Милорадович Лізавета Іванівна, графиня, тітка гетьмана Павла Скоропадського народилася 12 січня 1832 р. на хуторі Тростянець на Чернігівщині. Батько – Полтавський губернський предводитель І. М. Скоропадський, мати – з козацького роду меценатів Тарновських. Її предок був гетьманом після Мазепи. У родинному маєтку зберігалася велика колекція українських старожитностей, зокрема портретів українських гетьманів.
Анімаційний серіал «Історія небайдужих» – проєкт ШоТам за підтримки Zagoriy Foundation про українських меценатів та благодійників, які опікувалися культурою нашої країни. Мета цього проєкту – показати благодійність як давню українську традицію. Анімаційний серіал намальований у стилі українського художника, який жив у часи головного героя.
Для вельмишановної пані Єлизавети Милорадович обрали натхненником стилю Івана Труша – українського живописця-імпресіоніста, майстра пейзажу і портретиста, мистецького критика і організатора мистецького життя в Галичині.
Раніше вийшли інші серії анімації про відомих українських меценатів:
- Костянтин Острозький
- Іван Мазепа
- Богдан та Варвара Ханенки
- Нікола Терещенко
- Олексій та Христина Алчевські.
“1862 рік, Полтава. Ось ця пані на прогулянці — це Єлизавета Милорадович. Але зверніть увагу на чоловіків позаду. Чи це звичайні добродії, які давно не бачилися? Аж ніяк. Це «таємні» наглядачі із жандармерії. Влада Російської імперії боїться, що ця полтавська пані не лише фінансує українську освіту, а ще й мріє відродити гетьманство в Україні”, – оповідають автори проекту.
У 17 років батьки видали дівчину за значно старшого графа Милорадовича, великого полтавського землевласника. Шлюб не мав щастя. Єлизавета з часом віддалилася від чоловіка й часто жила окремо.
Єлизавету захоплювала козацька історія. Про свого сина вона писала: хай краще він скінчить як Полуботок, ніж служитиме царям. Про неї казали «жінка емансипе». Вона брала участь у громадському житті й передплачувала всі можливі часописи.
У середині ХІХ століття український рух став справою «громад» – локальних організацій інтелігенції. Єлизавета Милорадович стала покровителькою полтавської громади. У товаристві її кликали «гетьманшею».
Полтавська громада відкривала недільні школи в місті й селах, а Милорадович їх фінансувала. Педагогів бракувало, тож меценатка часто сама викладала в дівочій школі.
Полтавські громадівці якось опитали учнів, якою мовою вони хочуть вчитися. Майже всі були за українську. Але українських підручників тоді було катма. Тоді громадівець Олександр Кониський написав кілька підручників: «Українські прописи» та «Арифметику». Єлизавета ж спонсорувала друк цих підручників. Скоро ними користувалися всюди, де викладали громадівці.
А ще Єлизавета Милорадович платила полтавським гімназистам стипендії, підтримувала український аматорський театр і публічні читальні.
Коли раптом — стаття. Буцім у Полтаві відбулися збори, на яких йшлося про відокремлення України, як за Мазепи. А головувала на них — відома жінка. Звісно ж — Єлизавета Милорадович. Статтю напевне замовив губернатор, щоби звинуватити громадівців у сепаратизмі й атакувати. Графиню Милорадович викликали до жандармського корпусу. Ходили чутки, що її допитували в Петербурзі й покарали різками.
Почалися переслідування громадівців. Валуєвським циркуляром частково обмежили українську мову. У відповідь громадівці звернули сили на Галичину. Так Єлизавета Милорадович дізналася, що у Львові хочуть заснувати товариство. Воно друкуватиме українські книжки, заборонені в Російській імперії. Справа була їй близькою. В юності вона й сама перевозила через кордон заборонені книжки. Митники не очікували побачити «таке» у валізках багатої панни.
Єлизавета Милорадович стала однією із найбільших меценатів львівського товариства. І була серед тих, хто прохав назвати його на честь Шевченка. Так почалася історія Наукового товариства імені Шевченка. Саме завдяки йому розвивалися українська наука й публіцистика.
До слова, побоювання жандармів майже справдилися. Не її син, але її рідний племінник Павло Скоропадський таки став останнім українським гетьманом.
А завдяки пожертвам Милорадович сотні полтавських дітей і дорослих навчилися писати й читати, а українська наука та письменство розвинулися з небаченою силою.
Нагадаємо, Пилипа Орлика «оживили» за допомогою технологій Reface.