Омелян Пріцак – останній учень Агатангела Кримського

від Комарі Альберт

Професор Пріцак належав до людей, для яких любити Україну означало насамперед щось для неї робити.

Омелян Пріцак належить до інтелектуальних титанів світової й української науки та культури середини XX — початку XXI століття одразу в кількох її галузях: урало-алтайській лінгвістиці, історичній тюркології, медієвістиці, ісламознавстві, скандинавістиці, славістиці. Він є знавцем понад 60 мов і діалектів, членом багатьох престижних академій, університетів, товариств, засновником багатьох фундаментальних наукових журналів і міжнародних організацій, автором понад тисячі аналітичних праць і монографій.

А починалося славетне життя 7 квітня 1919 року у селі Лука (Озерне) Самбірського району Львівської області на Самбірщині, коли ця місцевість юридично була частиною Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), тоді народився Омелян Пріцак. Батько – Осип Пріцак, механік-залізничник, воїн УГА, помер від тифу у польському полоні (Буґшопи біля Берестя-Литовського) у вересні 1919 р. Мати, Емілія Пріцак (з дому Капко), удруге вийшла заміж. Вітчим Омеляна – купець Павло Сарамага теж був вояком УГА, його майно в Луці конфіскувала польська влада, тому 1920-го родина переїхала до Тернополя.

Батьки (а вітчим ставився до малого як до рідного сина) вирішили полегшити хлопчикові життя, бо бути українцем було небезпечно та неперспективно. Вони виховували його поляком: замовчували українське коріння, навіть ім’я поміняли на Еміль. У Тернополі Еміль навчався в початковій народній школі, згодом — у Першій гімназії імені Вінцента Поля.

Хлопцеві заборонялося приносити додому книги українською, з Грушевським він «познайомився» таємно. І от тринадцятий день народження, до рук Пріцака-молодшого потрапила його метрика. І він дізнався про точну дату свого народження, про походження рідного батька. Пізніше Пріцак жартував, що в той момент «помер Еміль, народився Омелян» і пізнав себе вільним громадянином ЗУНР.

І почалося: Омелян за словниками Івана Огієнка вивчав самотужки літературну мову, збирав спогади учасників польсько-української війни, вивчав історичні праці Михайла Грушевського. Це стало помітним. Так, поляк учитель математики та фізики називав Пріцака «кабаном-гайдамакою» і звинувачував, що той готує ніж, аби різати поляків.

А Пріцак простував обраним шляхом. Йому було 15, коли помер вітчим, і Омелян маму «заставив повернутися до українства». Він наполегливо вчився, досліджував історію давнього Єгипту, римську, перську. Не випускав із рук «Історію Туреччини» Агатангела Кримського, зацікався східними мовами. В гімназії на заняттях польського іраніста та сходознавця Францішека Махальського Пріцак познайомився з мовою фарсі.

У 1936 р. Омелян Пріцак вступив на гуманітарний факультет Львівського університету Яна Казимира, де вивчав світову історію та сходознавство, арабську, перську, турецьку, монгольську мови та літератури; семітські, іранські, алтайські, угро-фінські та китайські мови.

Одночасно Омелян здобував освіту з українознавства у Науковому товаристві імені Шевченка (НТШ) під керівництвом Івана Крип’якевича. Він підготував низку ґрунтовних статей про стосунки гетьмана Мазепи та княгині Анни Дольської, генеалогічну студію про рід Скоропадських.

Студент заглибився в українську історію, перечитав Грушевського і дійшов висновку, що тому бракує орієнталістики та знання східних джерел, бо Грушевський «точно вивчав епохи за джерелами, якщо це були грецькі, латинські чи староруські», але «цілком був безпомічним, коли йшлося про джерела східних народів». Це не була гола критика, Омелян Пріцак взявся за ліквідацію прогалин.

У 1939 р. в окупованому радянцями Львові Пріцак познайомився зі світилом тогочасного сходознавства Агатангелом Кримським. У лютому 1940 р. Омелян Пріцак став молодшим науковим співробітником і секретарем Львівської філії Інституту історії України. У червні 1940 р. вирушив до Києва, де продовжив навчання в аспірантурі Інституту мовознавства АН УРСР зі спеціальності «ісламська філологія», став учнем академіка Агатангела Кримського.

Про що Омелян Пріцак згадував: «Короткий час, який я мав щастя перебувати в аспірантурі у Кримського в Києві (квітень-жовтень, 1940), дав мені змогу познайомитися з його лабораторією-бібліотекою, методом праці та таланом аналізувати східні джерела. Наші наукові зустрічі торкалися головно історії Хозарського каганату, який Кримський слушно уважав прямим попередником Київської держави. З того часу ще на сьогоднішній день (зокрема в останні роки) я багато часу присвячував і присвячую історії Хозар, —і в такий спосіб віддаю данину свому учителеві — який мене ввів у ту дуже цікаву царину історії України».

Але у листопаді Пріцака мобілізували до Червоної Армії. Служив у Башкирії, потім його артилерійський полк передислокували до Білої Церкви, він потрапив до німецького полону. Пощастило звільнитися, добрався до Львова. У 1942 р. влаштувався в Українській кабінет, організований Іваном Крип’якевичем (колишня Історична секція НТШ, забороненого окупаційною владою) і паралельно готував документи для навчання у Берлінському університеті. У 1943 р. Пріцака остарбайтером переправили до Берліна. Від примусової праці в Німеччини його звільнили за клопотанням німецького орієнталіста професора Ріхарда Гартмана, чий семінар у Берлінському університеті молодий історик відвідував з жовтня 1943 р.

У ті часи Пріцак неодноразово зустрічався та спілкувався з Павлом Скоропадським.

З 1946 р. Омелян Пріцак студіював тюркологію, іраністику та славістику в Ґеттінґенському університеті, в Швейцарії та Німеччині працював над докторською дисертацією. У 1948 р. захистив докторську дисертацію «Караханідські студії. Дослідження з історії державності тюркських народів Центральної Азії», почав читати лекції на кафедрі орієнталістики. З 1949 працював лектором української та польської мов, а 1951 габілітувався з працею «Родові назви та титулатури алтайських народів».

У 1952 – 1957 рр. Омелян Пріцак викладав тюркологію в Гамбурзькому університеті. У Гамбурзі Пріцак став одним із засновників Урало-алтайського товариства, очолив його. Одночасно редагував науковий часопис «UralAltaische Jahrbűcher» (1954–1966 рр.).

У 1959 р. у Варшаві дістав туристичну візу до СССР, відвідав Львів і після 19-річної розлуки побачився з матір’ю. Тоді ж він одружився з Ніною Молденгауер, викладачкою російської мови в університеті міста Кіль.

У 1960 р. професора вперше запросили до США і одразу в Гарвард. Три роки Пріцак був професором університету штату Вашінґтон (Сіетл), потім став професором тюркології та лінгвістики в Гарварді на постійній основі.

Як член Нобелівського комітету 1967 р. Пріцак пропонував на літературну премію кандидатури Павла Тичини, Ліни Костенко й Івана Драча. 1970 р. висунув Миколу Бажана, який написав у відмові про власну «недостойність такої високої нагороди».

У Гарварді Омелян Пріцак здійснив свою мрію: створив український науковий осередок і кілька кафедр у найпрестижнішому американському університеті. Він об’їхав США, Канаду, зібрав кошти серед українських громад, бо відкриття кафедри в університетах США передбачало обов’язкове фінансове підґрунтя. Закликав, що «Наука не може розвиватися в атмосфері гетта. Їй потрібний постійний виклик, постійна напруга думки, обмін досвідом». Переконував: «Ми забідні, щоб інвестувати тяжко зібрані гроші в іншому місці, ніж там, де найбільший успіх».

Так постало «гарвардське диво» – «база для чистої науки в українознавчих дисциплінах». 22 січня 1968 р., в день 50-ліття Акту злуки, відкрили першу кафедру українознавства. Пріцак сам викладав на кафедрі, запрошував відомих істориків: Олександра Оглоблина, Наталю Полонську-Василенко, які працювали на волонтерській безоплатній основі. 12 травня 1968 р. укладено угоду з Гарвардським університетом про створення в ньому трьох українських кафедр (історії, мови і літератури).

У 1973 р. на пожертви від понад 8 тисяч осіб (1.800.000 доларів) постав Український Науковий Інститут, очолюваний Пріцаком до 1989 року. Першим захистив докторську дисертацію з історії України учень Омеляна Пріцака Орест Субтельний. У 1975 р. Пріцака обрали першим професором кафедри української історії ім. Михайла Грушевського. З 1977 р. за його редакцією почали виходити «Harvard Ukrainian Studies», а 1988 р. – «Гарвардська бібліотека давнього українського письменства». У 1981 р. Омелян Пріцак видав перший том «Походження Руси».

Висував на Нобелівську премію українських поетів, займався перекладом і поширенням їхніх творів англійською. Коли наблизилась річниця хрещення Русі (1988 рік), Пріцак неодноразово зустрічався з Іваном Павлом ІІ і домігся, щоб це свято асоціювалось не лише з Росією.

У 1988 р. в московських «Вопросах языкознания» вийшла стаття Пріцака про тюрксько-слов’янське ґрафіті із Софійського собору.

28 серпня 1990 року в актовому залі Київського музею ім. Леніна на засіданні І Конґресу Міжнародної асоціації україністів Омелян Пріцак виголосив тріумфальну доповідь «Що таке історія України?».

Омелян Пріцак повірив в українську Україну. Повернувся до Києва, заснував Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського, став його першим директором; працював в Академії наук, був засновником Археографічної комісії. Видав у Києві наступний том «Походження Руси».

Та українського дива не відбулося. Омелян Пріцак жив в Україні до 1996 року, потім за станом здоров’я, повернувся до США. 29 травня 2006 року Омелян Пріцак відійшов у вічність…

Як повідомлялося, 24 липня всі українці світу вшановували пам’ять відомого українського історика Ореста Субтельного, книжками якого користувалися й користуються школяри, студенти й просто ті, хто цікавиться історією України.

Схожі публікації

Залишити коментар

Facebook Notice for EU! You need to login to view and post FB Comments!