Голова Львівської обласної організації НСПУ Ігор Гургула – автор кількох десятків книг з прози, поезії, есеїв. Своє шістдесятиліття він зустрів вже як лауреат таких літературних премій, як «Благовіст» (2009), імені Ірини Вільде (2013), імені Василя Юхимовича (2015), імені Володимира Винниченка (2016), імені Пантелеймона Куліша (2018), імені Богдана Лепкого (2018).
Про те, що діється в душі і серці поета, прозаїка і драматурга, й розмовляємо з Ігорем Васильовичем. Гадаю, шановні читачі, вас зацікавить наша розмова.
«Скільки маємо видатних письменників, які декларують диво-думки!..»
–Три роки тому 97-річна Ольга Ільків (тоді – зв’язкова генерала Шухевича) впевнено сказала мені, в рамках інтерв’ю: «Мені цікаво жити. Мене цікавить все». А Ви, пане Ігоре, готові повторити ці тези?
–Абсолютно. До речі, мені прикро, що при величезному бажанні пані Олі вступити у Спілку письменників, на жаль, колеги вважали, що її творчість – не на рівні.
–Як Ви прийшли «до себе»? Думаю, ви зрозуміли суть мого запитання…
–Коли почав доростати до себе в 25-річному віці. Я десь зненацька відчув, що в мене є позиція, що мене вже просто так звабити неможливо. Це вже була позиця українця, віруючого і людини, яка задля блага України навіть була готова емігрувати, щоб там як журналіст, скажімо, на радіо «Свобода» гнати на лад, який називався Радянський Союз.
–Це було 1985-го?
–Так. Але я почав дуже інтенсивно писати новели. До того я писав вірші, але зрозумів, що поет я – ніякий. Перший вірш написав у 16 років. А тут раптом я відчув, що проза – це те, де я можу себе самовиразити – аж до політичного протесту. Працював у газеті «Ленінська молодь», на V курсі. Я багато працював, я старався. Писав теми шкільні і культурні.
Моїми вчителями були: Роман Федорів, Левко Різник, Роман Дідула. Вони мені делікатно підказували, дали рекомендації в Спілку в 1997 році. Я би хотів це підкреслити. Книжку почав писати 1986 р. – «Містерії», а видав – через 10 років. «Вбивала» газетчина. Я в літературу спізнився мінімум на 10 років. Я себе відчув: я капітально спізнився в літературу. Нинішні 60 – це збір ярових.
–Хто більше відчуває недосконалість світу – дитина чи шістдесятирічна людина?
–Я завжди був вразливим. І коли мене в дитинстві ображали, я плакав. А в дорослому віці – я сміявся.
–Тобто – виросли?
–Так. Тому що сміявся. І ніколи нікому не бажав зла. Віддав все на справу Небесної канцелярії.
–Чи правда, що письменник талановитіший тоді, коли самотній?
–Правда – тоді, коли за стіною дружина, яка знає, усвідомлює і поділяє цю позицію, що тобі не можна заважати. Так у мене є. Тетяна – науковець, доктор економічних наук. Читає значно більше від мене, залюбки відвідує Спілку. Категорично забороняє лихословити, маю бути «на рівні» в побуті, пояснюючи мені: «Ти ж письменник!»
–Львів для Вас – це…
–Місто, в якому я народився у 18-річному віці. Він мені відшліфував мою думку, зробив мене грамотним, навчив бути шляхетним.
–Чи важить для Вас громадська думка про Вашу діяльність?
–Звичайно. Коли дехто каже: «Мене не обходить славовизнання», – це лукавство. Як у Шевченка – «А слава – заповідь моя!» Мені дуже не хочеться, щоб я на цій планеті пройшов, як тінь.
За останні 4 роки у Львівській обласній організації НСПУ видано 204 прозові книжки і 203 – поетичні. Але чи є хоч одна книжка, яка б гриміла на всю Україну? Я щось не чув.
–Кому з українських політиків найбільше вірите?
–Ющенку – як не дивно. Дуже би хотілось повірити в щирість Ігоря Смешка. Маю на увазі, як він декларує творчість в українській політиці і щирість справжнього українця. Наш Петро Порошенко – скільки зробив! Але деякі досі на нього «поливають». Я – стременний літописець біля Петрового коня, – образно кажучи.
–Чи часто Вам доводиться вивертати свою душу?
–Не часто. Але я – людина компромісів. Про літературу якщо говорити, – я безпощадний. А в житті, особливо останнім часом, впадаю у смуток, що я, як голова, розумію, що кожен письменник є генерал. І не можу командувати письменниками.
Через три роки я піду назавжди з цієї посади. Хотілось би завжди приходити в наш сильний дім. Словом, компроміси в житті, але безкомпромісність в творчості.
–Як Ви вважаєте: який відсоток українців читають художню літературу? Колись Павло Вольвач сказав, що професійно займаються літературою (тобто – читають поезію) – дві тисячі людей.
–Я думаю, що десь з 30%. А якщо говорити про пересічнх читачів, то їх десь 15 %. Але зважте на ту обставину, що ті, хто постійно читають, – вони, як правило, орендують свою бібліотеку. А оскільки сучасна книжка дорога, то її читають у своїй бібліотеці – вдруге, втретє…
–Хто і коли почав вибудовувати в Україні олігархічну піраміду?
–Однозначно – Леонід Кучма. Перші кроки робив і Леонід Кравчук. При Кучмі пішов такий розгін, що ми й досі не отямились.
Крадуть – не найкращі, не найрозумніші, а ті, що мають добру хватку руки і добру чуйку на те, що лежить.
–Яка проблема найчастіше виникає у Вашій творчості?
–Проблема часу.
–Чи часто «голодним вовком»накидаєтесь на книги?
–Бодай раз на місяць. А взагалі – читаю постійно.
–Коли Україна нарешті перейде на іноваційний шлях розвитку?
–Я був щойно в Миколаївській області. Дніпровським лиманом довгою вервицею йдуть сухогрузи з нашим зерном – баржа за баржею. А чому не згребти круть і не продати в десять разів дорожче? Мене дуже лякає, що всі посадовці відчувають себе людьми тимчасовими. Це болить.
–Як врятувати українську державність від Москви?
–Так, як це пропонував Євген Коновалець: національно свідомими старшинами армії і чіткою роботою державного апарату з відданим чиновництвом.
–Людське життя – це диво Духа, випадок чи «так було треба»?
–Я вважаю, що це – все. А як знайти сенс життя? Як на мене, мільярди людей доглядають за дітьми, варять борщ, «хлібоїди» (І. Франко). А ще як? Благодать Духа святого! Що – як ти завоюєш землю, а погубиш душу? Виходимо, отже, на Духа Святого.
–Який найвагоміший обов’язок інтелектуала?
–Ділитися своїм інтелектуалізмом. Скільки маємо видатних письменників, які декларують диво-думки! Ми маємо залишатися християнами православними і католицькими, які б, дав Бог, об’єдналися.
–Ви – агресивний в житті?
–Ні!
–Де ви найчастіше ознайомлюєтеся з новинами – в пресі чи в мережі?
–В мережі!
–Коли, нарешті, Яд Вашем визнає митрополита Андрея Шептицького «Праведником народів світу»?
–Там, напевно, одна людина все псує.
–Чи український бізнес довіряє владі?
–Однозначно – ні! Тільки – той, який при владі.
–«Палає хата, а народ танцює», – читаю в одному з ронделів Миколи Боровка. Доки це буде тривати?
–Років 50. А взагалі – з мене поганий пророк.
–Євген Чикаленко вважав, що якби «Тарас Бульба» Миколи Гоголя був написаний українською мовою, то відродження українського народу йшло б значно швидшими темпами. Невже? Як Ви вважаєте?
–Звичайно. Чикаленко був правий.
–Чи знаєте Ви себе?
–Майже.
–Хто Ваші друзі?
–Як правило, ті, з ким я починав журналістську роботу. Їх небагато. А взагалі, друзі – розкрадачі часу. Про це теж треба пам’ятати.
–Чого більше доводиться Вам вкладати у творчість: душу чи серце?
–Мабуть, розум і досвід.
–Левко Лук’яненко якось сказав мені під час розмови: «Я накреслив свою долю сам». А Ви?
–На 50%.
–Про що мрієте?
–Перш ніж померти, – написати те, що я задумав. Опублікувати також ще три романи, які сидять в голові.
«Літописи творять все ж таки – прозаїки…»
–Тепер запитання на базі Ваших «Містерій». Скільки грошей вам потрібно для Щастя! Чи, може, Ви й так – щасливий?
–300 тисяч доларів.
–Це серйозно?
–Кажу майже всерйоз. 100 тисяч – на придбання квартири в центрі Львова. 100 тисяч доларів – щоб придбати дешеве авто, для харчування, придбання книг; ще 100 тисяч – на депозити, аби мати як жити.
–Чи вдалося Вам наздогнати вітер?
–Так.
–Ви – самотній?
–На 80%.
–Чи не планували Ви коли-небудь стати генералом?
–Ні.
–Як часто ходите до Храму?
–Раніше – кожної неділі. Це – потреба душі. Коли не піду – і не пишеться.
–Ви відчуваєте Милість Божу?
–Так. Мене раз мали вбити, в прямому розумінні. І в останній момент я побачив Ангела, який відводить руку вбивці. Це страшно.
–До чого українське село ближче – до Землі чи до Неба?
–На жаль, до Землі.
–Ви ще здивований? Чи вже все розумієте – оглядаючи життєве поле?
–70% – все розумію. Але подивування ще є, хоча щораз все зменшується.
–Чого більше в своєму житті зробили – корисного чи лихого?
–Однозначно – корисного. Я нікого смертельно не скривдив. А якщо – так, то прости, Боже, людину, яка так вважає.
–Життя Ваше до чого ближче – до кіна чи до театру?
–Однозначно, до театру… Театр у мені сидить.
–То що більше згинає поета – перебування в тюрмі чи нагороди влади?
–Нагороди влади – однозначно. Тюрма – це біль. А пишаються без болю.
–Де Вам приємніше перебувати – в президії засідання чи в залі?
–В залі. Який ідіот президію придумав?
–Чи часто Ви хотіли всього і відразу?
–Ніколи.
–На пам’ять свою не нарікаєте?
–Поки що – Богу дякувати.
–Чи часто доводиться звільняти кишені від записників?
–Коли закінчуються сторінки. Але я їх, як правило, зберігаю.
–Чи доводилось Вам колись лізти у начальство?
–Були амбіції. Коли я керував прес-центром Львівської облради, прагнулось стати редактором великої газети або начальником одного з обласних управалінь. Я вже готувався. А потім подумав: а коли ж я буду писати? Ще можеш загинути як письменник. Тож, слава Богу, не пішов.
–У чому полягає прогрес науки?
–Не перейти межу.
–Де частіше повзає невлаштованість – по сільських дорогах чи по міських проспектах?
–Це питання кожного індивідума. Чомусь мешканці африканської хатки вважають себе більш щасливими, аніж ті, що приїжджають з доларом.
–Від чого Вам більше боляче – від того, що не вдається створити омріяну новелу, чи від того, що жіноча натура Вас чомусь не почула?
–Однозначно – новелу.
–Чи Ви досягли висоти, про яку мріяли в 17 років?
–Ні.
–Чи врятували когось Ваші «Містерії» – тобто чи подякували Вам за них?
–Так. Ті, хто себе пізнавали.
–Хто з сучасних українських письменників може дорівнятися з досягненням Василя Пилип’юка, видатного українського фотомитця, у творенні літопису нашої доби?
–Літописи творять все ж таки прозаїки. Поети ж – зворохоблюють себе чи оточення. Отже, про прозаїків. Це – новеліст Василь Трубай, це, однозначно, В’ячеслав Медвідь, – зі специфічним баченням жити, це покійний Володимир Дрозд, це Євген Гуцало…
–Що ж, дуже дякую Вам, пане Ігоре, за таку тривалу і вагому розмову і бажаю великого здоров’я Вам у зв’язку з досягненням повноліття. Дай нам, Боже!
Спілкувався Богдан Залізняк,
керівник прес-центру наукової журналістики
Західного наукового центру НАН України і МОН України,
Член НСПУ і НСЖУ
м. Львів