Олена Миколаївна Пазич – переселенка з Херсонської області. Народилась і живе в селі Бобровий Кут Бериславського району. Мати п’ятьох дітей. Після закінчення школи навчалась на «кухара» у ліцеї, працювала в Херсоні в кафе «Смак». Депутат селищної ради. Громадський діяч. Разом з дочкою пройшла «Covid-19». Думала, що після цієїхвороби гіршого не може трапитись.
А тут – війна. 24 години на добу чути вибухи, плач дітей, словом – моторошний стан у людей. То ж вимушена була втікати до старшої доньки до Львова. І ми зустрілись кілька днів тому з Оленою Миколаївною. Перебіг розмови з громадською діячкою з Херсонщини і пропоную вам, шановні читачі.
«Українці – сильний народ!»
- Яким бачите майбутнє України?
- Україна розквітне після війни.
- Іван Драч сказав мені в 2009 році: «Треба дивитись в дзеркало, коли хочеш побачити свого найбільшого ворога». Ви згодні з цим?
- Так, згідна. А взагалі не треба нікого судити. Від божого суду ще ніхто не сховався.
- Академік Георгій Філіпчук написав: «А ми, Українці, маємо своїх поводирів: Бога і Шевченка. Лише з ними слід торувати дорогу до Правди й Перемоги». Молодець, що так сконстатував.
- Так, звичайно. Що писав Шевченко, – то все зараз відбувається.
- Як Ви вважаєте, глобалізація для України – це позитив?
- Я б не сказала, що глобалізація – це для України добре.
- У 2007 році я запитав Івана Дзюбу: «Чи легко вам бути совістю нації?» Іван Михайлович відповів: «Найважче бути власною совістю!» Чи не так?
- Справді, бути власною совістю – найважче.
- Чим частіше живете – розумом чи серцем?
- І тим, і тим. Я десять разів зважу – перед тим, як щось робити, над тим, що робити. Я була депутатом селищної ради, третій рік – депутат ОТГ. А взагалі – громадський діяч. Людям допомагаю.
- Чого більше у людському суспільстві – добра чи зла?
- Мені здається, що зла – більше.
- Як впливає на Вас оточення?
- Я з усіма спілкуюся. Намагаюсь, щоб не було прямих конфліктів з людьми. До речі, я з багатьма познайомилася.
- «Є боротьба за долю України, Все інше – то велике мискоборство», – вважає цілком справедливо Ліна Костенко. Як Ви вважаєте: чи колись те наше мискоборство закінчиться?
- Війна розставить крапки. Війна багато кого показала справжнього. І багато чого змінила. Знаєте, як кажуть: «де людина, а де собаки?» Повторюю – дуже багатьох війна змінила. І ще змінить – у суспільстві.
Українці – сильний народ. Ми все відбудуємо. А взагалі – є дві нації. Люди і нелюди. То, власне, не люди, то нелюди – орки, що зайшли в Україну. Вдарили по школі-садочку. Порозстріляні вікна, двері, стіни. Вдарили і по селищній раді.
- А скільки учнів було у школі?
- 60 учнів у школі і 30 дітей – у садочку. А коли я вчилася, нас було у школі 375 учнів… Отже, орки – це не люди, це – наволоч.
- Хто нині керує державою – на Вашу думку?
- Народ. У нас – демократія. Володимир Зеленський – дуже великий молодець. Він залишився з людьми. І люди це бачать. Йому зараз дуже тяжко. Якби люди його активніше підтримували, – було б краще.
Я не боялася. Я все висвітлювала. А в Росії, звичайно – інакше.
- Чи вмієте, «читати» (пізнавати) психологію людей?
- Можу зчитувати людину.
- А як Вам спілкується з Вашими дітьми?
- У мене п’ятеро їх: два хлопці – 9 років і 14 років – Борис і Андрій. І три дівчини: Валерія (20 років), Владислава (17 років) і Варвара (10 років).
- То Ви – багата людина! Ще й як – багата!
- Я і родила, і працювала. Наприклад, була на роботі – і вночі вродила Владиславу.
«Я з людьми співпрацюю»
- Чи можна навчити людину жити?
- Якщо батьки не навчили, – то ніхто не навчить. Знаю з власного досвіду. І зі спілкування з людьми.
- Яку книжку нещодавно прочитали?
- «Бобровий Кут» Віктора Сусорова, професора.
- Чи хотілося Вам зазнати слави у своєму житті?
- Ні. Я ніколи з цим не бігала. І нікого з своїх дітей не хвалила.
- Час для Вас біжить чи – ледве рухається?
- Я б не сказала, що швидко рухається.
- Що для Вас є найбільшою насолодою в житті?
- Мої діти. Вчити їх. Бо то – діти.
- Чи боїтеся змін?
- Не боюся нічого, навіть – змін. Мій чоловік 15 років хворіє. Знаєте, мене вже нічого не ламає.
- Що таке для Вас – «учора»?
- Те, що мусило бути. Як Бог дає випробування,- витримую, скільки можу витримати. Від цього ніхто не повинен «хворіти».
- Чи Ви чесні – самі з собою?
- Так. Думаю: що – собі, а що своїм дітям.
- Як ставитесь до діяльності Верховної Ради України?
- Я б там половину їх розігнала. Все після війни зміниться – під корінь. Весь непотріб там!
- Хто для Вас є моральним авторитетом?
- У мене був хороший знайомий. Його орки розстріляли…
- Яким є Ваш світ – чорно-білим чи кольоровим?
- Кольоровим.
- Чи дбає держава про науку, освіту?
- Не знаю, як нині. А взагалі при Зеленському є багато фінансування – у школах, наприклад. При Зеленському на освіту йде багато.
- Чи мав рацію Генріх Гейне, коли казав: «Жінки творять історію, проте історія пам’ятає лише імена чоловіків»? А яка нині ситуація в нас, в Україні.
- Так. Кожен робить своє: жінки – своє, чоловіки – своє.
- Якій політичній силі в Україні Ви найбільше вірите?
- В демократію.
- Чи згоджуєтесь з думкою, що Україна вже була Європою, коли ще сама Європа не знала, що вона – Європа?
- Так.
- Чи українське село виживе?
- Виживе. Дід мій був головою сільради. Вірю, що село таки виживе.
- З владою співпрацюєте?
- Я з людьми співпрацюю. З владою ніколи не співпрацювала.
- Чому в 2008 році Україну не прийняли ні в ЄС, ні в НАТО?
- Казали, що війна – неминуча, бо Україна – сильна, дуже сильна. Нам Росія хотіла нав’язати свою політику. Володимир Зеленський прийшов до влади – і багато що зроблено, робиться.
- Яку газету читаєте?
- «Порадницю». Там є юридичні консультації.
- Про що мрієте?
- Щоб війна закінчилась нарешті. Щоб я якомога швидше додому поїхала. Знаєте, вдома й стіни лікують.
- Дуже Вам дякую, пані Олено, за щиру розмову.
Замість післямови
«З приходом війни на нашу територію, я зрозуміла, наскільки чужі люди стають близькими, а близькі – чужими. Я хочу, щоб скоріше настав мир в нашій Україні. І я на сто відсотків впевнена, що Україна переможе» (Олена Пазич).
Розмовляв Богдан Залізняк,
керівник пресцентру наукової журналістики ЗНЦ НАН України і МОН України,
член НСЖУ і НСПУ,
м. Львів.