У середині ХХ століття в середовищі української діаспори тривала суперечка щодо «правильного» правопису української мови. Частина закордонних українців не схвалювали новий радянський правопис та воліли зберегти норми української мови затверджені ще у 1929 р. (харківський, або т.зв. скрипниківський правопис), а інші вважали, що українська мова у діаспорі повинна бути добре зрозумілою читачам радянської України, а тому рішуче відкидали «старі» харківські правописні норми.
В умовах російської військової агресії збереження української мови знову актуалізується. Мовні процеси, що відбувалися у середовищі української діаспори є важливим елементом в історії національної мови. Практика вживання мови серед закордонних українців є унікальною частиною національного лінгвофонду.
Правописні норми які діяли в радянській Україні після Другої світової війни не влаштовували багатьох українців в еміграції, натомість вони вирішили й надалі використовувати затверджений ще у 1929 р. т.зв. харківський правопис.
Як зазначав В. Манастирський, активний учасник правописних дискусій, «трагедія харківського правопису в тому, що він має доволі оборонців, але не має практиків, охочих вивчити його і вживати». Видання, що були в опозиції до всього більшовицького, принципово не користувалися «радянським» правописом. Його вживали тільки нечисленні в діаспорі газети прокомуністичного спрямування.
Відзначимо, що проблема «чистоти» мови закордонних українців виринала ще на початку 1900-х років. Самі ж українські емігранти часто іронізували над явищами інтерференцій у власній мові. В діаспорних газетах часто вміщувалися пародійні «листи на батьківщину», у яких кількість лексичних запозичень з англійської мови, була навмисне збільшена з метою досягнення комічного ефекту. «Слава Ісусу Христу і словом «гало» вас поздоровляю. Тепер довідуюся о вашім здоровлю і поводженню, «мі» здорова і «гут тайм» маю і «файно ворк».
Проте харківський правопис таки не став «панацеєю» для закордонних українців. На західних українських землях під час німецької окупації (1941‒1944 роки), а також на еміграції, замість беззастережно вживати «знаменитий» правопис кожен вчений, що в той чи інший спосіб був пов’язаний з правописною справою, робив власні корективи, уважаючи себе за «єдиноправедного» інтерпретатора харківського правопису.
З цього приводу відомий історик О. Пріцак іронізував: «Під час німецької окупації в Галичині обов’язували реформи харківського правопису опрацьовані професором Іваном Зілинським. Після 1945 р. емігранти зі східних земель, а теж і дехто з галичан, відкинули ці реформи як «локальні» й «генерал‒губернаторські». Замість них вони створили кілька «єдиноправильних» варіантів, що себе поборюють».
У зв’язку із таким «правописним хаосом» доволі скептичними виглядали пропозиції, щоб у середині ХХ століття, котрась із українських наукових твердинь на Заході (Український науковий інститут Гарвардського університету, Канадський інститут українознавства, Українська вільна академія наук) приступила до опрацювання найновіших правописних норм української мови та затвердила правила єдині для всіх закордонних українців.
В незалежній Україні до 2019 р. використовувався правопис, затверджений ще у 1989 р. в преамбулі до якого відзначено, що він «продовжує традиції, закладені першим правописом 1946 р.». Так званий перший радянський український правопис 1946 р., був введений Народним комісаром освіти Української РСР П. Тичиною. Його проект був підготовлений групою наукових співробітників Інституту мови і літератури, створеного в м. Уфа на базі Інституту мовознавства, Інституту української літератури імені Т. Г. Шевченка та інших вивезених у Башкирію українських установ. Тобто упродовж другої половини ХХ і початку ХХІ століття українці користувались правописом, що був створений на території РСФРР та спеціально наближений до російської мови. У 1961 р. набула чинності четверта редакція українського правопису де українські правила наближено до «Правил русской орфографии и пунктуации», що вийшла друком 1956 р. Та сама практика повторилася в 1970-х роках. З огляду на це не дивно, що українська діаспора часто відкидала радянські правописні норми.
Головний редактор української служби Радіо Свобода (1956‒1972) М. Демкович-Добрянський, як у своїх публікаціях так і в ефірі теж звертав увагу на «зросійщення» української мови в УРСР, а однією з головних причин цього вбачав брак українсько-російських словників. На особливу увагу заслуговує стаття М. Добрянського «Чому зволікають публікацію 10-томного словника української мови?». Автор доводив, що російсько-український словник 1948 р. впроваджував тисячі російських слів в українську мову і пояснював це на власному прикладі: «Я слабко знаю російську мову. Тому читаючи російські тексти раз у раз заглядаю до словника. Та словник 1948 р. помагав мені мало. Бо часто траплялося, що російське слово цей словник на українському боці перекладає тим самим російським словом». Історик вважав, що найкращий український словник виходив за редакцією А. Кримського, проте його видання зупинила радянська влада. У Москві та Ленінграді діяли кілька видавництв, які спеціалізувались на словниках у той час як в УРСР таких не було, а самі книги були «занедбані і з поліграфічного боку».
М. Демкович-Добрянський вважав, що тогочасна літературна мова в Україні була результатом двох тенденцій ‒ русифікаторської, яка хотіла зблизити нашу мову з російською і національної, яка змагалася за чистоту мови. Публіцист порівнював українську мову, з радянських видань «Вітчизна» чи «Літературна газета» з мовою української преси у вільному світі: «Українська мова в неволі КПРС чистіша за мову наших видань у вільному світі. Треба взяти до уваги той факт, що сьогодні в Україні з великими патріотизмом і відданістю працюють над піднесенням культури рідної мови. Тоді ясна відповідь, хто сьогодні рішає про чистоту і розвиток української мови: край чи еміграція». М. Демкович-Добрянський вважав, що радянський правопис слід визнати позитивним досягненням українського мовознавства. «бо він вводить порядок у літературне мовлення і писання» та не варто відкидати його повністю через «зросійщення».
Відзначимо, що українські науковці в діаспорі активно домагалися визнання в українському правописі літери «ґ», яку відкидали радянські мовознавці. Я. Рудницький (президент українських канадських та американських наукових установ і товариств) у грудні 1969 р. надіслав меморандум англійською мовою до ЮНЕСКО в Париж у справі повернення букви «Ґ» українському правописові: «Ця буква – йшлося в меморандумі – існувала в українській абетці від 17 сторіччя, була насильно скасована в Совєтському Союзі в 1933 році і була одним з актів лінгвоциду сталінської ери в СССР». Я. Рудницький понад 25 років збирав українські слова з буквою «ґ» і опублікував працю «Ґ – проскрибована буква в СССР» (Вінніпег, УВАН) в якій зібрано близько тисячі слів з «ґ».
Цікава дискусія виникла у середовищі діаспорних публіцистів щодо правильного вживання числівника «дев’яносто» чи «дев’ятдесят». Публіцист О. Лотишка стверджував, що «дев’яносто» слово «московське», і належить воно до тих слів, які «московські большевики пропихають… в українські видання». А за кордоном прорадянські «поплентачі» вживали це слово в своїх виданнях. Як аргумент О. Лотишка наводив словник Б. Грінченка який для числа «90» подавав «українську назву «дев’ятдесят’». Колишній співробітник Радіо Свобода І. Лучишин публічно критикував українську редакцію та особисто М. Добрянського за вживання слова «дев’яносто». «Він звернувся до нашої стенографістки і спікерки за наказом усі мої «дев’ятдесят» переписати на «дев’яносто». Я сприйняв цей вчинок як своєрідну деспотію»
Правописна дискусія другої половини ХХ ст. є цікавим та важливим етапом у розвитку української мови. Суперечки тривали навколо актуальності харківського правопису 1929 р. та доцільності використання радянської орфографії, яку багато хто вважав зрусифікованою. Хоч діаспорні українці і уникнули русифікаторської навали часів СРСР, все ж вони не спромоглися уніфікувати норми української мови, тому правопис незалежної України продовжував радянські традиції і практично не використовував здобутки діаспорного мовознавства.
Данило Кравець, кандидат історичних наук, науковий співробітник Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, старший викладач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка».