Олена Ковальчук Президент асоціації Українська наукова діаспора у Франції розповіла журналістці “Стожарів” про основні завдання і труднощі, рівень підтримки з боку французьких колег, пріоритетні напрямки роботи і чому наша наукова діаспора покладає великі надії на новопризначеного прем’єр міністра Франції.
“Стожари”:
Розкажіть, будь ласка, як так склався ваш життєвий і професійний шлях, що ви зараз опинилися у Франції? Зазвичай, ініціаторами створення українських асоціацій за кордоном виступають діаспоряни. Чи давно ви у Франції, чи належите до хвилі переселенців, що почалася з 2022 року? Як виникла ідея створення такої асоціації?
Олена Ковальчук:
В минулому я довгий час працювала в освіті – пройшла шлях від простого вчителя у школі до професора в університеті, і по посадах від завідувача кафедри до проректора університету. І, напевно, це наклало відбиток і на напрямок мого наукового шляху, захотілося продовжувати роботу в цьому напрямку і коли я опинилася у Франції. До Франції я приїхала лише з початком війни і це було більше через особисті обставини, у мене донька тут працює і я приїхала до неї.
І приїхавши в такий вакуум, була потреба знайти себе, якусь собі реалізацію. Тому що в Україні я залишила все, що стосувалося професійної сфери, тут я мала повний нуль. І виникло прагнення шукати однодумців і тих, хто готовий щось зробити, в свою чергу, і для України. І оце з’явилась така ідея. І 2023-го, на Першу річницю Незламності України, 24 лютого ми провели перші установчі збори і, відповідно, перший семінар. Він зібрав однодумців – 85 колег, які, по-суті, заклали основу нашої асоціації Української наукової діаспори. На сьогоднішній день, найактивніших членів порядка 15 людей.
Десь із вересня 2022 року, коли я отримала хоч якесь житло і могла вже крім себе подумати про інших… Насправді, все почалось з того, що в мене знайшлася однодумиця, голова Ради молодих вчених України. Вона висунула таку ініціативу, сказала, що вони якраз працюють зараз у цьому напрямку – в я відповіла, що це і моя ідея так само. І ми зорганізували нашу діаспору у Франції.
При цьому подібні осередки зараз є у всіх країнах Європи, навіть Світу. Українська наукова діаспора має представництво в Бразилії, ми маємо представництво в Канаді, в Сполучених штатах, в Австралії навіть є. Таких осередків багато, ми маємо підтримку Міністерства освіти (Департаменту науки і технічного розвитку освіти). Вони нас підтримують інформаційно, і ми намагаємось поширювати інформацію про досягнення тих українців, які зараз знаходяться за межами нашої держави.
“Стожари”:
Презентуйте, будь ласка, вашу асоціацію. Що вона собою являє і до чого ви прагнете? Які основні завдання ви і ваші колеги наразі ставите перед собою?
Олена Ковальчук:
Основна мета, яку ми переслідували, це згуртувати українських науковців, тих хто перебуває на території Франції і проводять певні дослідження. Для того щоб ми могли розповісти про це Україні – які є елементи співпраці, які університети співпрацюють з українцями. Це своєрідний такий місточок, щоб українські університети могли теж налагодити співпрацю з університетами Франції.
Друга наша мета це знайти українських науковців, які хочуть виступати експертами у різних галузях знань. І цю експертизу можна буде надавати не лише українським освітнім установам, а також надавати і французьким установам. Тому що розвиток науки в Україні можливо пішов і не тим самим шляхом, як іде, зокрема, у Франції. В той же час українські науковці мають дуже багато інтелектуального потенціалу. І, маючи дуже великі технічні можливості у Франції, іноді у них немає таких вмотивованих науковців, як наші українці. Тобто така колаборація, такий мікс, синергія, співпраця українців і французів вона може давати дуже великі плоди.
Ми наразі випустили книгу. Це наш ще один доробок, співпраця з французьким фондом “Дім гуманітарних наук про людину”. Ми зробили книгу про тих українських науковців, які проводили наукові дослідження до 2024 року на території Франції. Зараз ми шукаємо можливості як цей досвід розповсюдити, перекласти на французьку мову і розповсюдити по французьких університетах. Тому що, можливо, не всі університети мають можливість спілкуватися з такими експертами, або десь потребують фахівців, які могли б доповнити їхні роботи у лабораторіях чи проведені в ході наукових досліджень.
І третя мета, це бути амбасадорами українських і наукових досліджень, і взагалі української культури, знань, освіти, всього українського контенту на території Франції. Тому що науковці вони ж є і освітяни, вони вміють і правильно подавати, презентувати певні доробки.
“Стожари”:
На своєму особистому досвіді я стикнулася з тим, що, наприклад, система шкільної освіти тут зовсім не співпадає із нашою – інша структура, інший підхід, інша логіка мислення… Вірогідно, і в науковій сфері спостерігається те ж саме? Чи така обставина суттєво ускладнює взаємодію між українськими і французькими науковцями?
Олена Ковальчук:
Дуже важливе, дуже актуальне питання. Я сама проводила дослідження, працювала в французькому Aix Marseille Universite протягом півтора року, досліджувала саме проблеми інтеграції українських учнів у школах Франції. На скільки я знаю, ніхто ще не проводив подібного дослідження порівняння цих двох систем. І хочу зазначити, що насправді самі французькі освітяни захоплюються інтелектуальним рівнем, який мають наші українські діти, а також вмотивованістю щодо вивчення і мови, і тим, який рівень мають наші діти в порівнянні з французькими дітьми по таких предметах як математика, фізика, по більш точних науках. З іншого боку французька освіта більш орієнтована на практичні навички для конкретної галузі. Це є важливим моментом, який їм допомагає потім знайти себе і влаштуватися в житті. Щодо наукових або науково-освітніх установ (як університети, лабораторії) я б сказала, що, знову, наші українські науковці більш вмотивовані, але французи, якщо і повільніше працюють, але роблять досить грунтовні дослідження. І методологія проведення досліджень, збору інформації досить відрізняється. Є чого нам вчитися, є чого їм в нас вчитися. Я думаю, що наша колаборація буде дуже продуктивна.
“Стожари”: Які складнощі є в інтеграції українських науковців до французької наукової спільноти? Я от бачила інформацію, що у вас вже проводилась конференція на цю тему і там, зокрема виділялися такі тематичні блоки: економічні, соціально-психологічні та історико-філософські засади асиміляції вимушених переселенців. Як би ви могли охарактеризувати цю ситуацію у науковій сфері?
Олена Ковальчук:
Це більш болюче питання, не те чим можна похвалитися.
Загалом ми провели дві величезні конференції. Одна конференція у нас відбувалася у Франкфурті на Майні. Наші колеги, така ж подібна асоціація українських науковців діаспори в Німеччині, ми зкооперувалися і провели величезний форум на базі Торгово-промислової палати Німеччини, за підтримки Європейського Парламенту.
Запросили експертів, запросили науковців, які саме представили доробки на тему розвитку української науки, саме як українці які перебувають за кордоном можуть вплинути на оцю розбудову. Найперше для цього це саме співпраця (як я тільки що говорила), яка дозволить нам бачити ті горизонти до яких там треба іди, ота грунтовність наших колег з Європи і світу і наше прагнення щось змінити на краще, це важливо.
Щодо нашої конференції, яка відбулася на початку квітня цього року, то ми вже зібрали українських науковців, які працюють на території Франції. І теж були представники з Німеччини, Польщі, Люксембургу, Іспанії. Вони теж всі говорили про те, що час досить важкий. Зазначають, що у Європі зараз бажання допомагати українським науковцям воно трошки стихло. І вони вже дуже вибіркові, вишукують саме особливо затребуваних експертів певної галузі. І крім того, зменшилося фінансування на такі проекти. І вони ввели певні обмеження в роботі наших науковців – не більше ніж раз на два роки університет може приймати одного українського науковця.
Наші науковці активні, вони вчать мову, вони інтегруються, і вже дехто йде на викладання. Університети запрошують на викладання, навіть без знання французької, але зі знанням англійської. У нас вже кілька таких є прикладів. В університеті у північному регіоні Франції викладають двоє наших науковців. Деякі навіть є, як наша колега з Парижу приїздить навмисно в Boulogne-sur-Mer (це в Нормандії на березі океану…), вона їздить два рази в тиждень для того, щоб прочитати лекції в цьому університеті, тому що вона там знайшла роботу.
Наша резистентність, резильєнтність до труднощів вона вражає і самих французів і, взагалі, весь світ. На скільки українці, які перебувають і на території України можуть бути резистентними, і як українці, що перебувають тут, як вони вміють виностити всі ці труднощі, що є. Ми адаптуємося помаленьку, потрошку…
І також важливим моментом є такий аспект культурний: ми ставили питання чи варто, все ж таки, інтегруватися, адаптовуватися, чи асимілюватися? І я підтримую думку нашої колеги Тамари Колеснікової, яка переконана, що асимілюватися не варто, а треба нести свою культуру тут і розвивати. Бо асиміляція то вже забуття свого коріння, свого рідного. Ну і напевно саме через такі діаспори і є можливість не асимільовуватись, не розчинятися в суспільстві французькому, а саме інтегровуватися і тримати нашу лінію українську.
“Стожари”:
Хотілося б уточнити, стосовно рівня зацікавленості французьких колег у наших науковцях. Враховуючи те, що зараз і у політиці пана Макрона, і правительства Франції зазначають таке загальне спрямування на “побудову Силіконової долини”. Чи можна сказати, що українські фахівці, які мають стосунок до сфери інформатики, будуть більш затребуваними тут, чи є певні преференції для цієї категорії науковців? Хоча, звичайно, зрозуміло, що комп’ютерні технології в тій чи іншій мірі застосовуються зараз в будь-якій сфері наукових досліджень.
Олена Ковальчук:
Я можу з упевненістю сказати, що всі ті французи, які працюють з нашими комп’ютерщиками, технарями дуже задоволені. Я просто сама спілкувалася з людьми, які мають у своєму штаті наших хлопців it-шників, і самі роботодавці кажуть, що це просто на рідкість потужні фахівці, кмітливі, майстерні. Хоча трошечки багатьох обмежує мовний бар’єр. І, якщо ви подивитеся на карту міграції українських вимушених переселенців, які під час війни приїхали в країни Європи, саме у Франції вони не чисельні, тому що багатьох зупиняло саме незнання мови. Але часто наших фахівців цієї сфери беруть навіть не намагаючись перевчати, а підлаштовуючись під спілкування англійською і часто цього достатньо, тому що комп’ютерна галузь дійсно розвивається активно і знання наших комп’ютерщиків грандіозні.
“Стожари”:
Можливо у вас є інформація, чи розглядає Франція якісь варіанти фінансування чи підтримки відновлення і оновлення науково-дослідних центрів в Україні після війни?
Олена Ковальчук:
Дякую дуже за запитання. Собі навіть занотую – варто це додатково пропрацьовувати. Не цікавилася. Але на сьогоднішній день, якщо ви знаєте, прем’єр міністр Франції Габріель Атталь (ред. – 1989 р.н., він є колишнім міністром освіти Франції) він має походження українське, його родичі з Одеси. Його призначення на цю посаду було достатньо нещодавно. І саме через це всі пророкували, що він буде дуже дбати про українськи напрямок співпраці.
І напевно з цим пов’язано, що на фоні загального спаду фінансування освіти, багато проектів, саме ось ця программа PAUSE (Programme d’aide à l’Accueil en Urgence des Scientifiques en Exil – Національна програма термінової допомоги та прийому вчених), яка підтримує українських науковців, вона не скоротила своє фінансування, а навпаки. Просто вони дали можливість оновити… дати більшій кількості українців пройти через цю програму. Запрошують більшу кількість університетів надати таку можливість. Я думаю, це вже перший дзвіночок. І все більше і більше зараз з’являється фондів, які підтримують науковців України. Навіть фонд Наук про людину, (який надав нам локацію, офіційну адресу), вони виділили певну частину свого бюджету під фінансування науковців саме тільки на українців. І для українців у них немає обмеження по термінах, тобто в будь-який час, якщо приходить заявка від українського науковця, вони розглядають її дотичність (два тижні) і підтримують стовідсотково. Тому, я думаю, що це теж є хороший знак.
Підтримка не зупинилась, а дещо навіть розширилася. Ну і надія на прем’єр міністра, який, сподіваймося, дбатиме про створення таких проектів. Можливо і ми зможемо сприяти таким ініціативам. Буду займатися цим питанням.
“Стожари”:
В цьому контексті, чи спостерігається розширення програм обміну між університетами молодими спеціалістами, якихось програм цього формату?
Олена Ковальчук:
Розширення – ні. Франція вона трошки така, ви знаєте, не то щоб бюрократична (вона звичайно демократична держава!), але досить централізована. І у них є тільки одна програма, оця PAUSE, яка фінансується державою.
Звісно, також є і невеличкі фонди (як наприклад фонд, який нас підтримує), але це не означає, що вони прям “розширюють можливості”. Розширення можливостей, я б сказала, як такого не має. Але те, що підтримка не припиняється – це важливо. А по-друге, вони ще підтримують українських студентів. Є кілька програм. Є така програма в Менсі (біля Страсбурга) там є університет, який підтримує вже кілька років програму для українських студентів – навчання, по-суті, як за подвійним дипломом, де учні можуть безкоштовно навчатися на рівень бакалавра. Є, звичайно, також й в багатьох інших університетах українські студенти.
Правда, не знаю такі випадки, щоб на одного студента було два наукові керівники (і з України, і з Франції), не чула про такі приклади. Хоча ось тільки що, недавно, я відвідувала Великобританію і знаю, що там таке практикується, вони проводять дослідження з певної теми у такому складі, разом. Досить цікавий проект. Треба напевно думати, як розвивати такі проекти у Франції.
“Стожари”:
Завтрашній день української науки це, зокрема, і ті юні, здібні та обдаровані підлітки, які зараз лише планують своє навчання у ВНЗ та наразі стоять перед непростим вибором – який напрямок професійної реалізації обрати, в якому університеті.
Багато з них зараз є вимушеними переселенцями, зокрема, у Франції. Очевидно, що певна їх частина, за цих обставин, схильна планувати продовжити навчання тут. Можна “заламувати руки” й голосити, що вкотре відбувається відтік “мізків з України”. Але, думаю, одним із завдань нашої діаспори є також і збереження зв’язку молодого покоління із Батьківщиною. Тому дуже важливо підтримати молодь на цьому етапі, аби зв’язок з українськими університетами не обірвався і аби вони могли якнайефективніше розвивати свої здібності.
Тож, усвідомлюючи, які величезні можливості для їх майбутнього професійного розвитку відкриваються перед ними завдяки університетам Франції, українські науковці могли би підтримати молодь, щоб Україна її не втратила. Наприклад, як ви вважаєте, чи можливо організувати проект профорієнтації, який міг би допомогти нашим підліткам, вимушеним переселенцям у Франції, обрати їх майбутній напрямок освіти?
Враховуючи те, що у Франції також досить активною є спільнота українських фахівців іншого профілю, які згуртувалися у Асоціацію українських психологів у Франції Ecoute Ukraine, їх також було б доцільно залучити до такого проекту задля підтримки українських підлітків. Що ви думаєте з цього приводу?
Олена Ковальчук:
Дуже цікава ідея. Але зауважу, справа в тому, що Міністерство освіти Франції воно було не готове до того, що все це затягнеться так надовго… Воно не знає, що зараз з українськими учнями робити. Початково планувалося, що ми тимчасово тут, і все було орієнтоване на те, що українці тут тимчасово. Відповідно, вони далеко не планували, як нам обіцяли “війна завершиться за три місяці..” Тож вони і не думали українцям щось пропонувати, розповідати про інтеграцію в професійні галузі. Але на сьогодні вони бачать, що українці це чудова робоча сила, вони розумні, легко адаптуються до всього. Тому, я думаю, французи зараз у стані такого роздоріжжя, влада просто думає, що їм робити з тими українцями. Ну, напевно, ми й повинні ставити ці питання.
При цьому, зважте, відповідно даних того дослідження, яке особисто я проводила тут у Франції, серед усіх опитаних було 75% тих, хто говорив, що хоче повернутися назад в Україну.
При такій статистиці, я не думаю, що 25% це буде таким вагомим фактором, який зможе схилити Францію орієнтуватися на українців. Французи кажуть, “якщо ви не виїхали ні через рік, ні через два, значить ви адаптовуєтесь за загальною системою мігрантів, які прибувають у Францію… хочете – вчіть мову. Якщо вас це не влаштовує – у вас є право вибору, право на повернення”.
