Легендарний композитор, диригент і співак Максим Березовський

від Комарі Альберт

На жаль, задокументованих відомостей по біографії Максима Созонтовича Березовского майже не залишилось, тож доводиться здебільшого викладати версії та гіпотези. Більшість дослідників схильна вважати, що Березовський народився 16 (27) жовтня 1745 р. у Глухові. І походив майбутній митець, ймовірно, з козацького роду.

До 1764 р. Глухів вважався гетьманською резиденцією й мав славу столиці тодішнього Лівобережжя України. У резиденції гетьмана Війська Запорізького Кирила Розумовського (1728-1803), який став останнім очільником козацтва (1750-1764), діяли театр і прекрасна співоча капела, що регулярно виступала в тутешньому Свято-Микільському храмі. В той період Максимові виповнилося п’ять рочків

Освіту столиці Гетьманщини несла ще й знаменита музична школа. Це була єдина на всю Російську імперію спеціалізована музична школа, де двадцятьох вихованців упродовж навчання вчили хоровому співу, грі на скрипці, бандурі, ґуслях.

Там готували співаків, хористів, оркестрантів для Імператорського двору, зокрема, десятеро найкращих потрапляли до Придворної співочої капели в Санкт-Петербург.

Досі точно не з’ясовано, як саме у 1750-х хлопець опинився у стінах Києво-Могилянської академії, де здобув ґрунтовну освіту, а згодом дістався класу риторики (шостий клас). У Києві бурсак познайомився з музикою в усіх її різновидах: фольклор, духовні співи, світські канти, партесні концерти. Саме вони стали підвалинами, на яких згодом звівся у власній творчості наш національний геній. Важливо й інше: саме в Києві, у 1755 р. “український Моцарт” написав перші хорові концерти, власні канти на три та чотири голоси, які поза класами залюбки виконувались бурсаками Могилянки.

Розгледівши самородка, уславлений генерал-поручик, майбутній генерал-губернатор Малоросії (1764) граф Петро Олександрович Румянцев-Задунайський (1725-1796) не оминув увагою юного земляка і привіз 13-літнього українського вундеркінда до царського двору. Це й стало, власне, початком для подальшого розвитку таланту та музичного мистецтва Максима Березовського.

29 червня 1758 р. Максима Березовського прийняли на службу до Великого князя Петра Федоровича (від 1762 р. – імператор Петро III), зарахувавши співаком до трупи Оранієнбаумського придворного театру. Це було мовчазне визнання таланту, оскільки півчими в той хор переважно брали… італійців, а оркестрантами – німців.

Участь юного українця у виставах на одній сцені з італійськими співаками, виконання віртуозних партій свідчили про неабиякий хист, голос широкого діапазону, бездоганну вокальну техніку стилю бельканто.

Також про життя і творчість Максима Березовського того періоду відомо, що першою вчителькою підлітка стала італійська співачка й педагог Нунціата Ґарані з Болоньї. Вона пояснювала нову термінологію бельканто (belcanto – “гарний спів”): монодія – стиль сольного співу з гомофонним супроводом (інструментальний акомпанемент); кончертато – “змагання” груп оркестру чи хорів; ритурнель – короткі інструментальні розділи, які виступають у ролі вступу, інтермедії або коди.

За жахливої конкуренції з боку європейських колег досить швидко Максим Березовський став солістом Придворної співочої капели, очолюваної директором, українцем Марком Федоровичем Полторацьким (1729-1795), прекрасним баритоном, колишнім козаком Сосницької сотні Чернігівського полку, котрий указом Катерини від 1763 г. був приведений до дворянського звання.

Справа була не у протекції, складеній рідним дідом Анни Керн землякові. Саме високий виконавський рівень соліста дивував, у першу чергу, іноземних музикантів.

Мистецтво композиції, як тоді казали, науку “генерал-басу” (тобто основи гармонії) Максим Березовський студіював під наглядом італійського диригента Франческо Цоппіса (1715-1781), котрий також вчив вихованця грати на клавесині.

Серед особливостей творчості Максима Березовського, звичайно, було дуже раннє
виявлення неординарного обдарування. Так у 15 років юний музикант здивував вчителя, коли створив низку хорових концертів, які здобули не лише схвальні відгуки фахівців, а й широке визнання. Деякі з творів того періоду збереглися дотепер і вражають сучасних слухачів блискучою професійністю й довершеністю.

Особливість музичного мистецтва Максима Березовського полягала в тому, що талановитий композитор, тримаючи марку першого актора оперного театру, він не спинявся у своєму творчому поступі він не спинявся, не зосереджувався на чомусь одному, а створював і створював нові й нові шедеври музики бароко.

19 жовтня 1763 року сталися важливі зміни і в особистому житті Максима -український співак засватав дочку валторніста придворного оркестру Фрідріха Ібершера – Франціну. Крок був доволі сміливий, адже молодий за віросповіданням виявився православним, а молода – католичкою. Не дивно, що Петербурзька духовна консисторія два місяці “стверджувала” той шлюб, скріплюючі дозвіл імператриці на одруження підданих.

Подальші одинадцять років вихованка Оранієнбаумської театральної школи Франціна Ібершер працювала танцівницею в придворному театрі, аж поки 1774 р. за віком фігурантку (балерину) зі служби не звільнили за віком…

Музика – це ефір мистецтва. Якщо вона здіймає хвилю – ви вже не помічаєте, де закінчується поверхня океану, а де починається небокрай, де закінчується небокрай, а де відкриваються небесні сфери. Досить одного разу вдихнути на повні груди, і знайте: ви зможете літати, ви зможете вільно ширяти поезією, театром, живописом, архітектурою. Вам усе буде під силу, навіть коли мине п’янка дія того мистецького ефіру…

На щастя, музичне мистецтво Максима Березовського розвивалося за сприятливих умов – він жадібно вбирав професійний досвід, спілкуючись як із видатними музикантами Європи, так і з провідними вітчизняними артистами, котрі працювали в Санкт-Петербурзькій придворній капелі.

Надзвичайне обдарування, багатогранні здібності, тонкий хист подарували українцеві шанс продовжити освіту в серці музичної культури Старого світу.

26 травня 1769 р. Максим Березовський вирушив до Болоньї, яка на ті часи вважалася культурною столицею Італії. Наче провідна зірка, Музика вела його в житті. Під пильним оком італійського професора композиції “український Моцарт” вивчав у Болоньї музику майже чотири роки – 1769-1773 рр.

Допитливість визначається простим критерієм: не скільки тобі дають знань, а скільки тобі по силі взяти. Як сутужно не жилося в Італії, але Максим Березовський не сидів безвилазно в Болоньї, а залюбки відвідував Рим, Неаполь, Флоренцію, Мілан. Так він прагнув якомога більше побачити, дізнатися про багату на культуру країну, аби привезти ті знання та емоції додому. І його торкалася не тільки музика, а й сучасна література, живопис, хореографія, архітектура. На тонких струнах людської душі справжня музика бринить віками…

В одній групі з відомим богемським композитором Йозефом Мислівечеком 15 травня 1771 р. Максим Березовський склав екзамен із володіння контрапунктом строгого стилю і став повноважним академіком Болонської філармонічної академії.

Музикознавці стверджують, мовляв, іспити на те звання завжди вирізнялися складністю. Бо за короткий час конкурсант, суворо дотримуючись чітких правил класичної композиції та зразкового контрапункту, мав створити на задану тему завершений поліфонічний твір. Для Болонської філармонічної академії щорічні іспити на звання “maestro di capella” (капельмейстер) вважались найбільшою подією, адже тієї урочистої днини проголошувалося ім’я ще одного (!!!) почесного академіка. Підкреслюю, одного. Так, попереднього, 1770 р. до високоповажних італійських академіків, скажімо, приєднався 14-річний Моцарт.

Музика 26-річного українця настільки вразила, що після виконання поданого на іспит твору Максима Березовського у скриньці виявилися самі білі кулі. Не дивно, що й донині протокольний рукопис “антифона” з українського Глухова, підписаний “MassimoBerezovsky”, зберігається в архіві Болонської філармонічної академії як прецедент.

Тільки завдяки власному талантові Березовський став урівень зі славетними іменами. Відтоді його прізвище виявилося викарбуваним золотом на мармуровій плиті, що прикрашає стіну Болонської філармонічної академії, і стоїть у тому кам’яному списку наступним після Моцарта.

Відтоді список славетних імен помітно подовжився: Россіні, Ніколаї, Верді, Ваґнер, Пуччіні, Ліст, Брамс, Массне, Сен-Санс, Фільд, Рубінштейн, Бузоні, Респіґі…

Італія стала важливим етапом у житті і творчості Максима Березовського. Не в Україні, не в Росії, а саме в Італії він написав кращі зі своїх тогочасних віршів, зокрема, “Літургію Іоанна Златоуста”, що склала кульмінацію його творчого доробку. У духовному хоровому циклі автор виявився справжнім новатором форми, демонструючи новітні прийоми гармонізації повсякденних розспівів. Саме Максим Березовський уперше поділив хоровий цикл Літургії на сім частин; той принцип композиції швидко прижився і став традиційним у музичній архітектоніці церковної служби. Одним із найпопулярніших духовних творів кінця XVIII й потім усього XIX ст. була четверта частина – “Вірую” – зі згаданої Літургії.

Тривалий час вважалося, що український композитор виїхав з Італії до Санкт-Петербурга в 1775 р. І факт цей романтично пов’язували з… поверненням до Російської імперії ескадри графа Орлова, яка сильцем вивезла на батьківщину горезвісну княжну Єлізавету Тараканову.

Утім, знайшовся рапорт Колегії внутрішніх справ Росії, де зазначено: капельмейстер М.С.Березовський виїхав з Італії 19 жовтня 1773 р.

Цей період став трагічним в біографії Максима Созонтовича Березовского. Здобувши широке професійне визнання в Італії, маючи титул академіка Болонської філармонічної академії, володіючи глибокими знаннями сучасної музики та безцінним досвідом театральної, педагогічної та виконавської діяльності – до російського двору прибулець не прийшовся.

Новоприбулому академіку поклали мізерну платню (500 рублів) та зарахували на ту ж саму посаду – співака Придворної капели, та ще й позаштатного. Звання капельмейстера, як це передбачав титул академіка, Максим Березовський так і не отримав. Бо у 1768-1775 рр. усією музикою в Росії диригував головний капельмейстер при Дворі Катерини II, представник неаполітанської оперної школи, італійський композитор… Томазо Траетта,
котрий ту посаду обійняв одразу після від’їзду сеньйора Бальдассаре Ґалуппі.

Після бурхливого культурного життя Італії атмосфера в Росії для Максима Березовського виявилася задушливою, навіть вбивчою. За соціальним становищем професійні музиканти, за винятком приїжджих з Європи, межували з придворними слугами та кріпаками. Багато хто з колег по закінченні вистави чи концерту… вирушав поратися хатньою роботою чи брався виконувати побутові доручення пана.

Отже, в Італії Максим Березовський перетворився на самодостатнього європейського композитора – у тодішній Російській імперії і близько не було автора подібного рівня. Після повернення на батьківщину генія “поставили назад, у стійло”, ніби робочу конячку, а музику замовляли – виключно для Придворної співочої капели.

Тим часом “український Моцарт” удосконалював власну майстерність із “генерал-басу”. Саме в той безнадійно тужливй період свого життя віри страдник не втрачав, а закінчив писати чотириголосний хоровий концерт “Не отвержи мене во время старости” (Псалтир. Кафисма десята, псалом 70):

8. Да исполнятся уста моя хваления, яко да воспою славу Твою, весь день великолепие Твое.

9. Не отвержи мене во время старости, внегда оскудевати крепости моей, не остави мене. 10. Яко реша врази мои мне, и стрегущии душу мою совещаша в купе, 11. глаголюще: Бог оставил есть его, пожените и имите его, яко несть избавляяй. 12. Боже мой, не удалися от мене, Боже мой, в помощь мою вонми. 13. Да постыдятся и исчезнут оклеветающии душу мою, да облекутся в стыд и срам ищущии злая мне. 14. Аз же всегда возуповаю на Тя и приложу на всяку похвалу Твою. 15. Уста моя возвестят правду Твою, весь день спасение Твое, яко не познах книжная. 16. Вниду в силе Господни, Господи, помяну правду Тебе Единаго. 17. Боже мой, имже научил мя еси от юности моея, и до ныне возвещу чудеса Твоя, 18. и даже до старости и престарения, Боже мой, не остави мене, дондеже возвещу мышцу Твою роду всему грядущему, 19. силу Твою и правду Твою, Боже, даже до вышних, яже сотворил ми еси величия. Боже, кто подобен Тебе? 20. Елики явил ми еси скорби многи и злы, и обращься оживотворил мя еси, и от бездн земли возвел мя еси. Хоч яким важким не був той період в житті і творчості Максима Березовського, але йому хотілося вірити в чудо, і надія не помирала. У години духовної самоти митець відчував, що його повернули в естетичне кріпацтво. Гріла одна ідея – задля поступу Духу створити в Гетьманщині вищий музичний заклад на зразок Болонської філармонічної академії! Велична, але цілком реальна для України перспектива, не повірите, але – існувала!

Великосвітськими салонами Санкт-Петербурга блукали чутки, мовляв, новий фаворит імператриці Катерини II, князь Григорій Олександрович Потьомкін (1739-1791) поклав за мету заснувати нову столицю України – Катеринослав (поки що – Дніпропетровськ).Відповідно до ідеалів епохи Просвітництва, царедворець надумав заснувати там університет європейського штибу та музичну академію на кшталт Болонської.

Більше як десять років князь Григорій Потьомкін шукав для проекту потрібних очільників, як тоді казали на італійський манер, “принципе”, тобто президентів. Надсилав можновладець, начебто, пропозицію і… Моцарту, але, зрештою, спинився на кандидатурі найвидатнішого російського композитора Максима Березовського, а керівником столичного оркестру побачив камер-музиканта, скрипаля, композитора й педагога Івана Євстафійовича Хандошкіна (1747-1804). На превеликий жаль, фантастичну ідею зреалізували уповні не вдалося…

Кілька років Іван Хандошкін скнів на службі в дирекції Імператорських театрів, та за клопотанням князя Г.О.Потьомкіна у 1785 р. його звільнили, призначивши пенсію за вислугу років. Незабаром 28-річного основоположника російської скрипкової школи призначили… викладачем в Катеринославську музичну академію. За відсутності директора учбового закладу, професора Джузеппе Срті (GiuseppeSarti; 1729-1802), саме Іван Євстафійович виконував обов’язки заступника. Щоправда, 1789 р. І.Є.Хандошкін назавжди повернувся до Санкт-Петербурга, де й дожив віку.

Останні чотири роки свого життя Максим Березовський прожив у злиднях, самоті та зневірі. Відколи митець повернувся до Імперії святенництва, новопризначеному придворному капельмейстеру поклали за обов’язки… розучувати з недолугими півчими хори для опер, які давалися на придворній сцені, і… муштрувати оперних співаків із числа молодих вокалістів. Чи треба було три роки під пильним оком світоча музичної педагогіки падре Мартіні марудитись із отими зразковими контрапунктами й дійти в сучасній композиції до звання академіка Болонської філармонічної академії?

Буваючи у земляків-українців, котрі, як вихованці Глухівської музичної школи, співали на благородних балах, у концертах й урочистостях, він бачив нові порядки. На плацу заради забави Великого князя шикувалися кілька справжніх караулів! Усе, як і заведено Статутом справжньої армії: два фур’єри, два капрали, 18 гренадерів, 14 мушкетерів, один барабанщик. Загальна кількість особового складу: 34 вояки. На втіху 30-річній вінценосній особі.

Бридко, коли тебе тримають за мовчазного олов’яного солдатика від культури. Однак, на щастя, великий маестро Максим Березовський знаходив можливість для народження нових і нових творів свого музичного мистецтва. Для іграшкового, проте геть пихатого двору Павла Петровича композитор написав низку сонат, квінтетів, романсів, концертів, кілька п’єс та перекладень духовних переспівів. Аби не збожеволіти у постійній царедворській муштрі – підвівся, схилився, стулив пельку – до нестями “український Моцарт” віддавався музиці.

У кожен твір Максим Березовський вкладав зранену душу, яка плацові Гатчинського гарнізону була непотрібна. Вони, сіре оточення, давно жадали, аби він, європеїзований композитор, стулив писок, аби лунала бадьора музика у виконанні караульного барабанщика, у найгіршому разі – оркестру духових інструментів на рогових дудєлках – рожок, гудок і таке інше.

Український талант фізично задихався в атмосфері брутальної солдатчини, що визнавала лишень “фрунт” і “шагістику”. Щось гидке та жорстоке дедалі дужче перехоплювало горло, тиснуло так, аби Максим швидше забув про власний голос, про свою пісню, про ченця-францисканця, людяного падре Мартіні, про приязного богемця Йозефа Мислівечека, завжди усміхнену сеньйору Катаріну Бріґонці, мудрого колегу Франческо Арайю, кумедного сопраніста й клавесиніста Вінченцо Манфредіні. Навіть його рідного батька, суворого Максима Созонта, котрий колись ходив із запорожцями на турків та ляхів, та матір, лагідну Горпину Грицьківну Березовську, котрі мешкали на хуторі Дубки
під Глуховим на Чернігівщині.

Попри всі жорстокі обставини й недитячі удари долі, він продовжує невпинно працювати, адже тепер замислив написати оперу “Марія”, українською мовою. Лише Богородиця могла його врятувати від зневіри.

– Композитор Максим Березовський помер сього місяця 24-го дня; заслужене ним жалування вартувало би по сей день і видати. Та як по смерті його нічого не зосталося і поховати тіло нічим, то зводьте, Ваше Високоблагородіє, видати по перше число травня його жалування придворному півчому Якову Тимченку. Іван Єлаґін. Березень, 25-го дня 1777 р.

Це при тому, що чотирма роками раніше той самий чиновник, пан І.П.Єлаґін благав композитора швидше повернутися на батьківщину:
– По-перше, що на Вас виникає велика потреба, а по-друге, що це послужить подальшому неодмінному Вашому щастю…
Чомусь не дивує поширена легенда, доволі схожа на правду.

За нею після загибелі генія музики імператриця Катерина II видала таємний рестрикт: спалити всі знайдені у вбогому помешканні покійного архіви, аби історія не запам’ятала ім’я 32-річного самогубця. Що достеменно відомо: аби поховати в Санкт-Петербурзі Максима Березовського, до останньої хвилі коштів так і не було…

Дехто з дослідників, здатних на угодовство з офіційною версією загибелі видатного українця, стверджував: згоряючи в лихоманці без ліків, без допомоги, не тямлячи себе, Максим Березовський і наклав на себе руки.

Потім нетривалий час побутувала версія, що українця знищили в такий жахливий спосіб. Вам це нічого не нагадує?

Уже за нашої пам’яті таким самим дивним способом пішов із житті інший український композитор, геній української поп-музики Володимир Івасюк. І це при тому, що кар’єра сучасника стрімко йшла вгору і мала перерости в європейську популярність.

…І нехай тілесна оболонка Максима Березовського зазнала смерті, але його духовна складова – від Бога, крізь століття – у формі чотириголосного хорового концерту “Не отвержи мене во время старости” постійно звертається до людей, здатних чути саме духовну музику. Музичне мистецтво Максима Березовського залишиться з потомками на віки.

Це правда, чимало митців богохульно живуть і з прокльонами Небу вмирають. Максим Березовський не був із когорти молодих Вертерів, хто збирався чи й наклав на себе руки. Бо від народження він жив і славив Бога. І годі турбувати генія, котрий залишив цей світ, аби залишились у ньому назавжди, залишитися праведником і мучеником, по суті, розділивши долю Христа й Сократа.

Олександр Рудяченко, 

http://www.m-r.co.ua/mr/mr.nsf

Схожі публікації

Залишити коментар