У приміщенні факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка працює фотовиставка Володимира Саквука, фотожурналіста, лауреата міжнародних та всеукраїнських виставок, присвячена 80-річчю від дня його народження.
Дивимось разом з Володимиром на цю фотовиставку з абсолютно справедливою назвою – «У пошуках сонця». Кого ж зобразив автор? Які пейзажі чи сонячні галявини? Це і Ніна Матвієнко у Львівській філармонії з букетом чудових квітів, це син і дружина Володимира – «Щастя матері» (назва), це і американська космонавтка, родом з України («Космонавт США»), і Папа Іван Павло ІІ, який освячує Український католицький університет, і Герой Соцпраці Микола Милян, і Віктор Ющенко з дитиною на руках, і «Золота ланка БАМу» (був там чотири рази), і «Світло сонця» на обкладинці книжки, і «Синевірське озеро», і «Байкальський пейзаж», і «Львівські батяри» та ін.
Після огляду виставки належиться порозмовляти з її автором. Отже, пропоную Вашій увазі, шановні читачі, розмову з відомим українським фотомитцем, який упродовж 50 років (не менше) походив фотографічними маршрутами і України, і інших країн світу, оскільки зоряне небо й Чумацький шлях завжди кликали його у далекі мандри.
• Володимире, як усе починалось з цією фотовиставкою?
• Спочатку я думав про те, як зафіксувати моє 80-річчя. Вирішив організувати фотовиставку у Політехніці, яку я закінчив у 1970 році. Склалися гарні обставини: 50 років закінчення ВУЗу і 80 років з дня народження. Але заступник декана факультету журналістики ЛНУ Ярослав Табінський переказував мені показати цю виставку в них. Погодився, адже майбутні журналісти спеціалізуються у фотосправі. А, крім цього, мій син Юрій закінчив цей же факультет і аспірантуру. Правда, він одночасно вчився в Духовній семінарії, написав докторську дисертацію і став священиком. Власне, і це та інше спонукало мене показати свої фотороботи студентам. Адже, крім виставки, я підготував до виробництва три фотокниги (сторінок по 500) до свого ювілею, які ось-ось мають вийти.
Це теж має бути помічником для журналіста.
• Дякуємо, Володимире, за навчання молоді. Прошу розповісти, як Ви дійшли до фотожурналістики?
• Не з дитинства я мріяв про цю професію, як от Володимир Дубас або Василь Пилип‘юк. Хоча мрія все ж була. Але спочатку захопився спортом. Уже в 9-му класі на перекладині я виконував «сонце», різні вправи на брусах, кільцях. Змагався з бігу, плавання, волейболу.
А після школи я працював електриком на Іваничівському цукровому заводі. От тоді подарували мені фотоапарат «Смена». Знімав я багато, але про фотожурналістику не було й мови.
Я ще зі школи думав про фах електрика. І став ним. За два роки до армії уже мав 6-й розряд, працював на центральному щиті управління (керування).
В армії не полишав фотосправи. У вільний час закривався у темний куточок і робив фото.
Крім того, я був музикантом у полковому гарнізоні. Грав на 2-й трубі оркестру. А ще – мав гармошку і баян, пізніше – акордеон і піаніно.
Однак, хоч це і було надзвичайно захоплююче, справжнім музикантом я не став.
• І що далі?
• Я працював електромонтером в лабораторії автоматики на Ошському шовкокомбінаті у Киргизії. Дуже цікава робота: стежити за автоматичними приладами виробництва шовкової продукції. Однак і тут знайшлися доброзичливці. Перше – фотосправа. Мені порекомендували йти на курси фотокорів обласної газети. А після публікації фото в газеті у мене з’явилось неймовірне захоплення – то ж радості не було меж.
Я став позаштатним фотокореспондентом, працюючи в лабораторії автоматики.
Друге – альпінізм. Сюди – в місто Ош з’їжджались альпіністи зі всього колишнього Союзу. Адже, з одного боку, виднілися Помірські гори, з іншого – Тянь-шані. Начальник моєї служби – майстер спорту з альпінізму. Про це можна розповідати і розповідати. Але скажу: мої перші сходження відбулись в гори Тянь-шанства, а другі – на північність цих же гір. Я виконав третій спортивний розряд. І, звичайно, розповідав про це в газеті.
• Таке враження, що в подальшому було ще цікавіше. Чи не так?
• Очевидно. Потім був Львів. Я ж родом з Волині, і Львів – місто моєї мрії. Тут, з величезними труднощами влаштувався на телевізорний завод. Ось тут, у Львові, й усе розпочалось. Тут їздив на Кавказ, тут вступив у фотоклуб, тут, на заводі, організував туристичний клуб, видавав стінгазету, тут вступив до поліграфічного, а згодом – до політехнічного інституту, тут, (через два роки) став фотокором «Робітничої трибуни», тут – став членом заводського комітету профспілки, тут публікувався в обласних газетах, тут провів багато подорожей по всій країні.
• І стало зрозуміло, що…
• Що я – фотожурналіст обласної газети «Ленінська молодь».
• І скільки років Вам тоді було?
• Двадцять сім. Ось тоді я зрозумів, що це – моя професія назавжди. Словом, я став на службу до фотоапарата і пера. Тепер можу підбивати підсумки. Пишу книги. Спочатку думав написати їх – 10-15, а потім вирішив написати лише три, у яких помістити хоча б чотириста дописів і фото.
Можливо, ще видам 2-3 книги. Але все впирається в фінанси
• Як Вам працювалось в газетах?
• Намагався збагнути все. Чим живуть люди. Прагнув побувати на різних підприємствах, у колгоспах, інститутах. І розповідати про все побачене.
І все це йшло на шпальти газети. Я пройшов шлях в усіх обласних газетах. Останньою була – «За вільну Україну», куди я прийшов з газети «Львівська правда». У ній я пропрацював весь подальший вік. Газета була публіцистичною, вона активно виступала за перебудову, за нове життя українців. Зараз уже її немає. Зате є газета «За вільну Україну плюс», яка продовжує роботу своєї попередниці.
– Добре, поговорили про життєві колізії. А тепер спробую – про фотовиставку, організовану задля висвітлювання роботи журналістів. Чи не так?
– Так, звичайно. Ця виставка пройшла у фотогалереї Василя Пилип’юка, на львівському телебаченні, в Українському католицькому університеті, Львівській політехніці. Однак – тут лише її частина. Крім цієї, було ще 10 виставок на різну тематику. А тут – різноманіття, фото з різних часів і просторів.
Ну, наприклад, найдревніше – фото відображає клаптик з життя Львівського телезаводу: людина на фоні стіни телевізорів, які світяться спалахом вогнів. На фото мій приятель Ігор – демонструє цей технологічний пейзаж.
Два другі фото зроблені під час десятиденного зимового походу в Карпати. Туристи йдуть з рюкзаками і лижами повз засніжені Карпати.
Замість післямови.
Відгуки про побачене:
Студентські
«Звичайно, подобаються. Значно допоможе в роботі. Я теж думаю писати і знімати – не тільки в газеті. Я ще вибираю. У нас предмет – фотожурналістика. Викладач Ярослав Табінський гарно розповідає про основи фото справи» (Артем Кухар);
«Сподобалися дві жінки, що усміхаються; олені; чоловік в окулярах; пейзажі» (Андрій Котик);
«Я дізнався, що є такий образ – «Львівські батяри»: як вони справді виглядають» (Євген Ковалик);
«Усе подобається» (Ярослав Погонтюк);
«Сподобалися: «Папа у Львові освячує»; «Материнське щастя»; «Собачки»» (Артур Дрень).
«Кожна картина – це твір мистецтва» (Софія Несін).
Науковців
Іван Крупський (декан факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка, доктор історичних наук):
«Виставка цікава, майстерна, широка географія. Відчувається професіоналізм автора. Як митець – він вміє побачити світ оригінально, знаходить цікавий ракурс, аби привабити глядача. Це – фотопубліцистика.
Михайло Присяжний (доктор суспільно-економічних наук, завідувач кафедри теорії і практики журналістики):
«Володимир Саквук – метр фото – зафіксував епоху. У нього є все, що відбувалося у наш час у художньому та історичному значенні. На факультеті ми звертаємо увагу на фото, даємо основи для студентів. За сучасних умов фото є невід’ємним від тексту.
Спілкувався Богдан Залізняк,
член НСПУ і НСЖУ
м. Львів