 93-ї бригади. Взяли його до загону швидкого реагування, на який покладався також і розвідувально-диверсійний функціонал. Тоді 93-тя увійшла на бойові в сектор «М» — у донецькому напрямку. Вже потім його командир мені сказав: нам би зо 200 таких хлопців, як ваш, ми вже давно Донецьк відбили б. І загинув він, не ховаючись за спинами побратимів. Коли їхній загін потрапив у засідку, синок дістав смертельне поранення, бронежилет Мишка не витримав прямого влучання, бо він викликав вогонь на себе, чим і затримав ворога, надавши хлопцям можливість врятуватися. Синочок завжди у мене в серці. І все, що зараз роблю, вивіряю, щоб не було соромно перед пам’яттю сина.
— Чим сьогодні живуть «Солдатський привал» і Галина Гончаренко?
— Зустрічаємо захисників. Вдень їх тут немає. Адже всі у справах розходяться. Збираються надвечір. Ми їх розраджуємо, смачно пригощаємо, спілкуємося на різні теми. Важливо допомогти їм соціалізуватися. А ще працюємо на допомогу фронту. Наші захисники потребують нашої підтримки. Вони телефонують і інформують нас про свої потреби: десь потрібні запчастини для військової техніки, маскувальні сітки, десь — оптика, десь — аптечка, будівельні матеріали, господарчий інструмент — бензопили, електрогвинтокрути тощо, а десь — елементарні речі для побуту — пральна машинка, мікрохвильовка. А десь просто питної води немає. Тому треба провести безліч зустрічей, перемовин, щоб зібрати все необхідне й організувати доставку на передову. А потім за всі використані матеріали і кошти треба звітувати. Наш головний ресурс — це довіра.
— Яку заповітну мрію маєте?
— Чесно кажучи, я вже довгенько про мрії навіть не задумувалася. Просто не маю часу. А от зараз спитали, і я подумала: насправді це дуже важливо — мати мрію. Мрію, щоб мої рідні люди були здорові і щасливі. І щоб війна закінчилася нашою Перемогою.
Довідково:
Михайло Гончаренко (19.02.1991—23.07.2014) — старший солдат Збройних Сил України.
Він народився в Запоріжжі. Був призваний на військову службу Комунарським РВК міста Запоріжжя у квітні 2014 року, наприкінці травня з 93-ю окремою механізованою бригадою опинився в зоні АТО. 23 липня біля села Лозове, неподалік Артемівська, із засідки терористи обстріляли колону української військової техніки. Куля, що пробила бронежилет Михайла, стала смертельною.
Поховали Михайла Гончаренка в Запоріжжі. Указом Президента України № 873/2014 від 14.11.2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Михайло Гончаренко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Нагороду героя вручили матері — Галині Гончаренко.
На будинку, де народився герой, відкрили меморіальну дошку. Меморіальну дошку на честь героя встановлено і на КПУ, де він закінчив юридичний інститут ім. Сташиса. Іменем Михайла Гончаренка названо вулицю у Запоріжжі (колишня вул. Панфіловців). Посмертно старший солдат Гончаренко нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» III ступеня та орденом «За оборону країни».
Як повідомлялося, у Межигір’ї відбулася презентація збірки «Пісні нескорених війною».