Нещодавно до Західного наукового центру НАН України і МОН України надійшла книжка українського літературознавця і політика, директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, доктора філологічних наук, академіка НАН України Миколи Жулинського «Нація. Культура. Література» («Національно-культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури»).*
У цьому збірнику статей, який побачив світ уже вдруге, читач може ознайомитись з авторським баченням суспільно-політичних та культурно-духовних змін, що відбуваються в Україні на початку ХХІ століття. Видання складається з трьох розділів – «Національні епізоди», «Європейське переживання України» та «Письменництво».
То ж пропоную вам, шановні читачі, кілька уривків зі збірника, які певним чином конкретизують тематику кожного з трьох розділів.
«Чи реально витворити монолітне українське суспільство, “напоєне” високорозвиненим національним духом, з відродженою та збагаченою сучасним духовним досвідом унікальною національною специфікою? Реально, якщо українська інтелектуальна еліта сама проникнеться єдністю національного духу, вірою в неповторну цінність духовних засад нації, в необхідність забезпечення прав і свобод індивіда. Від нас самих залежить, як швидко ми сформуємо певний тип суспільної свідомості і політичної культури. Але цей складний тривалий процес переформування суспільної свідомості буде прискорений тоді, коли українська інтелігенція стане інтелектуальним, духовним лідером у суспільно-політичних процесах.
Держава розраховує на свою національну еліту, яка забезпечує збереження і розвиток традицій, зарядження новими ідеалами духовної атмосфери та модернізацію суспільства в річищі нових цивілізованих “вимог”. Бо саме еліта вияскравлює, увиразнює характер нації як територіальної політичної нації.» (“Українська національна ідея в ідеологічній системі державотворення”. – С. 111. Розділ «Національні епізоди»).
«Глобалізація передбачає вироблення транснаціональної спільності інтересів, цілей і вартостей, проте це не повинно неминуче тягнути за собою асиміляцію національних культур, розчинення їх у якійсь штучно витвореній єдиній світовій культурі як конгломерату різних культурних систем і моделей. Національні культури — це живі організми, “вирощені” на благодатному етнічному ґрунті, тому руйнування етнічних центрів здатне загальмувати розвиток національних культур. Досягти інтеркультурного консенсусу можливо за умови толерантного розв’язання проблеми відмінностей між культурами. Слід визнати, що в наднаціональній інтеграції основною політичною “дієвою особою” повинна залишатися національна держава, якій саме національна культура забезпечує оригінальне цивілізаційне обличчя.
Європа, приглядаючись до нового політичного партнерства на континенті, прагне пізнати його, аби передбачити, за якими правилами Україна гратиме на європейському політичному полі. І ясна річ, українська культура, яка володіє унікальним духовним потенціалом, провокативно стимульованим дріжджами багатосотлітньої традиції, забезпечує повагу та довіру нашій державі та відкриває шлях до діалогу й на політичному та економічному рівні. («Європейське переживання України». – С. 186-187; Розділ «Європейське переживання України»).
«Поезія Василя Стуса — це вивільнення душі з тіла, яке неминуче прямує до небуття. Поет це усвідомлює, визнає. Тіло зникне, але душа має вижити, проявитися, вичитатися кимось, іншими. Він зобов’язує себе забезпечити прочитуваність душі, а це означає відкрити
__________
* Микола Жулинський. Нація. Культура. Література. – К.: Наукова думка, 2020. – 647с.
завдяки духу зв’язок належності до живого світу. Він залишає по собі Слово, метафоричний писемний слід своєї душі, який нам ще довго (і слава Богу!) пізнавати, розшифровувати. Бо немарно відтерпів, пережив нещадимий холод самоти, гірку муку принижень людської гідності, зате
і душу виробив таку прозору,
що вже свою не одкидаю тінь.
“І не розмерз. І не відтерпів. Ні…”
(Василь Стус: Душа як простір внутрішньої свободи. – С 479; Розділ «Письменництво»).
26 письменників представлені у цьому розділі.
Пригадую собі зустріч з Іваном Драчем, про якого також пише пан Микола. Ми їхали тоді з Романом Лубківським до Дрогобича, де мав відбуватися творчий вечір Івана Драча. В інтерв’ю, яке мені вдалося взяти у видатного українського поета (це був, здається, 1996 рік), він сказав – і то цілком справедливо: «Знаєш, Богдане, слів багатенько виливається. А треба багато діл. Слова ж потоком вивергаються. Де ж для них Діл набереш?».
Думаю весь час про це і я. Справді, належало б більше часу приділяти справам, а дещо менше – словам. То ж вважаю потрібним наголосити: книжка Миколи Жулинського «Нація. Культура. Література» – це книжка про Українські Справи. Маємо думати нині, як їх завтра продовжувати. А тут «роботи – непочатий край», – вважає академік М. Жулинський.
Богдан Залізняк,
керівник пресцентру наукової журналістики
ЗНЦ НАН України і МОН України,
член НСПУ і НСЖУ.