Українська мова мала і має потенціал: філологиня Ідея Олександрівна

від Комарі Альберт

9 листопада наша країна відзначала День української писемності та мови. Мовне питання завжди турбувало українське суспільство. У численних дискусіях люди часто допікають один одному різкими аргументами через помилки, суржик чи діалекти. 

Часто у дискусіях, присвячених “мовному питанню”, російськомовні українці дорікають опонентам діалектами. Мовляв, спочатку самі навчіться говорити українською, а вже потім вимагайте цього в інших. 

Проте, якщо ми чуємо про поділ на “западенців” чи “східняків”, то це, найімовірніше, якась російська провокація. Навряд чи варто зважати на ці умовні поділи. Цей умовний конфлікт дуже натягнутий. Направду багато спільних рис між тими, хто на Слобожанщині говорить українською, і тими ж бойками із Заходу України. Якщо йдеться про розмову українською, то це мовлення не є аж настільки різноманітним, щоб ми один одного не розуміли. 

Діалекти ж у свою чергу тільки збагачують мову. Щобільше, вони є базою української мови. Кожна мова свого часу постала з діалектів. Кожен з діалектів міг би за сприятливих обставин стати літературною мовою. Так склалося, що в основу літературної мови ліг середньонаддніпрянський діалект, але якби так сталося з опільським (середньонаддністрянським), то зараз усі б говорили, до прикладу, як у Львові.

Ми звикли до одного варіанта, тому нам здається, що на Галичині говорять якось не так. Але все так, ми просто не звикли до різноманіття нашої мови, яке існує поза межами літературної. Взагалі, репрезентація діалектів у масовій культурі дуже бідна. Будемо сподіватися, що це з часом виправиться.

Звісно, що діалекти, які є на кордонах з іншими мовами, запозичують слова. Лексика – це найпростіша для запозичення річ. Зокрема, якщо ми глянемо на Слобожанщину, то там велика кількість запозичень з російської, на півночі – з білоруської, на заході – з польської, на Закарпатті – з угорської. Але це не робить людей не україномовними.

Це – лише лексика. Якщо глянути глибше, то ці мовні утворення є абсолютно українськими. Це працює і навпаки: слова запозичують з української мови. Скажемо більше: діалекти не закінчуються з кордоном іншої держави – йде плавний перехід до іншої мови. Чітку межу провести неможливо. До прикладу, під Харковом будуть говорити так само як десь у Бєлгородській області. Що глибше в ту область, то менше українських рис. Так збагачується сусідня мова, якщо це, звісно, не російська, бо вона дуже закрита. Особливо, якщо йдеться про таке збагачення з української мови.

Щодо суржику, то тут таке… Зараз часто можна натрапити на думку, що суржик – це насмішка з мови окупанта, що він “ґвалтує російську”.

А насправді жертвою так званого мовного ґвалтування є саме українська. Після цього наша мова виходить спотвореною та травмованою російськими впливами. Суржик з політичного боку – це просто неподобство. І від цього потрібно відмовлятися, особливо якщо в базі майже немає українських основ.

У суржику українська мова рідко коли виходить переможцем. Це наслідок імперської політики, спроб знищити нашу мову. Звісно, з лінгвістичного боку до цього можна ставитися дещо інакше – вивчаємо мовне утворення. Толерувати суржик не варто, бо його насаджували якраз замість діалектів, аби вбити наше мовне різноманіття та насадити на роль народної мови мішанку української та російської.

Мовне питання – це, звичайно, проблема. Тут дуже багато відіграє людський фактор. Війна залишила непоправні наслідки у свідомості людей. Певній категорії населення може бути просто неприємно чути російську мову –  є багато людей, які пережили окупацію чи тікали від неї, і їм фізично неприємно чути російську. Але з іншого боку, для багатьох людей це мова, якою вони завжди говорили.

Власне, тут потрібно дотримуватися позицій максимальної толерантності та не спускатися до образ. Треба працювати на лагідну українізацію, тут силою владнати усе не вдасться.

Суть у тому, що насправді нам зараз би вартувало на державному рівні трохи вкладатися у підтримку культурних рухів. Звичайно, розуміємо, що державі зараз не до того, але саме через культуру й різне мистецтво ми здобудемо ключик до українізації. Чим більший україномовний простір, тим менше людина відчуває потребу перебувати в російськомовному просторі. Всі ці культурні явища перебували у, так би мовити, андеграунді, але зараз вони почали вилазити на зовні.

Звісно, не всіх людей це зачепило, бо й досі є коментарі на кшталт, що людині немає що слухати з української музики: “Пса Патрона слухати, чи що?”. Масова піар-кампанія культури, яка якраз почала розвиватися і довго ігнорувалася, дуже потрібна. 

Направду, українська мова при радянщині мала ресурс вижити. Це взагалі така цікава історія. Цього феномену не було б без підтримки великого пласта інтелігенції.

Радянська влада у свій час сама запхнула такий здоровенний штурпак собі в колесо, поклавшись на політику українізації. Що вони розраховували виявити у процесі українізації? Що “українчики” тепер задоволенні, бо їм у селах дозволили говорити українською? Тим часом “українчики” випускають купу словників, правопис, починають масштабні роботи з лінгвістики, просувають культуру. І це зовсім не вписувалося в картину того, що вони збиралися побачити в процесі.

“Совки” вважали, що українська – це мова села, яка немає ніякого потенціалу. Але виявилося, що цей потенціал існує! Завдяки цьому й вдалося, навіть після масштабних репресій, вберегти все, що встигли розвинути протягом українізації. Українців елементарно недооцінили.

І це добре, тому що українці – є, і українська мова – теж!

Ідея Олександрівна, філологиня 

Схожі публікації

Залишити коментар