Спадщина української діаспори і досі не є цілком інтегрованою в сучасний український суспільний дискурс. Більш того, існують теми, про які ми взагалі мало що знаємо. Наприклад, якою є історія і сьогодення нашої діаспори в Парагваї? Із якої частини України здебільшого переселялися до Парагваю? Якими були складнощі для перших переселенців та які переваги здобули їхні нащадки? Як варто посилювати взаємодію між Україною і нашою діаспорою в Парагваї?
Відповідне коло тем взявся висвітлити журналіст, мандрівник та письменник Олександр Волощук, передає газета День. Він об’їздив кілька країн Південної Америки, зокрема і Парагвай. Зараз він готує до друку книгу про діаспору того далекого регіону.
Українці в Парагваї (фото1950—1960-Х років)
Серед багатьох країн Південної Америки, якими подорожував Волощук, для книжки він обрав саме Парагвай.
“Я мандрую вже багато років. І як у журналіста у мене є своя тема — дослідження життя українців за межами України. Почав цим займатися 2004 року, і спочатку це були регіони Росії. А потім я зосередився на далекому зарубіжжі, і 2018 року в мене була дев’ятимісячна подорож Південною Америкою, зокрема два місяці перебував у Парагваї. Я перебував серед українців, і мене там дуже гостинно прийняли. Трапилась людина, котра зробила все можливе, щоб у мене було якомога більше зустрічей з представниками різних поколінь, нащадками перших українських переселенців.
Як виявляється, в цьому регіоні “90% переселенців — волиняни”.
Як розповів журналіст, що детально дослідив цю тему, українська діаспора Парагваю значною мірою унікальна. На відміну від бразильської, аргентинської, до Парагваю їхали переважно впродовж лише трьох років — із 1936 до 1939 рр. І фактично лише з одного регіону: 90% переселенців — волиняни, є ще трохи українців із Північної Галичини і з південної частини нинішньої Брестської області. Тож унікальність діаспори, унікальність самого Парагваю (а це дуже цікава країна в багатьох аспектах) — те, що вплинуло на вибір саме цієї теми для майбутньої книги.
Для більш грунтовного розуміння цього питання потрібно розпочати з історії української діаспори, а саме – які історичні обставини спонукали Парагвай запрошувати до себе жителів інших держав?
Так із 1932-го до 1935 року Парагвай вів війну з Болівією (Чакська війна), начебто за нафтові родовища, які є в західній частині країни — Гран-Чако. Війна була для Парагваю переможною, але, як виявилося, безглуздою. Тому що нафту там не знайшли, а країна зазнала величезних людських втрат. Для того щоб поповнити населення, Парагвай звернувся до урядів європейських країн із запитом допомогти їм з мігрантами.
“Проблема в тому, що на південному сході Парагваю було багато вільних, родючих земель. А індіанці, корінне населення, не мали культури землеробства — здебільшого то були збирачі, риболови, мисливці. 1936 року уряди п’яти країн — Німеччина, Польща, Австрія, Італія та Швейцарія — погодилися організувати міграційну кампанію і прислати мігрантів. Як пам’ятаємо, Волинь, Північна Галичина й частина Білорусі на той час належали до Речі Посполитій. Коли польським урядом було запропоновано виїхати, то майже 2000 сімей зробили такий вибір”, – розповів журналіст.
Багато людей наважувалися на цей крок міграції через безвихідь — сподівалися, що життя в Парагваї буде кращим, ніж в Україні під Польщею.
“По-друге, це вже була друга половина 30-х років. З одного боку, Радянський Союз, а з іншого — фашистська Німеччина. І багато людей відчували, що почнеться нова велика війна, і вони не хотіли опинитися між цими двома тоталітарними державами. Ясна річ, це був величезний ризик. Українці усвідомлювали: якщо там не приживуться, повернутися назад буде дуже важко. Проте це був крок у невідомість з великою надією на здобуття щастя. До того ж, перед цією еміграцією в Парагвай ще наприкінці ХІХ ст., за сорок років до цього, чимало людей і так емігрували до Бразилії та Аргентини. Там вони більш-менш нормально прижилися, особливо в Бразилії. Тому вже був позитивний приклад, і люди сподівалися, що в них теж усе вийде. Мабуть, це теж вплинуло”, – пояснив Олександр Волощук.
При цьому переважна більшість українців їхали одразу сім’ями.
“Траплялося, що спочатку міг поїхати чоловік, а потім дружина з дітьми. Однак здебільшого їхали сім’ями. До речі, були й обмеження, про них зазначено в польських документах. Адже була спеціальна організація, яка займалася переселенням — Еміграційний синдикат. До Парагваю не пускали людей старше 60 років, їхати могли саме землероби й ті, хто мав професію, яка була безпосередньо пов’язана з землеробством, тобто ковалі, стельмахи та ін. Людей, у яких були проблеми з поліцією щодо політичних питань, також не пускали. Було заборонено переселятися ледарям (так і написано). Тож був цілеспрямований відбір людей”, – зазначив Волощук.
При цьому, звісно, Парагвай надавав певні спеціальні умови для переселенців.
Як розповідає пан Олександр, влада Парагваю не надавала землі, проте продавала землю за невисокими цінами, тож емігранти могли дозволити собі її купити. До того ж, можна було купити в кредит, а потім розрахуватися. Крім того, парагвайський уряд на п’ять років звільнив емігрантів із Європи від податків, тобто давав час підняти своє господарство, стати на ноги.
До Парагваю вирушали пароплавом, здебільшого із порту Гдиня, поблизу Гданська. Пливли довго — тижні три, а якщо судно заходило в Кейптаун в Африці, то ця подорож тривала майже місяць. Прибували до Буенос-Айреса, а звідти вже на північ по річці Парана діставалися іншим пароплавом до Парагваю, де й селилися.
“Земля та була вільна, але це була субтропічна сельва — ліс, який потрібно було вирубувати. А ще — отруйні змії та комахи, незвичний для українців клімат. Тому першим переселенцям було дуже важко. Складним був і клімат. Там же немає зими в нашому розумінні. Парагвайська зима — це +15 вдень і +5 вночі. І їм холодно. А парагвайське літо — +40 — 45. На щастя, в департаменті Ітапуа рідко коли така спека, там буває хмарно і йдуть дощі. В іншій частині, західному Парагваї, дощів майже немає. І ці землі абсолютно не обробляються”, – зауважив журналіст.
Однак нащадки тих, хто там прижився, потім змогли підняти своє господарство і стати заможними людьми.
“Крім того, їм пощастило ще й тому, що, по-перше, ці люди уникли жахів Другої світової війни. А по-друге, Парагвай — це країна, де абсолютно нічого не відбувається. Це мирне, спокійне життя — ніяких революцій чи переворотів. Після війни з Болівією вони більше ні з ким не воювали. Парагвай завжди всіх приймав і ні з ким не погіршував відносин”, – каже мандрівник Олександр Волощук.
Тепер українська діаспора, яка живе там, — це переважно землероби. Вони здебільшого зосереджені в так званих колоніях, тобто живуть невеликими землеробськими поселеннями.
“Той рівень достатку, який мають тамтешні українські землероби, то про нього наші селяни можуть лише мріяти”, – констатував український журналіст.
Прикметною є й та обставина, як нашій діаспорі вдалося зберегти національну ідентичність.
“Це, напевно, менталітет саме волинян. Крім того, розумієте, асиміляція — це річ невблаганна: хоч що ти робиш, але вона відбуватиметься. Однак українській діаспорі в Парагваї лише 80 років. А бразильській, аргентинській — 120 і більше. Відповідно, якщо в Парагваї це три-чотири покоління, то там їх шість-сім. Тож в Аргентині, Бразилії більшість українською мовою не говорять, а в Парагваї, оскільки вони молодші, ще зберегли свою мову. Навіть молодь, якій зараз по двадцять, ще може розмовляти українською, водночас багато з них володіють іспанською. А люди віком сорок і старше розмовляють українською взагалі вільно”, – поділився своїми міркуваннями письменник.
Причому вони розмовляють не літературною українською. Тому що збереглася саме та мова, яка була на Волині в 1930-х роках.
“Наприклад, я говорив сучасною українською, і деякі слова їм були просто незрозумілі. Тому що тих слів, які є для нас звичними зараз, у 1930-х роках на Волині не було. Скажімо, «працювати». Було «робити». Або «ловити рибу» — «лапати рибу». Тож у лінгвістичному аспекті українська діаспора Парагваю також дуже цікава”, – захопливо поділився своїми спостереженнями дослідник.
Це ціла культура, яка зберігається й підтримується. Наприклад, найбагатший українець Парагваю Андрес Троцюк — почесний консул України в Парагваї, людина, завдяки якій Парагвай та Україна здобули безвізовий режим (перша держава Південної Америки, з якою налагодили безвіз), — вкладає кошти у розвиток української культури.
Там дуже багато українських гуртів, фестивалів. У кожній колонії є відділення «Просвіти» — це культурна традиція, яку привезли із Волині і яка збережена, православний храм.
Українці, нащадки перших переселенці, також представлені в інших сферах, а не тільки сільського господарства, наприклад, у політиці, освіті.
Так в Енкарнасьйоні є приватний університет, який очолює українка — Надія Черанюк, котра прекрасно розмовляє українською мовою. Посаду губернатора департаменту Ітапуа обіймає онук колишнього білогвардійця із Одеси Джоні Смалько. Його дід служив у білій гвардії, емігрував 1920 року із Одеси до Сирії, потім переїхав разом з дружиною-сирійкою до Аргентини, а згодом опинився у Парагваї.
“Тож українці там і в політиці, і в сільському господарстві, і в освіті. Наших є багато де, адже там їх від восьми до десяти тисяч”, – уточнив журналіст.
Нажаль, Олександр Волощук констатує, що й представники цієї діаспори, при всьому бажанні інвестувати в розвиток Української економіки, стикнулися з прикрими складнощами, зокрема корупцією.
“Сам Андрес Троцюк розповідав мені про те, як він намагався встановити економічні відносини. Хотів на Волині відкрити свій бізнес. Це було, здається, у 2004 — 2005 роках. Планував купити землю, дати людям роботу й щось вирощувати на своїй історичній батьківщині. Землю іноземцям на той час не продавали, але це не проблема, можна було б домовитися, щоб купив хто-небудь із українців. Та коли він зіткнувся з тим, що потрібно давати відкати, а в Парагваї такого ніколи не було, то сказав, що ні, тут він свій бізнес не може мати”, – розказав письменник.
Олександр Волощук з ректором університету в Енкарнасьойоні Надією Черанюк
Книга, над якою працює Олександр Волощук має бути історичною повістю. Обсяг інформації, яку він отримував і записував щодня, є величезний. Бувало, що він мав по п’ять-шість зустрічей на день. В час пандемії та карантину, введеного через COVID-19, у письменника з’явилося багато вільного часу, тож найближчим часом можемо чекати на його доробок.
Нагадаємо, раніше ми рорзповідали про особливості української діаспори південної півкулі.
Як повідомлялося, також шведський журналіст Пол Фрігес виклав свої враження від подорожей Україною у книзі «I Ukraina på drift».