Оксана Розумна (Куценко) зараз живе з родиною в ПАР, де працює у складі Посольства України в Південно-Африканській Республіці. Вона є дитячою письменницею, поетесою, дослідницею, дипломаткою, ініціаторкою багатьох культурницьких проєктів.
З непересічною українскою спілкувалася Людмила Таран, повідомляє День.
Наша активна молода співвітчизниця каже, що намагається аби такі різні сфери діяльності як дипломатія та поезія не пересікалися – “навіть маю для них різні прізвища”. Книжки виходять під її дівочим прізвищем — Куценко, яке стало творчим псевдонімом, а для громадської активності, наукових публікацій, роботи вона має інше прізвище — Розумна.
Однак повністью дистанціювати поезію від буднів не вдається — на творчість не може не впливати рутина. Водночас, за словами пані Оксани, поезія “насичує собою кожну мить життя, багато дає, чимало забирає”.
“Наприклад, відчуття себе «чужої» на корпоративах і «святі життя» в цілому, особливе бачення світу і себе у ньому, через яке відрефлексувати щоденні спостереження стає набагато важливішим, ніж смакувати найпрекрасніші миті. Поезія робить вразливою і не дозволяє мовчати про біль — власний і чужий”, – поділилася поетесса.
Стосовно реалій роботи в дипустанові пані Розумна констатує, що, нажаль, її творчі прагнення як організаторки культурних подій, частіш за все стикаються з певними чіткими рамками – потребами та інтересами дипустанови, фінансовим чинником, необхідністю орієнтуватися на план протокольних заходів чи етнографічних свят. Тим більше, що як і в більшості посольств, одна людина мусить закривати одразу кілька напрямів діяльності.
“Фокусування на культурі залишається мрією”, – ділиться творча особистість.
Наразі серед щоденних перемог над паперовою рутиною співробітниця посольства також докладає багато зусиль до польових досліджень країни та її людей, напрацюванні інституційних й особистих контактів, які, знадобляться й її наступникам.
“Дуже важливо знайомити між собою інституції двох країн, митців, які працюють над схожими темами, розбудовувати горизонтальні комунікації, з яких можуть вирости нові спільні проєкти-бачення сучасного світу і людини в ньому”, – розповідає успішна дипломатка.
В долі людини інколи трапляються цікаві повороти, так для Оксани Розумної її Африка почалася з проєкту «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра».
“Моя Африка почалася з Парижа, де вперше відчула сучасних африканців у середовищі сучасного міста. Чомусь до того у Києві мені не щастило помічати їхню виразну зовнішність, чути їхні парфуми та олії, бачити, як вони носять на собі дітей. Там же, у Парижі, мене захопив Музей Бранлі, де я вперше побачила скульптуру догонів та інші африканські мистецтва. Пізніше, вивчаючи мову у Французькому інституті, познайомилася з поезією Леопольда Седара Сенґора і переклала його першу книгу поезій (ці переклади згодом увійшли до вибраного, що вийшло книгою 2018 року у Видавництві Жупанського)”, – каже письменниця.
Поезії Сенґора підштовхнули її до створення проєкту з екзотичною назвою «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра»: “Вони зацікавили моїх друзів-поетів, які спершу запрошували мене читати їх на літературних подіях, а згодом приєдналися з власними перекладами сучасної африканської поезії”.
Усе це збіглося з Майданом і початком війни, тож той період для нашої співвітчизниці справді став переломним у багатьох сенсах, передусім як виклик попередній розміреності й передбачуваності життя. Як зазначає українка, “митці, науковці, культурні менеджери — усі ми відчули себе частиною тих подій, змінившись у творчості чи роботі”.
Варто зазначити, що після прибуття в ПАР довелося зануритися в апсолютно інакше суспільство. У цій південній країні є свої нюанси, пов’язані з тим, що під час апартеїду відбулося різке зростання насильства проти жінок, це наклало на сексуальність своєрідне табу. Слухаючи поезії пані Куценко, південноафриканці зауважують: “подібне проговорювання чуттєвості стало для них майже недозволеною розкішшю після багатьох років страху, який позначився на вихованні дівчаток”. На жаль, і зараз бути жінкою у цій країні не завжди безпечно, зазначає наша
“Наболіло казати про сприйняття африканської жінки й жіночності у сучасному світі. Це не зовсім стереотип, радше поверховість, з якою нам зручніше дивитися на речі, залишаючи поза кадром смерть, хвороби, щоденне виборювання власної гідності та честі, — з цим доводиться жити дівчатам і жінкам у багатьох африканських країнах. Світ захоплюється вродою і розкутістю темношкірих жінок, артистичністю й особливою мовою танцю, замовчуючи статистику щодо ризиків, на які наражаються їхні життя. На вулицях я бачу, як жінки різного віку граційно несуть на голові найважчу ношу, мішок крупи чи шестилітрову пляшку олії, вбрані у одяг неймовірно прекрасних барв, намиста і браслети. Чую, як наспівують дивовижну мелодію глибоким гортанним голосом, несучи на спині немовля. А потім приходжу до офісу, відкриваю новини з цифрами зґвалтувань, убивств, домашнього насильства й розумію, яку ціну темношкіра жінка платить за власну жіночність, і як ми легковажимо, коли сприймаємо її лише через об’єктив естетичної насолоди”, – розмірковує співробітниця українського посольства.
Проживши два роки в ПАР, українка зазначає, що Південна Африка дає чудову можливість зрозуміти, “яким багатством є наша поява у цьому світі, який він прекрасний і водночас — сповнений небезпек. Можливо, саме тому тут з’явився інший смак життя, вдячність за ще один прожитий день, пройдений кілометр і годину сну”.
Оксана Розумна досить тонко прониклася образом та душею цієї країни: “Уже відчуваю ностальгію за Південною Африкою у передчутті майбутньої розлуки. Люблю кожен камінчик на її червоних ґрунтових дорогах, запаморочливі пахощі зимових квітів, особливий стиль життя з тихими вечорами навколо вогню і дуже близькими сузір’ями Південної півкулі. Але найголовніше не це. Південна Африка — це особливі люди, відкриті до спілкування і раді поділитися власними історіями. Насамперед це стосується нових літературних знайомств — мене тепло прийняли до кола місцевих поетів, запрошують виступати й публікуватися, цікавляться моєю країною”.
При цьому Оксана не заперечує, що, навіть занурившись в атмосферу такої екзотичної країни, безумовно, неможливо не відчувати ностальгії за Україною.
“Незважаючи на любов з першого погляду до Південної Африки, розлуку з Києвом і Україною переживала досить болісно. Перший час мала відчуття вирви у грудях, якоїсь нестерпної порожнечі, схоже на те, коли у дитинстві клали спати на чужому ліжку. Усе це пощастило вилікувати за перші півроку”— поділилася переживаннями українка.
Письменниця та дипломатка також з вдячністю згадує свого батька – поета і журналіста Петра Куценка, передусім тим, що виростала серед книжок.
“У якийсь момент на моєму столі опинилися книжки дуже гарної поезії: Стус, Римарук, Білоцерківець, Герасим’юк. Це були вірші, для яких мені треба було підрости, але інтуїтивно, ще не розуміючи глибини змісту, я зловила смак поезії. У старшій школі стало зрозуміло, що я писатиму, і тато якийсь час мене «вів», зі своїм особливо тонким чуттям поезії, не дозволяючи собі жодного менторства. Незважаючи на відстань, йому і досі вдається змусити мене працювати зі словом більше і вимогливіше”, – ділиться поетеса.
Нещодавно її книга поезій «Лялечки» потрапила до рук південноафриканського письменника Ебена Віктора, який зараз живе і працює в Україні. Ебен почав перекладати вірші з «Лялечок» на африкаанс, тож зараз вони Оксаною Куценко обговорють деякі з її поезій у режимі листування, аби вони краще відкрилися перекладачеві.
“Я дуже ціную інтерес до цієї книжки, виданої чотири роки тому у «Видавництві Старого Лева», — для мене це нагода озирнутися і краще зрозуміти себе як авторку. Перечитування власних віршів — як перегляд давніх світлин: на них щоразу бачиш щось нове і впізнаєш себе краще”, – каже пані Оксана.
За словами письменниці, писати книжки для дітей — “це щастя у чистому вигляді”.
“Як правило, візуалізую те, що згодом напишеться, «бачу» наперед макет книжки, обкладинку, шрифти, ілюстрації. Люблю говорити з дітьми, тож легко собі уявляю, як веду їх за руку сторінка за сторінкою. Мені щастить з ілюстраторами, переважно ілюстраторками, які відчувають написане надзвичайно тонко, передаючи його в особливих барвах і найдрібніших деталях. Сподіваюся, вже цього року у видавництві «Портал» вийде книжка «Лерато означає «любов»» з африканськими історіями для читачів молодшого віку. Зараз над нею чаклує чудова художниця Анна Сурган, яка ілюструвала також мою попередню книгу — «Аврора та інші принцеси». Тож чекаю на зустріч з українськими читачами, аби розповісти дещо цікаве з життя маленьких африканців і поділитися тим, що мені сьогодні дарує Африка” – повідала письменниця про свій творчій метод та найближчі плани.
Раніше ми повідомляли про особливості української діаспори південної півкулі.