Академік Микола Жулинський: «Роботи – непочатий край!»

Нещодавно до Західного наукового центру НАН України і МОН України надійшла книжка українського літературознавця і політика, директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, доктора філологічних наук, академіка НАН України Миколи Жулинського «Нація. Культура. Література» («Національно-культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури»).*

У цьому збірнику статей, який побачив світ уже вдруге, читач може ознайомитись з авторським баченням суспільно-політичних та культурно-духовних змін, що відбуваються в Україні на початку ХХІ століття. Видання складається з трьох розділів – «Національні епізоди», «Європейське переживання України» та «Письменництво».

То ж пропоную вам, шановні читачі, кілька уривків зі збірника, які певним чином конкретизують тематику кожного з трьох розділів.

«Чи реально витворити монолітне українське суспільство, “напоєне” високорозвиненим національним духом, з відродженою та збагаченою сучасним духовним досвідом унікальною національною специфікою? Реально, якщо українська інтелектуальна еліта сама проникнеться єдністю національного духу, вірою в неповторну цінність духовних засад нації, в необхідність забезпечення прав і свобод індивіда. Від нас самих залежить, як швидко ми сформуємо певний тип суспільної свідомості і політичної культури. Але цей складний тривалий процес переформування суспільної свідомості буде прискорений тоді, коли українська інтелігенція стане інтелектуальним, духовним лідером у суспільно-політичних процесах.

Держава розраховує на свою національну еліту, яка забезпечує збереження і розвиток традицій, зарядження новими ідеалами духовної атмосфери та модернізацію суспільства в річищі нових цивілізованих “вимог”. Бо саме еліта вияскравлює, увиразнює характер нації як територіальної політичної нації.» (“Українська національна ідея в ідеологічній системі державотворення”. – С. 111. Розділ «Національні епізоди»).

«Глобалізація передбачає вироблення транснаціональної спільності інтересів, цілей і вартостей, проте це не повинно неминуче тягнути за собою асиміляцію національних культур, розчинення їх у якійсь штучно витвореній єдиній світовій культурі як конгломерату різних культурних систем і моделей. Національні культури — це живі організми, “вироще­ні” на благодатному етнічному ґрунті, тому руйнування етнічних центрів здатне загальмувати розвиток національних культур. Досягти інтеркуль­турного консенсусу можливо за умови толерантного розв’язання пробле­ми відмінностей між культурами. Слід визнати, що в наднаціональній ін­теграції основною політичною “дієвою особою” повинна залишатися на­ціональна держава, якій саме національна культура забезпечує оригіналь­не цивілізаційне обличчя.

Європа, приглядаючись до нового політичного партнерства на континенті, прагне пізнати його, аби передбачити, за якими правилами Ук­раїна гратиме на європейському політичному полі. І ясна річ, україн­ська культура, яка володіє унікальним духовним потенціалом, провокативно стимульованим дріжджами багатосотлітньої традиції, забезпечує повагу та довіру нашій державі та відкриває шлях до діалогу й на полі­тичному та еко­номічному рівні. («Європейське переживання України». – С. 186-187; Розділ «Європейське переживання України»).

«Поезія Василя Стуса — це вивільнення душі з тіла, яке неминуче прямує до небуття. Поет це усвідомлює, визнає. Тіло зникне, але душа має вижити, проявитися, вичитатися кимось, іншими. Він зобов’язує се­бе забезпечити прочитуваність душі, а це означає відкрити

__________

* Микола Жулинський. Нація. Культура. Література. – К.: Наукова думка, 2020. – 647с.

завдяки духу зв’язок належності до живого світу. Він залишає по собі Слово, метафо­ричний писемний слід своєї душі, який нам ще довго (і слава Богу!) піз­навати, розшифровувати. Бо немарно відтерпів, пережив нещадимий хо­лод самоти, гірку муку принижень людської гідності, зате

і душу виробив таку прозору,

що вже свою не одкидаю тінь.

“І не розмерз. І не відтерпів. Ні…”

(Василь Стус: Душа як простір внутрішньої свободи. – С 479; Розділ «Письменництво»).

26 письменників представлені у цьому розділі.

Пригадую собі зустріч з Іваном Драчем, про якого також пише пан Микола. Ми їхали тоді з Романом Лубківським до Дрогобича, де мав відбуватися творчий вечір Івана Драча. В інтерв’ю, яке мені вдалося взяти у видатного українського поета (це був, здається, 1996 рік), він сказав – і то цілком справедливо: «Знаєш, Богдане, слів багатенько вили­вається. А треба багато діл. Слова ж потоком вивергаються. Де ж для них Діл набереш?».

Думаю весь час про це і я. Справді, належало б більше часу приділяти справам, а дещо менше – словам. То ж вважаю потрібним наголосити: книжка Миколи Жулинського «Нація. Культура. Література» – це книжка про Українські Справи. Маємо думати нині, як їх завтра продовжувати. А тут «роботи – непочатий край», – вважає академік М. Жулинський.

Шановні читачі! Також пропоную вашій увазі інтерв’ю з заслуженим професором Львівського національного університету імені Івана Франка, заслуженим діячем науки і техніки України Олегом Шаблієм.

Богдан Залізняк,

керівник пресцентру наукової журналістики

ЗНЦ НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ.